Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 78

Думки періодично відлітають кудись, залишаючи тіло на волю рефлексів. Машини проносяться вулицями, як привиди. «Ющенко заявляє, що владі не вдасться сфальсифікувати три мільйони голосів». Господи, звідки це? Озираюся навкруги — чи не чутно радіо або телевізора з відкритого вікна. Але хто буде відкривати вікна у листопаді? Мабуть, це фокуси підсвідомості. А щодо Ющенка — він узагалі аматор заявляти.

Я вже досить довго йду в нікуди. Київ — велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись-таки прийдеш.

От і я прийшов. Прийшов додому.

Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.

Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед-назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна — а що іще, коли б’ють у всі дзвони?

— Доброго вечора! — чую раптом і отямлююсь.

Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую — обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.

У сусідньому дворі — школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» — раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», — відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.

Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.

— А якщо хтось під’їде?

— Та при людях не полізуть. Їм люди — найстрашніше.

— Ну да, а в Донецьку?

— Так ти не рівняй! То — Донецьк, а то — Київ.

Підходжу і несподівано сам для себе кажу:

— Добрий вечір.

Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут — жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.

Піднімаюсь сходами — і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.

Коридором доходжу до актової зали — тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку — стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто-синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.

— Яка у вас вулиця? — запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» — виринає в голові перша думка.

— Ваш паспорт, — суворо велить друга, та, що не посміхнулася.

«Вгадав», — раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.

Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були — за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, — такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?

— Розпишіться, — пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні — це швидше пошук опори, запит «свій-чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.

«А тобі легко?» — уточнює внутрішній голос.

Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.

— Проходьте до кабінки, — запрошує розпорядниця.

Я слухняно заходжу за жовто-синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.

«Ну?» — запитує він єхидно.

Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?

Один голос із двадцяти мільйонів — врешті-решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний — це сяка-така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.

Ех, Катько, що ж ти наробила? Ти не залишаєш мені вибору.

Хоча один голос із двадцяти мільйонів нічого не означає. І на результати не вплине, що б там не казали агітатори.

А коли не вплине, то, може, проголосувати по совісті?

«Тільки не треба починати, — б’є мене в потилицю внутрішній голос. — Пішла достоєвщина».

Ні, серйозно. Я ж не можу вплинути на результати голосування. Принаймні зараз, у кабінці. То може, не варто розводити антимонії? Поставити галочку там, де хочеться, і закрити тему.

«А Катька?» — не вгамовується голос.

Так, Катька — це аргумент.

Я поставлю хрестик чи, як то рекомендують «чітку позначку» в останній рядок, і витягну Катьку з тюрми. Автоматично. Як у голлівудському фільмі. Відкрию завісу кабінки — а вона вже тут стоїть. Смішно. Мій голос нічого не вирішує. Принаймні зараз.

А ще можна зіпсувати бюлетень.

«Ну а нащо тоді було сюди йти?» — внутрішній голос здивований.

«Не знаю. Це не я сюди йшов. Ноги самі несли. Підсвідомість — це вже твоя парафія».

Стою в кабінці і відчуваю, що люди ззовні стривожені. Як у туалеті поїзда — і не тому, що черга, а тому, що неприродно стільки часу думати над бюлетенем. Певно, вже зазирають потрошку — щоб не трапилося щось із цим молодим і доглянутим. Бо хто їх знає, бізнесменів, життя нервове, інфаркти ще ніхто не відміняв.

Беру ручку до рук і борюся зі звабою втекти з кабінки, залишивши бюлетень. Хай би вирішував наступний — зможе проголосувати за обох одразу. Ідеальна ситуація.

Я зітхаю і ставлю перо на папір.

— А Катька? — у розпачі кричить внутрішній голос.

— Нічого. Вона зрозуміє. Вона б теж так зробила.

— Ти впевнений?

— Ні.

— То якого дідька?

Я заплющую очі, намагаючись зупинити серцебиття. Так і справді до інфаркту дограєшся.

— Ну? — наполягає внутрішній голос.

— Баранки гну, — відгавкуюсь подумки і несподівано вголос кажу:

— Пробач, Катю.

Внутрішній голос переходить на виття, а моя рука виводить галочку навпроти прізвища «Ющенко».