Малиновий Клин - Білий Дмитро - Страница 9

Інший історик писав: "Козаки Черноморского казачьего войска, переименованного в 1860 году в Кубанское, резко отличались от той части линейных козаков, которне в том году вошли в состав Черноморского войска. Черноморцы были все малоросы... родной язык черноморцев был ма-лороссийский, исповедовали они православную веру, очень усердны были к церкви. Торговлею черноморцы не занимались, считая зто не соответствующим казачьему званню — всякого рода торговлю предоставляли иногородним людям. Ремеслами же — кузнечным, плотницким, сапожным, портняжным й прочим черноморцы не пренебрегали. Земледелие в Черномории било не особенно развито, но все-таки казаки хлеба у других не покупали, а довольствовались своими трудами. Главное их занятие было скотоводство и рыбная ловля. Домашняя обстановка их хотя й не отличалась особым изяществом й прочностью, так как дома большей частью строились турлучные й крылись камыщем, но зато всегда были чисты й дворы огорожены; раскиданние во множестве по войсковой земле одиночные хутора красовались садами и рощами, а во многих находились хорошие водяные мельницы... Войсковая земля была не зелена й для казака был простер разводить отары овец, сотни рогатого скота й табуны степных коней...

Черноморец на вид был суровым, но под суровым взглядом крылось доброе сердце. Особенная веселость проявлялась у него в приятельской беседе, за чаркой горилки, за которой проводили немало лишнего времени й шинкарочка с чёрными бровами й карими очима фигурирует во многих песнях, перенесеннмх казаками от Днепра й Украйни на Кубань".

Та найбільш точну характеристику життю населення «Малиногого клина» дав надзвичайно талановитий і обдарований історик Кубані, козак Іван Попко у згадуваній поетичнііі праці "Черноморекие казаки в их гражданском й военном быту". "Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрування под окном, женихання на вечорницях й выбиленные хаты, и гребля с зелеными вербами й вол и конь под седлом — все нагадует вам в той далёкой кавказской Украине — гетманскую Украину — Наливайка и Сагайдачного".

НЕ ПИВ ВОДИ КУБАНСЬКОЇ — НЕ ЇВ КАШІ КОЗАЦЬКОЇ!

Понад шість-сім років чорноморцям довелося вести безперервну виснажливу війну з горськими племенами, які жили за Кубанню. Ця війна багато в чому позначилася на житті, звичаях і характері чорноморців. Але вона більш відома сучасникам із творів Толстого, Лєрмонтова і Марлинського; війна, яка для царських чиновників та офіцерів була реальним засобом отримання нагороди та вищих чинів, для переселенців стала постійною і тяжкою кривавою працею. У безперервних сутичках з черкесами загинула величезна кількість нащадків запорожців.

Спочатку стосунки новоприбулих з черкесами склалися дуже добре. Черкеси, або як вони самі себе називали адигі, населяли всю кубанську територію північного передгір’я Кавказу, починаючи від узбережжя Чороного моря, і поділялися на окремі племена. Найчисельнішими були шапсуги, абадзихи, бесиснівці та убихи — загальною кількістю більше мільйона чоловік. Кожне з цих племен стояло на різному рівні соціальної диференціації та економічного розвитку.

Перші вісім років, поки козаки, власне, обживали свої землі, ніяких сутичок із сусідам у них не було. Черкеські князі казали їм: "Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але коли вже так сталося, то треба жити мирно". Попервах, черкеси навіть багато допомагали козакам хлібом, насінням і саджанцями.

Козаки в свою чергу дозволяли черкесам сіяти хліб на своїх полях, допомагали сіллю, іншими харчами. Багато черкесів після міжусобних війн переселялися на козацькі землі, так виник Гріненно-Черкеський курінь, де жили записані у чорноморці черкеси. У 1796 р. отаман Чепіга допоміг їм захистити свої аули від нападів розбійників.

Козацькі старшини бажали одружуватися на черкешенках, а черкеські князі були не проти породитися з хоробрими чорноморцями.

Але, на жаль, ті добрі стосунки протягом шести десятиліть були зруйновані політикою царського уряду, який розпочав наступ на незалежні волелюбні горські племена Кавказу. На десятиріччя ці мирні землі стали ареною жорсткої боротьби. Змушені постійно вести війну з царськими військами, черкеси несли дуже великі матеріальні збитки. Їхнє і без того бідне гірське господарство постійно руйнувалося, і в таких умовах десятки тисяч серед горців могли жити тільки за рахунок нападів на сусідні козацькі землі. Царські генерали намагалися зламати опір горців тактикою "вижженої землі". Наприклад, генерал Власов неодноразово по-звірячому винищував населення черкеських аулів. А генерал Текелій, колишній руйнівник Запорозької Січі, відзначився на Кавказі жорстоким винищенням 300 гірських поселень.

Керуючись адатом (законами кривавої помсти) черкеси нападали на козацькі хутори і станиці, захоплювали полонених. Козаки у відповідь, наїжджаючи за Кубань на черкеські аули, відбивали полонених. Так зав'язувалася війна, яка шістдесят років не припинялася ні на хвилину.

Чорноморці у цій війні займалися справою предків — захищали кордони своїх земель від нападів ворогів. Але якщо предки-запорожці охороняли великі степові простори Дикого Поля, то чорноморці змушені були пильно стежити, щоб загони черкесів не перебивались на козацькі землі через Кубань, густі плавій й ліси, що сильно ускладнювало завдання. Для цього чорноморці побудували так звану Кубанську Лінію, яка простяглася на 260 верст по річці Кубань від Васюринського куріня до Чорного моря. Козаки побудували цю Лінію, враховуючи досвід української охоронної сторожі, і пристосували її до нових умов.

Охоронялась Лінія постами або кордонами, батареями, невеличкими фортецями, залогами та роз'їздами.

Кордоном називалося довготривале укріплення з глибоким рвом і валом, на якому знаходились гармати, деякі з них були ще часів Хмельницького. У самому кордоні стояли збудовані хати, в яких мешкало від 50 до 200 козаків.

Всього на Лінії було збудовано 60 кордонів. Тут козаки жили упродовж десятиліть, майстрували, господарювали. Нерідко чорноморці з гумором розказували про своє життя на таких кордонах:

"Піддали ми заміж дочку за того Бенюха, а він скоро і на службу пішов, чи той Паниболотський кордон. От раз стара і каже:

— А чи не поїхати чим, старенький, до зятя в гості, службу його провідать?

— Так що ж, кажу, — чи поїдем то поїдем. Приїжджаєм у Папиболотський кордон та й питаєм:

— Чи тут служить наш зять галіїстрат Ненюх, на прозвище Скачок-Бримбурщичк?

— Тут, — кажуть, — тут, та чиї уже її урядник. Як почув я цю річ, так дуже зрадів, а стара моя з радощів як крикне "матінко!", наче її хто ззаду вилами підтяг.

Коли дивимось, ось і зять іде, та такий бадьорий, що твій охвіцер! Поздоровкався, почоломкалися, сіли на траву та й давай балакать про те, про се, чи про його службу. Коли йдуть наші знайомці: Смола Трохим, Дудник Пирхим, Коливайко Іван, Хелявка Роман... Та як узяли по іитовху, та як сам на шляху та й давай пить, гулять" .

Але не завжди так весело проходила чорноморська служба на кордоні. В центрі цього укріплення височіла фігура-шпиль з перекладиною. На цю перекладину з обох боків вішали на довгих мотузках великі кулі, сплетені з вербового гілля. Як тільки козаки помічали, що черкеси переходять через Кубань, вартовий зі словами "Маяч же, небоже" підіймав кулі під перекладину. Це був знак сполоху і йшов по козацьких залогах вигук: "Черкеси! Бог з вами!".

1810 р. на кордон Ольгинський, який охороняв полковник Тиховський з 200 козаками (той самий, котрий разом з Головатим перевіз на Кубань останніх запорожців), напало чотири тисячі горців. Чорноморці, багато з яких ще пам'ятали Запорозьку Січ, билися відважно, до останнього. Коли ж кінчилися кулі, кинулися разом зі старим полковником запорожнем "у ратища" і загинули всі разом. Але за цей час козаки, врятовані мужньою загибеллю захисників Оль-гинського кордону, вже встигли підготуватися до черкеського нападу.