Заложна душа - Білий Дмитро - Страница 19

— Еге ж! Осьде він! — вигукнув Копняк, і завернув свого коня до лощини, звідки доносилося хропіння.

— Прокидайся, козаче, щоб татари сонного на печі не взяли! –гукнув він, побачивши кремезного запорожця, що мирно спав, насунувши шапку на обличчя.

Той підскочив, кліпаючи очима. Остап і Копняк від такого видовища розреготалися.

— Ось тобі Остапе, товариш у дорогу — Іван Давило — єдиний вежник, що із байдикування свого за Дунай не дременув.

— А що я там не бачив? — відгукнувся Давило, чухаючи себе у густій чорній чуприні. — Заїхав за Дунай, то й додому не думай! Мені і тут добре!

Остап зрозумів, що козацьке прізвисько получив Іван недаремно. На широченних плечах Давила лопалася домоткана сорочка, руки були немов дві гаківниці, а навколо волячої шиї, здавалося, можна обкрутити сталевий брус. Втім, широке обличчя Давила було досить доброзичливе і випромінювало здебільшого задоволення від світлого сонця, свіжого повітря, річкової прохолоди та інших радощів життя.

— Ось тобі і товариш для мандрів. Хто зна? Може, і таке ледащо у добрій справі згодиться! — кажучи ці слова, Копняк із сумнівом подивився на усміхнене обличчя козака.

— А що, батьку, хіба намарно ви мене козацьким вправам вчили? — ображено вигукнув Давило.

— Ну, з Богом, козаки! — промовив Копняк, не вдаючись у довгі розмови, — відправився б і я з вами, але деякі справи у мене тут залишилися, а потім думаю за Дунай майнути — глянути, як там товариство у султана влаштувалося.

— Прощавай, пане Дмитре, дякую за науку і за товариша! — крикнув йому Остап, прямуючи конем до броду.

За ним поїхав і Давило, поклонившись Копняку. Характерник довго дивився вслід козакам, і його чоло спохмурніло від недобрих передчуттів.

14. Морок над містом

Коли у місті Булавному почався жах, навряд чи хтось міг визначити достеменно...

Невідомо також, з яких часів існувало саме місто. Принаймні, перша згадка про нього в літописах значилася 1197 року від Різдва Христова, коли авантюрний пошукач столу Переяславського князівства князь Інґвар Всеславович був поранений половецькою стрілою поблизу міських валів. Таким чином, завдяки влучному пострілу невідомого стрільця, місто ввійшло до історії і було в черговий раз спалене.

"... І повеліша князь дружині своїй пустити оний град на потік і розор...".

Навряд чи згарище Булавного полегшило Інґвару Всеславичу гіркоту невдачі від своїх змагань за сумнівне задоволення володіти неспокійним переяславським столом, але традиція палити це місце під час міжусібних колотнеч укорінилась.

Місто палили здобувачі чернігівського столу і борці за стіл київський, палили половці, які допомагали переяславським князям боротися проти чернігівських князів, і чернігівські князі, які разом із половцями брали на спис переяславців.

Після чотирьохсот років перебування у складі різноманітних імперій — золотоординської, литовської та литовсько-польської, під впливом поступу і магдебурзького права, Булавне якось почало забувати про свої історичні традиції. Втім, в шістнадцятому сторіччі над містом знову завіяли вітри епохальних колізій. З одного боку, і до цього прикордоння долинули європейські звички завершувати релігійні диспути гарматними обстрілами опонентів, а з іншого, — все більше міщан почали відчувати зріст національного піднесення. Піднесення це прищепили місту козаки, яким набридло просто гасати по степу за ординцями. За часи бунтів козацьких, а особливо за Хмельниччини, все населення Булавного, і старе і мале подалося у козаки. Так Булавне вступило у Велику Українську Півсторічну Війну.

У часи Руїни, містечко стало об'єктом змагань між слобожанами і Військом Запорізьким, між полтавським та миргородськими полками, між правобережними та лівобережними гетьманами, між Польщею та Москвою, а також між Оттоманською Портою та всіма іншими. Місто перетворилось на безперервне згарище. Однак, завдяки дії невідворотних сил Великого Закону, Булавне швидко залюднило, різанина після мазепиних змагань щасливо обминула його, — якщо не брати до уваги урочистого четвертування на площі перед магістратом бурмистра і міського полковника, пильно запідозрених у причетності до заколоту намісником Горлачем, та запроторення до Сибіру мешканців, звинувачених у мазепинстві Таємною Канцелярію. Зрозуміло, що звинувачені самі зізналися у всіх злочинах.

Тим не менше, попри матеріалізовані страхіття власної історії, Жах у місті почався, мабуть, саме тоді, коли четвірка коней, що везла домовину із тілом намісника Горлача, забитого невідомим зловмисником-ченцем, затупцювала перед брамою міського цвинтаря. Попри урочистість церемонії (на якій, між іншим, був присутній і старий друг покійного — сам князь Ґаґін) гайдукам покійного довелось добряче пошмагати канчуками і прокльонами кінські крупи, але коні тільки крутили головами, хропіли та іржали, але за кладовищенські темні ворота не вступили. Міщани, які у великій кількості зібралися подивитись на це поховання, зацікавлено визирали з-за широких спин гренадерів, що виструнчились вздовж шляху, на чудернацьку колотнечу, що зав'язалась біля цвинтаря. Нарешті, поручик, який керував гренадерами, наказав зняти домовину і внести її на руках до ями. За хвилину урочистість жалобної церемонії була відновлена. Архімандрит прочитав молитву, і домовину обережно спустили на рушниках у чорне провалля. Здавалось, що історія із швидким піднесенням пана Горлача і його таємничою загибеллю закінчилась, поповнивши реєстр сакральних міських легенд.

Булавне знов увійшло у гавань чергового імперського протекторату. То через нього проходили війська воювати турка, то міщан мобілізували досипати фундамент під столицю на болоті. В цілому життя продовжувалось. Про намісника нові покоління міщан вже почали забувати. Хіба що час від часу містом носились чутки про те, що земля над Горлачем сиплеться; іноді чутки пов'язували зникнення і загадкові смерті людей із неситістю мертвого намісника, але з яким мерцем не пов'язують люди загадкові випадки?..

На відміну від решти мешканців міста Булавного, пан Вербовський достеменно знав, коли почався жах особисто для нього. Він почався із чорного черевика. Точніше із тої ночі, коли пану Вербовському або наснився, або примарився чорний черевик. Опівночі пан Вербовський відкрив очі і ясно побачив при місячному світлі, що біля його подушки стоїть чорний черевик, або скоріше широка пантофля. Пізніше він не міг точно визначити — чи була вона схожа на новомодну тупоносу пантофлю, які носять на балах жевжики у білих панчохах і німецькому вбранні, чи на грайливий жіночий черевичок. Напевно, це було щось середнє. Пан Вербовський не встиг детальніше розгледіти, бо заплющив очі і замотав головою — це допомогло, і пантофля щезла, залишивши, одначе, гостре відчуття чогось зловісного. Пан Вербовський був людиною поступовою і освіченою (про що значив реґулярно передплачуваний паризький часопис), але він добре знав, що поблизу Дикого Поля просвітникам-енциклопедистам повністю довіряти не варто. Тому, про всяк випадок перехрестився, прочитав молитву і кинув до вікна трішки тютюну. Спати вже не хотілось, — він запалив люльку, міркуючи про хиткість межі світу реального і світу примарного...

У свій час пану Вербовському, нащадку шляхетського роду, прапрадід якого був подвійно нобілітований самим Хмельницьким незабутнього 1649 року, довелось чимало потоптати рясту та хильнути різних життєвих і вояцьких пригод. За часи бурхливої молодості Григорій Вербовський встиг побувати і братчиком на Січі, щоправда недовго, і походити з полковою старшиною на Крим, і досягти посади значкового старшини при Розумовському.

Після скасування Гетьманщини Вербовський отримав підтвердження свого дворянського титулу, покинув справи при полковій канцелярії і зажив класичним життям дідича у родовому маєтку неподалік від Булавного. Не без зиску продавав розведених на маєткових угіддях коней, піклувався пасікою і величезним садом, багато читав, між іншим, і передплачений паризький часопис, навіть почав занотовувати спогади про минуле і роздуми про майбутнє. Дружина пана Вербовського, Христина, померла під час великої чуми 1768 року, залишивши значковому старшині доньку Оксану. Пан Вербовський на виховання доньки коштів не жалкував і віддав її вчитися до французького пансіону в Глухові.