Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 41

Я стою поруч, гріюся у дружининій славі й розповідаю на вушко цікаві історії про знайомих. Вона відповідає мені тим самим:

— Диви-диви, Кириченко з новою коханкою.

— Хіба? Наче та сама, що була.

— Ой, Сергію, ти що, не бачиш? Та була худа, як шкапа, а ця фігуриста.

— Яка ж вона фігуриста? Вішак для одягу.

— Ти нічого не розумієш.

— Це точно. Нічого не розумію. А головне, не розумію, як ти їх розрізняєш. Вони ж на одне лице! Особливо, як перефарбуються чи пострижуться, то свою з чужою поплутаєш!

Ірка сміється:

— Вам, чоловікам, аби поплутати!

— Ні, я серйозно. Якщо їх перетасувати і скомандувати чоловікам: «Вибирай» — половина ж поїде з чужими.

— Саме тому жінки й не дозволяють чоловікам вибирати. Ми краще справляємося.

До нас наближаються московські гості.

— Привіт, привіт, знайомтеся, це моя благовірна, Ірина.

— Очєнь пріятно. Как дєла, Іріна?

Коли вони врешті відходять, я продовжую:

— До речі, цей москаль, що до нас підходив, Толік, свого часу дуже цікаво вирішив проблему вибору дружини.

— Як саме?

— Він тоді робив лікарем на швидкій. Ночі довгі, він молодий, дівчата гарні, а головне — чисті та освічені, бо медички. Коротше, Толік переграв там усіх осіб жіночої статі — від медсестер до заступниці головного лікаря. А тоді почалася перебудова, і Толік вирішив, що лікарем багато не заробити, особливо на швидкій. Який вихід у розумної людини під час розпаду соціалізму? Тільки один — грачувати.

— Чому?

— Як це, чому? Згадай ті часи. Таксі було єдиним місцем, де окрема бойова одиниця могла заробити, хай і нелегально, але якісь там гроші. Зародок капіталізму.

— Точно. А я вже й забулася.

— Отож, слухай. Для того, щоб грачувати, потрібна машина. А Толік мав тільки зарплатню лікаря. І тоді він зробив геніальний трюк — під час інтимних побачень у всіх своїх коханок позичив золото — у кого персня, у кого сережки, кулончик, ланцюжок. Ти ж знаєш, жінки люблять обвішуватися брязкальцями. Оце ж зібрав усе це та відніс до ломбарду. Ну а на позичені гроші купив старенького «Москвича». Уявляєш?

— А вони знали одна про одну?

— Історія замовчує. Мабуть, здогадувалися. А може, й ні. Тож кілька місяців ночами він їздив, майже не спав, не їв, але гроші врешті відграчував. Викупив з ломбарду золото і приніс своїм жінкам. Усе повернув, крім одного персня.

— Чому?

— Ну, у ломбарді загубили чи то хтось собі притримав. Але перстень виявився не простий, а фамільний, бабусин. Отже, Толіку довелось одружуватися, хоч вона й була на п’ять років старша.

— Закладаюся, що про фамільний вона вигадала!

— Тобі видніше. Жіночі фокуси — це твоя парафія.

Ірка сміється:

— І чоловічі теж. Він, до речі, — справжній чоловік.

— А ти думала! Якщо він тобі так сподобався, то май на увазі, що він знову холостий.

Губки моєї дружини кривляться у незадоволеній гримасі:

— Фі! Така романтична історія, і знову розлучення. Чому ви, чоловіки, такі скоти? Тільки дружина стає старою, одразу біжите до молодих.

Я заперечую:

— Ну, по-перше, він не побіг до молодої, а залишився сам, а по-друге, ти ж сама все життя борешся з моїми старими речами. «Цим штанам уже п’ять років, а цій кофті — десять. Треба купити нову», — передражнюю її тон.

— Так правильно, ти ж солідна людина, а ходиш, як обідранець.

— От бачиш, виходить, що стару кофту треба поміняти, а стару дружину — ні? В чому різниця?

Вона б’є мене в плече своїм гострим кулачком.

— Дружина — не кофта.

— Але ж принцип той самий.

— І зовсім не той самий.

— Той-той. А отого пузатого бачиш?

— З довгою білявкою?

— От-от. Він принципово знімає таких, що на дві голови вищі, за метр вісімдесят. Каже, що дуже швидко і відмов практично не буває. Бо такі дівчата недолюблені. Мороки менше, а потенціал у них ого-го.

— Які ж ви циніки!

— Це він цинік, а я романтик. Бо вибрав тебе.

Ірка сміється. Ірці приємно.

— А цей от лисун, що до нас підходив, має підпільне прізвисько «Шрек».

— Чому?

— Це геніальна історія. Він любить напитися так, щоб обличчям в салат. Ну, дружина якось не витримала, і поки він спав, пофарбувала йому яйця зеленкою.

— Та ти що?

— Точно тобі кажу. Місяць ходив із зеленими яйцями. Тому і Шрек.

— А що, він їх усім показував?

— Ну, не всім, але декому, мабуть, показував. І потім, дружина його про це розповідала по секрету. Хвалилася.

Ірка знову пирскає, хоч телезірці протипоказано реготати, а тільки широко посміхатися — так воно більш статусно.

— Отак з вами, мужиками, і треба боротися. А звідки ти все це знаєш?

— Як це, звідки? Серед людей живемо. Це вам не телебачення, де усіх новин, як у Сороки-ворони — цьому дала, тому дала, іншому дала.

— Неправда твоя… Хоча щось у цьому є.

— Так отож. До речі, про Шрека. Він же цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке — і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей — прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг — на довгі тонкі смужки.

— Весь одяг?

— Весь. Сукні, шуби, білизну — все, що було. Уявляєш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш — роби килимок.

— Нічого собі!

— Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить — а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

— Боже, це ж скільки роботи! — несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

— Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

— Це теж вона розповідала?

— Ну а хто? Не він же.

— Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною — як завжди стильно неохайний і артистичний.

— Мирославе! А ти як тут?

— Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось — працювати.

— Тобто все це, — я показую на сцену, бухту та ресторан. — Усе це ти?

— Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер — то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого-кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

— До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

— А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

— Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

— Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

— Прикро. Але що маємо робити — бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? — обертається він уже до мене.

— Круто. Скільки коштувало?

— Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

— Серйозно?

— Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

— А що було у Дніпропетровську? — поцікавилася Ірка.

— Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт-клубі розкішний ресторан, схожий на цей — начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.