Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 48

Коли дивишся з вікна автомобіля на порожні вулиці, філософські думки радо зазирають до голови, забрьоханої щоденними проблемами, заліпленої жуйкою непотрібних розмов, і оживляють мозок, даруючи нові, несподівані ракурси для погляді на світ. Але сьогодні мене переслідували, на жаль, ракурси цілком сподівані. Гуманоїди в «обізяннику», понеділковий суд та Жора з Ґенеком як «розумная цьому альтернатива». При згадці про «обізянник» за візуальною асоціацією перед очами спливло дідове прес-пап’є. Як же його дістали люди, що він їх зобразив у вигляді мавп!

Цілий день я витратив, намагаючись змоделювати усі найгірші варіанти розвитку подій. Аналізував усе, що проходило через гуманоїдний банк, усе, в чому вони брали участь, усе, чому були пасивними свідками або й просто могли випадково довідатися. Це нагадувало тренування з проскакування між крапель дощу. Ні, якого там дощу. Арешт цих двох відморозків міг викликати як мінімум тропічну зливу, а то й гірську лавину зі снігу, перемішаного з камінням.

Але моїм завданням було не залякувати самого себе, а зміцнювати оборону і передбачати напрямки найнебезпечніших ударів супротивника. І я ретельно зміцнював та передбачав. Під вечір від цих забав уже порядно гуділо у голові, коли чергову вервечку сумних передчуттів та ще сумніших очікувань перервав телефонний дзвоник. На проводі була дружина.

— Ти пізно сьогодні?

Дивне запитання.

— Як завжди.

— Не затримуйся, будь ласка, нам іще треба поговорити.

Що ж. За довгі роки подружнього життя я звик, що подібна інформація не віщує нічого хорошого. В українських родинах словосполучення «треба поговорити» вживають виключно у значенні «поскандалити».

У молоді роки я, звісно, тут-таки знайшов би поважний привід затриматися на роботі або й навіть поїхати у термінове відрядження. Тоді я вірив, що така пауза здатна зруйнувати запланований і ретельно підготований родинний скандал. Але з досвідом стало зрозуміло, що будь-які маневри призводять тільки до його відтермінування з відповідним збільшенням масштабу. Та й взагалі жінку неможливо відучити, перевчити, ба навіть навчити чогось нового. В принципі неможливо. З роками я став фаталістом — що буде, то буде — тому, отримавши попередження про скандал, просто підвівся і поїхав додому.

Я не знав, на яку тему будемо сваритися сьогодні, але відчував, що готовий до будь-якого повороту розмови. Дводенна біганина з цим ідіотським арештом, перебирання в голові можливих наслідків, вибудовування варіантів, спілкування з неприємними та дуже неприємними людьми привели мене у повну бойову готовність.

Але, попри безліч шрамів на душі і захисний панцир цинізму по периметру, з голови не йшло просте питання. Ну чому, скажіть, будь ласка, усі жінки чіпляються зі своїми розмовами так невчасно? На роботі не знаєш, куди тікати від проблем, і тут-таки Сапула вважає за потрібне поділитися поганими емоціями, а тепер іще й додому викликають, як на ешафот! І головне — і там, і там, і там в результаті все одно виявляєшся крайнім!! Хто буде витирати соплі підшефним, бігати по допитах, домовлятися з прокурорами, наймати адвокатів? Правильно, ваш покірний слуга. На кому можна зірвати емоції? От він, до ваших послуг! І у родині — так само. Навіть якщо ми врешті й розлучимось, я все одно залишуся відповідальним за все — від квартир, машин, роботи дружини і сина аж до організації шлюбів численних онуків, дай Бог, щоб вони колись у мене з’явилися.

Світ, хай би йому грець, ділиться на тих, хто бере на себе відповідальність за інших, і на тих, хто навіть за себе відповідати не здатен. Проміжних варіантів я ще не зустрічав.

Павлюк-паша дозволяє собі на кілька тижнів пірнати у нірвану, абсолютно не турбуючись про те, що може статися за цей час. Сапула може легко сказати: «Хай сидять». Ґенек: «Нічого не обіцяю».

Як добре жити, твердо знаючи, що є людина, яка розгребе наслідки твоєї безвідповідальності! А у мене навіть у відпустці телефон цілий день не замовкає. Наче гросмейстер у сеансі одночасної гри — на третій дошці атакуєш, на другій — захищаєшся, а на першій — цуґцванґ.

А тут ще Україна з цими блядськими виборами!

— Володю!

— Так, Сергію Миколайовичу!

Володар Колес за моєї присутності в салоні ніколи не починає розмову першим. Люди ж, яких він возить іноді без мене, твердять, що всю дорогу Володя не стуляє рота, говорить на всі теми, а зі мною — мовчазний.

— Ти ж, кажуть, у дальнобої працював?

— Після армії п’ять год.

— І далеко їздив?

— Та всюди їздив, і Україною, і у Росію, і на Кавказ.

— А от скажи, Володю! На кого ти під час рейсів сподівався? Ну там, аварія, поломка, ДАІ — хто у тебе на крайній випадок був?

— Корочки ментовські, — засміявся Володар Колес. — Я ж у внутрішніх військах служив, так по знайомству й оформив. А ще монтировка. Я її під рукою прямо придєлав, щоб далеко не лазити, — він показав пальцем кудись під торпеду. — Ліхтарик, ключ, монтировка, все як має бути.

— Ну а поломки? Ти ж ламався в дорозі?

— Та ламався. Один раз навіть в кювет перекинувся, слава Богу, порожній був.

— Ну, й до кого звертався?

— А до кого ж там звернешся? Береш інструмент і — вперед. В кабіні — примус, їжі на два дні. А якщо є гроші зайві — зупиниш когось. На себе надіявся, на кого ж іще. Це ж не те, що в ескорті — начальство, завгар. Дальнобойщик сам собі отаман. Ну а тепер теж є на кого надіятися. На вас.

Іще один сподівається на мене! Мало було. Прийміть найщиріші вітання!

От візьму, плюну на все і піду у відпустку! Справжню! Прямо посеред цього дурдому. Знайду острів на якому нема роумінгу, щоб не знайшли, і хай усі ходять конем! А що? Вовка Франкенштейн розповідав про одного партнера, який під час кризи, складних розборок з бандитськими наїздами міг вийти покурити, а повернутися через кілька місяців. Отак просто зайти і спитати: «Ну що? Як тоді все закінчилося?» Треба буде й собі спробувати.

Ми зупинилися біля під’їзду, і я відпустив Володю до понеділка. Якщо дружина запланувала скандал, то це забере ніяк не менше трьох-чотирьох годин. Після нього ще кудись їхати сенсу не буде. Тож хай Володар Колес відпочине — навіть якщо йому тепер є на кого сподіватися, графік роботи майже нічим не відрізняється від дальнобою — практично цілодобово і майже без вихідних.

Двері до квартири були зачинено зсередини на засув. Довелося дзвонити, наче я не господар, а гість. Терпіти цього не можу, певно, саме тому дружина полюбляє той клятий засув.

— Привіт!

Богдан відкрив двері, але одразу розвернувся і попрямував до своєї кімнати, тому привітання почулося вже через плече:

— Доброго вечора.

— Богдане, залишися, будь ласка, ти нам потрібен, — почувся знервований голос із вітальні.

Син байдуже стенув плечима, але маршрут все-таки змінив.

Ірка стояла, схрестивши руки на грудях, і непорушно дивилася у вікно. На ній був довгий халат, приполи якого торкалися підлоги. З-за напівстулених фіранок до квартири заглядав довгий літній вечір.

Не знаю, як уявляла мізансцену майбутнього дійства авторка, режисерка та головна акторка вистави, але я одразу зайняв стратегічну позицію на дивані і гостинно ляпнув синові долонею поруч — вдвох воно якось легше відбиватися. Після недовгих сумнівів Богдан примостився поруч.

— Доброго вечора, Ірочко! — сказав я підкреслено спокійно. Враховуючи душевний стан дружини, вимагати ритуального вечірнього поцілунку було би як мінімум справою безперспективною, якщо не відвертою провокацією.

— Богдане! — не обертаючи голови, драматично промовила Ірка. Вона дуже вигідно виглядала зараз: підсвічена жовтим світлом люстри, з сірим передсутінковим рефлексом з правого боку. — Наш тато з нами розлучається.

— Ну, ма! — хлопець рвучко підвівся і попрямував до виходу.

Поки що я нічого не розумів.

— Куди ти? — Ірка відчула синів маневр, блискавично розвернулася і тепер кидала пекучі погляди з-під вищипаних брів.

— Я не хочу слухати, як ви сваритеся.