Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 76

— Бо то вже, перепрошую, мій фах. Що маю, те й продаю, а як ти хтів?

Я дивився на нього, немов уперше бачив. Забрьоханий генделик у цей час був заповнений, усі жваво розмовляли, й іноді здавалося, що я чую зовсім не те, що насправді говорить Мирослав.

— Кожен робить свою роботу, але робота не має впливати на переконання, — Мирослав значуще підняв пальця догори — і я відчув, що вже нічого не розумію.

— Гаразд. Тоді давай інакше. Якщо ти отримав контракт на інавгурацію, значить тобі вигідно, щоб Яник став президентом?

— Стривай, а чого то до мене? Він не стане президентом, люди не допустять.

— А як же твоя робота?

— А що ти маєш до роботи? Люди все одно піднімуться, ти сам то знаєш. То хіба я маю гроші втрачати? В мене родина, діти. Їм тра їсти.

— А як ти їм в очі будеш дивитися?

— Що то значить, в очі? — обурився Мирослав. — У мене, як не знаєш, дідо в УПА воював! А бабуся зв’язковою була, на Сибіру сиділа. У нас, знаєш які люди?! Це ви тут у Києві донецьким вклонитеся, так, як Кучмі колись. А у нас всі за Чорновола голосували! І зараз за Юща! У нас Яник не буде господарювать! Львів — це тобі не Київ.

— Будете йому дупу лизати, як і всі.

— Серьога, ти не бреши. Ми по схронах сиділи, а не здавалися!

— Ну, ти не сидів.

— Так і ти не сидів, чого пащекуєш? Ти що, янгол без крил? Сам, курва, на них працюєш, а мені в очі тицяєш?!

Я хотів заперечити, але раптом захлинувся повітрям. Бо не знав, що сказати. Ну так, співпрацюю, точніше співпрацював — користувався системою, віддавав гроші. Але так само співпрацювали й ті, що зараз біля Ющенка, та й сам він ніколи б не став ані головою Нацбанку, ані Прем’єром, якби не співпрацював. Крім того, бути прем’єром у Кучми — це хіба не співпраця з режимом? Якщо так подумати, то у нас все давно зав’язане в один вузол. Розв’язати не можна — тільки розрубати.

Як завжди буває в моменти розгубленості, думки раптом зробили неймовірний пірует і видобули з глибин пам’яті історію про те, як гуманоїдів колись мазали миром у Лаврі. Піп з церкви на Подолі, мафіозі та сірий кардинал московського патріархату, для ВІП-клієнтів мав ексклюзивний номер: вів їх до Лаврських печер, із таємної кімнати видобував справжню святиню — мироточиву голову, тобто череп якогось святого, з якого сочиться олія, і цим от миром мастив хлопцям голови. Ще за часів середньовіччя церква ловила на подібні фокуси багатих лохів, от і подільський піп брав дурні гроші, але обіцяв, що відтепер клієнти будуть непотопляємі. І справді — чим іще можна було пояснити вміння моїх банкірів проскакувати поміж крапель та викручуватися з будь-яких проблем? Але не задля спогадів про гуманоїдів думки принесли мені зараз цю історію. Крім іншого, піп задля реклами розповідав їм про клієнтів, яких уже помазав таким чином — а серед них була мало не половина бізнес- та політичної еліти — і помаранчеві, і біло-блакитні, без розбору.

Так от у чому секрет цієї тотальної пов’язаності! Вони усі одним миром мазані, у буквальному розумінні цього слова.

А ми всі у свою чергу теж мазані. Тільки вже не одним миром, а одним лайном.

Мирослав, мабуть, витлумачив мою мовчанку по-своєму. Співчутливо поплескав по плечу:

— Та кинь, Серьога, все буде люкс. От побачиш. Ми переможемо.

Ми переможемо. У цьому немає жодних сумнівів. Іще б знати, хто саме ці «ми». Я сиджу на канапі власної приймальні та дивлюся телевізор. Сьогодні — вибори. Свято демократії. Володар Колес на заслуженому вихідному — йому і так останнім часом перепало, що й не завжди встигав поспати. Вчора ввечері, зачиняючи двері машини, він подивився на мене уважно і раптом запитав:

— За кого будемо голосувати, Миколайовичу?

Я знизав плечима. А й справді — за кого голосувати? До розмови з Мирославом я навіть не замислювався над цим питанням. Врешті-решт, що означає один голос? Якщо міркувати по-справжньому, без банальностей на зразок: «все залежить від тебе». Те, що залежить від мене, я роблю сам. А підписуватися під колективним ідіотством якось з дитинства не люблю.

Проте з того часу, як розвіялися сподівання на те, що Катьку можна буде витягнути через помаранчевих, я раптом подивився на себе інакше. І справді, якщо економічні інтереси у мене на одному боці (принаймні поки взагалі існували економічні інтереси), а політичні переконання — на іншому, голосування перестає бути абстрактною вправою.

В голові крутяться суперечливі думки і ніяк не хочуть приходити до згоди. Якщо Яник переможе, я піду в депутати — тут не завадить навіть скандал з Іркою, бо виборчі списки кількарічної давнини не зміниш. А якщо я піду в депутати, значить, Паша змушений буде зі мною рахуватися. Як мінімум — забути бабські чвари та повернутися до нормальної роботи. Друге — будучи депутатом я зможу вже самостійно зайнятися пошуками та порятунком Сапули. «Коли це ще буде!» — заперечує внутрішній голос. «Коли б не було!» — обриваю я його. Навіть будучи потенційним членом Верховної Ради, я отримаю доступ до багатьох кабінетів і зможу звернутися до багатьох людей. Це факт. І потім, та сама Ірка — побіситься, подумає та й отямиться. Бо одне діло посваритися з бізнесменом-невдахою, а інше — з представником влади. Жінки такі нюанси відчувають нутром.

Отже, від перемоги Януковича у мене суцільні плюси. Крім одного. Вчорашній день розбудив моє внутрішнє відчуття справедливості, що спокійно дрімало десь на дні колодязя, який зветься свідомістю. Колись давно батьки зростили його в мені, не подумавши про майбутнє. Про те, що з таким відчуттям складно жити в сучасному світі, втім, як і у стародавньому. Звідки ж воно тоді береться, якщо з ним так важко жити? За логікою, це рецесивне відчуття, яке давно вже мало виродитись у людей, тим більше — в українців.

«Припини себе дурити, — наполягає внутрішній голос. — Від твого бюлетеню вже точно не залежить, хто стане президентом. Ти ж знаєш, як це зараз робиться. Теж мені, Гамлет. Бути чи не бути!»

До речі, від Гамлета певний час теж нічого не залежало. А як почав усіх валити направо і наліво, зразу стало залежати. Може, і тут справа не у бюлетені, а у тому, що буде після?

Диктори опозиційного п’ятого каналу тривожними голосами повідомляють зведення з фронту. На вибори не допустили спостерігачів. Десь заблокували виборчу дільницю. Невстановлені особи побили члена комісії. Міліція тисне на журналістів. Автобуси з голосувальниками їздять з дільниці на дільницю. «Це — карусель», — голос журналістки бринить від нервового напруження.

Клацаю пультом. Спостерігачі від СНД відзначають високий рівень організації виборів і свободи волевиявлення. Зрозуміло. Що таке екзит-пол і нащо він потрібен. Проголосувало вже 20 відсотків виборців. Пряме включення з ЦВК.