Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати - Страница 12

— А іще — туркмени.

— Ого! А звідки туркмени?

— Ти не повіриш — з Туркменії.

— Круто!

— Ну а то! Туркмени накривають столи, пригощають — солодощі, дині. Великі такі, довгі — де вони їх у такій кількості беруть, не знаю, але стіл без дині не буває. А насіння з динь вони збирають у кульочок, щоб у нас тут ніхто не виростив.

— От жлоби!

— Та ні, навпаки. Туркмени люблять пошикувати, пригощають, подаруночки роблять, обіцяють золоті гори. У самого сорочка невипрана, а поводиться, як шейх. І дуже ображаються, коли відмовляєш.

— Ти просто енциклопедія! А іще хто? — вільною рукою я починаю пестити Катьчині стегна та сідниці.

— На перший раз вистачить.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не повіриш, але я вже доросла дівчинка.

— Навіть статево зріла.

— Точно.

Подібні моменти відвертості люблю за те, що кожного разу Катька в них відкривається з нової цікавої сторони. Вона взагалі дуже різна. Може, коли треба, спокійно піти в сауну з незнайомими чоловіками. Може знести півголови великому чиновнику, і в результаті він підпише документ, не читаючи. «Чарівна паличка — це чоловічий інструмент, — каже вона. — А справжня фея користується чарівною цицькою. А якщо точніше — то чарівним декольте». Однак вона може і жорстко поставити на місце занадто активного кавалера — чи то буде туркмен, чи москаль, а чи українець.

— Все, вистачить балачок, я хочу кави, — Сапула раптом підводиться з фотелю, потягується солодко усім тілом і рушає в напрямку дверей.

— Далеко зібралась у такому вигляді?

— Каву варити. А ти хіба не хочеш кави?

— Хочу.

— Тоді ходімо зі мною.

Як були: я — голий, Катька — у розхристаній блузці та туфлях — ми йдемо на кухню, де пробуємо повернути втрачені сили за допомогою гіркого напою, подарованого Європі за посередництва нашого земляка Кульчицького. Я милуюся досконалим поєднанням жіночого тіла, кухні, філіжанок і втягую ніздрями божевільний аромат, що сповнив приміщення.

— Катрусю, знаєш, за що я тебе люблю?

— Знаю, — відкидає вона прядку з лоба. — Але давай свою версію.

— Нахаба. Я люблю тебе за те, що ти гарна і розумна. Тому трахкати тебе не тільки приємно, але й цікаво.

— Сам вигадав?

— Ні. Але скажи, що це не так.

Я вже відчуваю неминуче продовження нашої сексуальної гімнастики. Принаймні здається, що розмова йде саме до цього, однак у якийсь момент Катька знаходить зовсім несподіване продовження.

— Скажи, а якби на твоєму місці був хтось із наших підшефних із міністерства? Ну хоч би той самий наш директор спеціалізованого підприємства.

— Ти про що? — не розумію я.

— Ну, коли цей американець гроші приніс.

Гарне питання, яке заслуговує на вдумливу відповідь.

— А ти думаєш, їх не провокують? І, до речі, не факт, що це роблять тільки люди Ґенека.

Катька обертається до мене усім своїм напівголим тілом, так що груди починають ходити ходором.

— Але ж це — жах!

— Таки жах, — підтверджую я.

Вона зітхає:

— У мене іноді виникає враження, що ми самі не знаємо, чим займаємося.

— Чому це не знаємо? Ми з тобою удосконалюємо світ. Згадай, в якому стані ми застали міністерство. Неплатежі, борги, бардак. А тепер? І скарбниця повна, і нагору платимо, і нам ще трохи залишається. А всього-то треба було оптимізувати систему заліків.

— Боюсь наврочити, але слідчих це не переконає. Не дай Боже, звісно.

Вона плює через плече. Я стукаю пальцем по дерев’яному плінтусу:

— І саме тому послухай мене уважно. Я на тому тижні їду до Москви. І не для того, щоб вивчати, як вони залицяються до жінок, а щоб говорити про інвестиції.

Сапулине обличчя стає скептичним. Вона не вірить в існування інвестицій.

— Можеш не кривитися. В Росії грошей навалом, вони шукають нові ринки, а у нас, сама знаєш, зараз очікується великий переділ. Так що все логічно. А що це означає? — запитую і сам відповідаю. — А це означає, що у нас буде багато нових проектів, і щоб старі не плуталися під ногами, треба навести в них лад.

— Господи, знову нові проекти? Куди вже?

— Великим дядям потрібні великі гроші. Тим більше, що й ми далеко не чужі на цьому святі життя. На пенсії відпочинемо — купимо виноградник, будемо робити вино, пити його на веранді і згадувати сьогоднішні бої.

Катька насмішкувато зводить брови:

— Ти на пенсії? Не сміши. Ти у сто років знайдеш, у що вляпатися. Хтось підсуне таких от москалів з «інвестиціями», візьмеш ціпок і подибаєш. — На правах друга дитинства вона не нітиться критикувати начальство.

— Ну, по-перше, не подибаю, а поїду в кріслі. І везти це крісло будеш ти. А по-друге, на кому ж заробляти, як не на москалях? Хай платять за роки поневолення, — я переходжу на півофіційний тон. — Отже, ставлю тобі задачу. Поки я буду в Москві, ти повинна прошерстити усі ланки нашої схеми на предмет слабких місць. Бо ти ж бачиш, як працюють есбеушники: кожен опер, який ще не остаточно ожирів від лінощів, може завербувати там усю кодлу — від директора до прибиральниць. Отож, вибери для прикладу якесь одне підприємство і особисто пройди усі етапи. Подивися, наскільки чисто все працює. Шантаж, залякування — у методах я тебе не обмежую.

Катька зазирає мені в очі і повільно розчахує блузку:

— А якщо доведеться застосувати сексуальні тортури?

Вона вже втратила охоту говорити на ділові теми, але це не означає, що мої слова загубилися в порожнечі. Я певен, що кожне було почуте і відповідно буде виконане. Але це — потім, бо зараз груди її випинаються перед самісіньким моїм обличчям. І я знову відчуваю готовність до бою, тому приймаю гру.

— Тільки якщо пообіцяєш у цей час уявляти мене.

Ми знову пірнаємо в небуття, просто-таки тут, на кухні. Бо розмови з давніх-давен були найкращим афродизіаком.

Виринаємо у цей світ у складній позиції біля кухонного столу. Розлита кава повільно крапає на підлогу, а покусані губи саднять. Господиня, однак не поспішає наводити лад на кухні.

— Так тебе не вистачить на перевірку схеми, — жартую я.

— Нічого, — Катька цинічно щулить очі. — Я по-спортивному. На силі волі.

І справді, з силою волі у неї все гаразд.

Пам’ятаю, пару років тому, коли одну з наших фірм накрили на обготівці, ця її якість дуже нам придалася. Треба було вирішити питання з великим чином податкової міліції, а він ніяк не хотів іти на контакт. Якийсь був лівий — чи то щойно призначений, чи приїжджий — жодної зачіпки. Вирішили діяти з вулиці, на арапа. Вистежили його на вході до казино. Зайшли туди й побачили, що ситуація складна — чин відпочиває з бабою, гарною, але з біса агресивною куркою. Тобто використання Катьчиної «чарівної цицьки» виключалося. Але тут-таки й проявився характер моєї помічниці. Замовивши випивку та посидівши задля годиться біля бару двадцять хвилин, Катька звеліла мені йти до чоловічого туалету — чекати на клієнта. В чім справа, не пояснила, але розводити суперечку не випадало, і я послухався.

Отже, поки я пішов вперед, до туалету, Сапула підвелася, начебто збираючись іти слідом, та дорогою «випадково» змахнула сумочкою бокал з коктейлем просто податківцеві на штани. Курка одразу почала галасувати, а Катька — вибачатися, схопила зі столу серветки та давай ретельно промокати пляму податківцю на тому самому місці, одночасно тицяючи своєю «чарівною цицькою» просто в обличчя. Хлопець, звісно, забелькотів, що нічого страшного, мовляв, буває з кожним, і пішов до туалету привести себе до ладу, а там його вже зустрів я із черговою порцією вибачень за свою незграбну супутницю. Потім ми пили мирову, потім разом грали у блекджек, обмінялися телефонами, потоваришували, а за тиждень залагодили усі податкові проблеми — не безоплатно, звісно, зате надійно. Тоді вперше я зрозумів, що зовсім не знаю своєї однокласниці та заступниці.

Але попри всю розкутість Катька завжди зберігала дистанцію з чоловіками, зокрема й мені довелося повпрівати, поки зі статусу шефа-однокласника перейшов у наступний, значно ближчий. Зате тепер ми насолоджувалися повною довірою і взаємним розумінням.