Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 60

Бо подружнє життя вимагає щоденного подвигу.

Сапулиного діда у тридцяті викликали до НКВД з одним простим питанням: «Чого це ви українською розмовляєте? Ви ж не артист, не письменник, а звичайний інженер». Минуло сімдесят років, а у мене іноді складається враження, що насправді нічого не змінилося. Коли на переговорах починаю говорити українською, партнери здивовано перезираються. І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, все одно дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА.

Хтось вважає, що це я викаблучуюся — бо навіть западенці у бізнес-колах во всю цвірінькають по-общепонятному, а цей східняк кирпу гне. А я не викаблучуюся. Я й справді відчуваю себе українцем. Якісь там гени скрутилися при зачатті і прикували мене до цієї землі. От і сиджу тепер, як дурний, з тими генами і не можу нічим зарадити.

А може, це — результат виховання? Хоча, яке там, в дідька, виховання! Піонери, комсомол, «мой адрес — Советский Союз», урочисте святкування 325-річчя возз’єднання України з Росією. Ми тоді навіть не замислювалися, звідки такий дивний ювілей — 325 років? За яким літочисленням це вважається круглою датою? І тільки зараз зрозуміли, що причиною урочистої кампанії стало зростання національного дисидентського руху у сімдесяті.

Отже, якщо це не виховання, значить, гени. Що ж іще? Сиділи в моїх клітинах тихо, поки раптом стрельнули — і от, будь ласка, не артист, не письменник, не держслужбовець, не сторож і не комбайнер, а говорю українською. І не тільки говорю, але й думаю. А думати є про що, хай би йому чорт.

«Сьогодні ми дедалі частіше боїмося вільно говорити, щоб не втратити останнього, що маємо, — роботи й шматка хліба. А замість затишного європейського дому з його заможним життям і повагою до закону знов пропонують євразійські простори і навислий над ними грізний привид деспотії й варварства», — це не я, це діячі культури пишуть відкритого листа у інтернеті. Усі з них сміються, а мене гризе. Бо з одного боку, заперечити важко. А з іншого, ці наші діячі, окрім писати листи, нічого не можуть. Європейський дім проти деспотії. Солодкі казки проти реальних пацанів, які й читати не всі вміють.

Тупість зашкалює: «В Коростені Житомирської області прем’єр Віктор Янукович з використанням матюків послав пенсіонера, який висловив незгоду з ініціативами Януковича про російську мову». Зарегочешся. Якщо вірити плівкам Мельниченка, у Кучми в кабінеті розмовляють матом. Тепер його наступник продовжує традицію вже на майданах. Друга державна чи то офіційна — все, як обіцяв.

Але мені чомусь не смішно. Я згадую, що діда крили по матері слідчі і конвойні півсотні років тому. І досі криють, якщо силу мають, — в’язнів, пенсіонерів, виборців, будь-яких беззахисних людей. І це чіпляє мене особисто. Хто його знає чому.

Щось я нервовий став останнім часом. Сам себе не впізнаю. І головне, ніколи не відзначався подібною чутливістю — реальний бізнес відучує від неї швидко й жорстко.

Звичайно, інформація тисне — голодування, мітинги, впевненість обох сторін у своїй перемозі…

Мабуть, все-таки найгірше полягає у тому, що з’являється надія. Чи не вперше з дев’яностих. Ні, мабуть-таки, вперше. Надія витає у інформаційному просторі і збурює душі таких, як я. Надія на те, що цього разу все може повернутися на добре.

Раніше було легше — скачи, враже, як пан каже. А зараз наче й скачеш, а в душі хробачок — може, не варто, може, розвидниться?

Але я не дам надії розквітнути у своєму серці, бо найбільше людина страждає не від реальних негараздів, а від невтілених надій. А що вони не втіляться — мені відомо абсолютно точно.

Що саме замислено цього разу — точно невідомо. Звісно, підтасовки, судові процеси, залякування, фальсифікації — а може, й пряма агресія. Головне не у технології, а у масштабах її застосування. Потік всесвітнього паскудства за кілька тижнів по самі вінця заллє цю землю. Землю, до якої я прикутий пуповиною, отим самим випадковим поєднанням генів у моїх клітинах.

Так само, як і мільйони інших душ, не винних у тому, що вони українські.

Я люблю Україну. І не люблю українців. За їхню пасивність і вайлуватість. За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!». Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками. Українці зрадливі — вони перебіжать на сторону переможця, щойно відчують, що у нього сила. Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок. Українці жадібні, тому ніколи не проміняють власний шмат хліба на спільну справу. Я не люблю українців і маю на це повне право — тому що я сам українець, точно такий, як вони.

Я не можу нічого змінити сам один, і через це давно вже вирішив просто втекти у відпустку. Щоб не бути свідком і не брати участі. Не освячувати власним голосом черговий тріумф паскудства над безпорадністю.

Ні, хлопці й дівчата, давайте цього разу без мене!

Тим більше, що хмари на бізнесових обріях розвіялися, ситуація хоч і напружена, але стабільна. Паша зараз — на плаву, хай попрацює, якщо раптом щось станеться. Протримаються два-три тижні самостійно.

До того ж, здається, скоро я стану депутатом. А із таким статусом легше вибиратися із проблем. Ти мені — я тобі, це закон бізнесу, а у мене тепер буде чим аргументувати, бо один голос із чотирьохсот п’ятдесяти — це серйозно навіть у нашій країні. Не те, що один із сорока мільйонів. Значить голосувати будемо вже в парламенті — там можна принести значно більше користі, навіть якщо брати за великим рахунком.

Все. Рішення ухвалено і оскарженню воно не підлягає. І тому з інформаційних сайтів я переходжу на туристичні. Шукаю тиху гавань з усіма зручностями.