Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 9

— Тільки ти мою позицію в цьому питанні знаєш, — зауважив я поперек веселощів. — Такі варіанти — без мене. Я під них не лягатиму і не нахилятимусь.

Паша припинив сміх і замахав своїми довгими руками:

— Твою позицію ніхто не чіпає. Це бізнес. Тільки бізнес.

— Настільки не любить москалів? — запитав Ґенек.

— Маю право, — відрізав я.

— Поважаю принципових людей! — генерал уже втретє потягнувся до мого плеча. Що це з ним сьогодні?

— Так я тобі любити і не пропоную, — повів далі Паша. — З’їздиш, подивишся. Там тепер цілий холдінг. Різні бізнеси. Вони тобі розкажуть і покажуть. А ти їм розкажи про наші можливості, — він коротко хихотнув. — Хай бояться. Тільки дивися, не розкривай ніяких ноу-хау.

— Постараюся.

— Тим краще. Значить, ми в тобі не помилилися. Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, так казав класик?

— Товариш москаль, на Україну зуби не скаль, — відповів і я цитатою.

І тут Ґенек зауважив ні сіло ні впало:

— На Серьогу можна покластися.

— Ти в цьому сумнівався? — уточнив Паша.

— Ні, але після вчорашнього…

— Вчорашнього? — в один голос здивувалися ми.

Ґенек повів своєю чорнявою головою:

— Вчора послав на хуй мою людину. Двісті тисяч живими грошима, а він не взяв!

Стоп. Які двісті тисяч?

— Уявляєш? — вів далі лискучий генерал. — Мій старий агент Льова, зараз у Штатах живе, приїхав тут на пару днів, то я йому кажу, сходи, кажу, до Серьоги. Двісті тисяч, як одна копійка, в дипломаті.

Так от у чім справа! Леон Бердичівський, громадянин США! Ах, паскуда! Ніяк не можу звикнути до поєднання в одній людині кавалергардської виправки і поведінки низькопробного провокатора.

Тільки навіщо провокувати своїх? Втім, хто сказав, що для Ґенека я — свій? А якби я ці гроші взяв — цікаво, чи розповів би він про це з такою ж щирою безпосередністю, а чи просто змусив мене писати на Пашу? Швидше, останнє.

— А з яких це ділов ти не взяв двісті тисяч? — здивування господаря кабінету було цілком щирим.

Найбільше мені зараз хотілося заїхати перспективному генералові в його сяюче табло — з дитинства ненавиджу провокаторів. Але гебешники вміють використовувати сплеск емоцій не гірше за дипломати з грошима. Тому замість мордобою я розсудливо зауважив:

— Невигідно. Хабарі — це хліб чиновницький. А я — бізнесмен, — голос мій звучав на диво спокійно, аж Ґенек сторожко скосив очі. — І знаю, що заробити завжди можна більше, ніж тобі принесли у конверті. Тому коли пропонують хабара, значить, насправді збираються кинути.

— Логічно.

— Ні, ну ти слухай, — вів далі Ґенек, не забуваючи уважно спостерігати за моєю реакцією. — Льова мені каже: бачу — щось тут не так. Не може людина відмовитись від таких грошей. І знаєш, що він зробив?

— Ну?

— Залишив на порозі, попід дверима. Дипломат з баксами.

— Та ти шо?! — Паша здивовано подивився на мене.

Я розважливо кивнув, хоча всередині все кипіло.

— А він не взяв. Все одно не взяв. Уявляєш?

— Ага, знайшли дурного. Він у машині сидів і цинкував, що я не розумію, чи що?

— Ну ти кремінь! — сказав Паша. — Я б узяв.

— Та ладно, — скривився я. — Ситуація палена на сто процентів.

От якби іще вчора мати таку певність!

— Слухай, я тебе заповажав! — вже вкотре за сьогодні поклав на мене свою гебешну руку Ґенек.

— Дякую, — я струснув плечем. — Тобто раніше ти мене не поважав?

— Один-один, — засміявся Павлюк-паша.

— Ні, ну що ти! — генерала не так легко було збити з пантелику. — Якби не поважав, прислав би до тебе опера з десяткою. А так — цілий громадянин Сполучених Штатів, справжній, між іншим. Цінуй!

— Знаю, що справжній. Він мені паспорт показав, щоб ти не сумнівався.

— А він усім його показує. Коронний номер. Діє на сто процентів.

— На дев’яносто, — уточнив Паша.

— Тепер на дев’яносто, — погодився Ґенек.

І ми розсміялися уже втрьох.

Сапула мешкає сама у двокімнатній квартирі на Подолі, і цей факт дозволяє нам чкурнути з роботи, дорогою заскочивши до супермаркету за пляшкою доброго винця та пліснявим французьким сиром, який так до нього личить. А ще до вина ми полюбляємо виноград, щоправда зараз він не найкращий — імпортний, занадто м’ясистий і без кислинки. Проте ми не капризні, тому беремо, що є.

Звідки у мене, простого південного хлопця, такі дивні смаки — не скажу. А може, справа саме в тому, що я з півдня, де степи до обрію посмуговано рядками винограду і кожен господар закладає на зиму кілька десятків відер свого власного, особливого, унікального й неповторного вина. У нас навіть доріжки у дворах мостять бетонними стовпчиками для виноградників, а школярі у вересні, замість учитися, їздять збирати врожай. Чи принаймні їздили у часи, коли я вчився у школі. Пам’ятаю навіть плакат, що прикрашав шкільний кабінет праці: «Хай буде благословенний народ, що вмістив променисту енергію сонця у келих і дав її на радість людям». І підпис — Максим Горький. Хто здогадався розмістити в класі саме цю цитату з класика, невідомо, але якщо це було навіть у розквіт соціалізму, що його зараз іменують епохою застою, можете уявити різницю у ставленні до вина на нашому благословенному Півдні та решті українських територій.

Отже, в результаті впливу шкільної наочної агітації я не люблю горілки, чим викликаю здивування й недовіру з боку свідомого елементу. Адже національна традиція однозначно стоїть на двох китах — горілці і салі як основі основ.

Але є ще один кит — гарні жінки — і я віддаю йому данину з величезним задоволенням. А коли є змога, то під червоне вино, пліснявий сир та виноград, хоч він зараз і не найкращий.

— Заходь, — Сапула відмикає ключем замок і пропускає мене вперед.

Я ставлю пакет із супермаркету на підлогу і починаю роззуватися. Господиня не переймається зайвими церемоніями і проходить до кімнати просто у туфлях. Має на це повне право, адже прибирати їй доводиться самій. Бо це її хата, а я тут лише гість, тому ходжу у шкарпетках, і п’яти відчувають прохолоду підлоги.

Ми мовчимо. У кімнаті лунає тільки шурхіт целофану, дзеленькання посуду та стукіт пляшок об стіл. Моя справа — відкоркувати вино, решта — обов’язок жінки. Катька послабляє комір своєї білої блузки, розпускає по плечах зазвичай суворо заколоте волосся — і у такий спосіб раптом відбувається маленьке диво. В одну мить моя заступниця — ділова жінка, суворий адміністратор — перетворюється на таку собі гетеру-спокусницю. Навіть очі тепер дивляться на мене інакше, вони стають теплими й променистими, хоч з очима вона точно нічого не робила, гарантую.

На противагу сучасній моді на схуднення, Сапула залишається дуже тілесною, і одягом, поведінкою, навіть запахом підкреслює жіночність — звісно, тоді, коли вважає за потрібне.

— Як тобі це вдається?

— Що саме? — вона робить вигляд, що не розуміє.

— Признавайся, ти відьма?

— Не знаю. Бабуся була відьмою, це точно. А я — так, переводня.