Заложна душа - Білий Дмитро - Страница 25

На хвилину його оглушив скажений гуркіт рубанини — брязкіт шабель та несамовиті крики бійців. Краєм ока Остап помітив, що Давило вправно відмахується від двох пахолків і одного гусара. Але тут же все закрила постать Остапового противника, який вже заносив над головою страшну корабелю, щоб розвалити навпіл і виставлену для захисту шаблю, і самого Остапа. На мить Остап застиг — ще хвилину тому блискучий нагрудник поляка узявся сухою іржею, кунтуш втратив блиск і висів подертим рванням, а повне розчервоніле обличчя раптом схудло, загострилося, поблідло, а очі глибоко запали. Гусар щось кричав, і Остап ясно побачив, що половини зубів у нього не вистачає, а решта жовта або чорна. Тільки дивуватися на таку метаморфозу часу не було, і Остап швидко відкотився — шабля із добряче пощербленим лезом з хрустом врізалася у підлогу. Поки гусар із глухими прокльонами намагався витягти її із дубової дошки, Остап щосили рубанув його по обличчю. Рубанув і остовпів — шкіра по обидві боки шраму легко злетіла, немов дві половинки горіха, і на козака дивилася голова без шкіри із бурими набряклими шматками м'яса, з яких густо текла на іржавий нагрудник жовта сукровиця, із блакитними яблуками очей, одне з яких вискочило із орбіти і звисало на довгому нерві. Остапу здалося, що оселедець стає дибки на його голові. Кунтуш остаточно розпався на шмаття, яке попадало на підлогу і миттєво зотліло. Під нагрудником просвічувалося напіврозкладене тіло, між ребрами напиналися темно-сині легені.

Жовнір видохнув зі свистом: — Собака! — і кинувся на Остапа. Козак прохромив гусарові груди ( з-під леза в очі Остапу бризнула цівка огидної рідини), але той вже схопив кістлявими пальцями, з яких звисали жили, Остапа за горло. Разом вони повалилися на підлогу. Прямо в обличчя козаку вдарило смородом із розщепленого рота ворога. Губи у того вже згнили, а з рота падали товсті могильні черви. У голові козака все запаморочилося. З останніх сил він зацідив п'ястком у напівзітлілу голову. Рука провалилася у щось хрумке і студенисте. Почувся хруст і хлюпання, тягар спав і Остап підхопився, судомно стискуючи шаблю вимащеною розкладеною плоттю долонею. Ноги його хиталися. Він задихався і з натугою хапав ротом повітря. Щось покотилося по підлозі і тикнулося йому в ноги — Остап глянув униз — біля його чобота лежав закривавлений череп, з якого мокро звисав запорізький оселедець, а над розщепленою у посмішці білою щелепою чорніли чорні вуса. Далі лежав обезголовлений кістяк у козацькому жупані, а над ним тріумфально тряс шаблею другий кістяк, в іржавому панцері, одне крило позаду було відрубане, а на іншому не вистачало більшості пір'я. Навколо Остапа несамовито рубалися і оскаженіло давили один одного напіврозкладені мерці. Деінде відсічені голови, немов люті собаки, із люттю гризли одна одну. Підлога враз покрилася калюжами гнилої крові, відрубаними кістками і покришеними черепами.

— Тікаймо, братчику! — щосили заволав Давило, однією рукою ледве відбиваючи атаку створіння, яке колись було ротмістром, про що можна було здогадатися по залишках леопардової шкіри на іржавому наплічнику, а іншою смикнувши Остапа за рукав свитки. Остап схаменувся і щосили рубонув ротмістра навпіл. Верхня частина тулубу важко брьохнула на підлогу. Ротмістр підняв зотлілу голову, ляснув чорними уламками зубів і поповз на козаків, швидко перебираючи руками.

Козаки кинулися до дверей. На них висів, пришпилений польським списом і козацьким ратищем, Лейба. Іноді він смикався і від того нагадував велетенського черва, відправленого до чийогось велетенського гербарію.

Вогнище, біля якого годину тому пили пиво пахолки і джури, розгорілося і вже добиралося до стін корчми. У стайні іржали і хропіли коні мерців. По колу, міцно прив'язані до конов'язі, носилися здичавілі коні Остапа і Давила. При спалахах вогню вони здавалися величезними кажанами, що раптом загубили свої крила. Козаки обрубали повіддя своїх скакунів і галопом винеслися із пекельного дворища...

18. Двобій у степу

Всю ніч несамовито гнав свого коня Волох. За ним, немов дві зловісні тіні, летіли на схарапуджених конях Малюта і Сухий. Неслися вони навпростець, і здавалося їм, що страшний вовкулака наздоганяє. Поперек сідла в отамана харцизів лежала непритомна дівчина. Її коса наполовину розпустилася, і пишне волосся золотим віялом світилося у місячному сяйві. Однією рукою Волох звично притягнув ременем гнучкий стан дівчини до сідла і більше не дивився на свою бранку.

Лише вранці вони зупинили коней у невеличкому ярку поблизу річки. Харцизи не розмовляли між собою. Тільки сірі обличчя і тремтячі рухи видавали переляк, який вони несли всобі. Волох зняв із сідла Оксану і поклав її на свою чорну кирею.

— Чого, отамане, із дівкою вовтузишся? — кинув йому Малюта. — Хіба що у Крим вирішив продати, або пану якомусь московському? — тут обличчя його скривилося у посмішці. — Або давай спочатку ми розважимося!

Волох плеснув води із фляги в обличчя Оксани. Вона тихо застогнала і відкрила очі. Побачивши страшні обличчя харцизів, що схилилися над нею, дівчина зойкнула і зіщулилася, немов перелякане кошеня.

Волох зиркнув на Малюту:

— По кабаках із своїми московками розважатися будеш, а за цю нам стільки грошей дадуть, що тобі на рік гульні вистачить.

Малюта із сумнівом подивився на Волоха:

— Дівка нічого, ладна, тільки хто ж тобі за неї стільки казни відвалить... Невже Він...

Волох озирнувся навкруги:

— Хоча і не на ніч мовлено, але краще не згадуй.

Почувши такі слова, Оксана схопилася руками за обличчя і гірко заридала. Волох підхопив її за мокре від сліз обличчя і повернув до себе. Навіть кам'яне серце, дивлячись на красу дівочу, на жах у синіх заплаканих очах здригнулося б, але не серце Волоха. Він зареготав, але раптово сміх його обірвався, і він процідив, дивлячись впритул на Оксану:

— Невже здогадалася, голубонько, за кого кажемо?

Тут Волох вихопив кинджал і приставив до тонкої шиї дівочої:

— І не рипайся, дівчино, бо зв'яжемо і на аркані за собою поволочемо по степових корчах — зрозуміла?

Оксана, давлячи у горлі ридання, кивнула.

Волох підхопився і зиркнув на харцизів:

— А тепер тре' довідатися, яким краєм нам на Ромодан вибратися, бо щось мені знов із вовкулакою зустрічатися не хочеться.

Він заскочив на коня і крикнув Малюті:

— Доглянеш за дівкою, якщо її хоч пальцем зачепиш — голову знесу! — із цими словами він разом із Сухим поскакав у степ.

Навряд чи після пекельної ночівлі у химерній корчмі, могло щось збентежити Остапа та Давила, але видовище пошматованих трупів, які всіяли подвір'я покинутого хутора, примусили запорожців зійти з коней і глибоко замислитись. Остап уважно роздивився переплутані сліди на заюшеній землі, і обличчя його скам'яніло. Він пройшов за комору — там лежав повалений тин і збита трава ясно виказувала сліди коней, що уходили в степ. Остап озирнувся — Давило задумливо дивився вдалеч. Він помітив уважний погляд Остапа і кивнув головою:

— Давай, може дійсно доженемо...

Якусь хвилину Малюта прислухався до стихаючого тупоту копит, потім подивився на Оксану і підсів до неї.

— Ну чого ж ти лякаєшся, ладушко, ти з нами, добрими розбійничками, не пропадеш, — голос його був майже лагідний, але Оксана відсахнулася від харциза.

— Не бійся, — повторив той, — ти тільки мене пригрій, і я тобі хустину подарую.

— Пусти мене, добрий чоловік, батько мій тобі віддячить, — промовила Оксана, благально дивлячись у вічі Малюти.

— Еге ж, а як же ж, крале, — хрипко зашепотів той і, схопивши дівчину за стан, повалив на траву. Дівчина спробувала закричати, але жорстка долоня затиснула їй рот. Відчувши у своїх руках молоде тіло, пружні перса і стегна, харциз втратив голову. Оксана, ламаючи нігті, намагалася дряпатися, але все було марно — колюча руда борода лізла їй в обличчя, хижі руки дерли сорочку. Раптом Оксана відчула під рукою дерев'яне руків'я ножа за поясом у харциза. Зібравши останні сили, дівчина вихопила ніж і штиркнула ним Малюту в бік. Той заволав і підхопився, тримаючись за ребра. Оксана підхопилася і кинулась тікати. Малюта зробив декілька кроків за нею, простягуючи руку. З його рота на бороду потекла червона юшка, він захитався і впав.