Малиновий Клин - Білий Дмитро - Страница 2

Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний і красен лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день, а тоді покладений був у церкві святої Богородиці (у Тмуторокані). А було це в 1066 році.

По смерті Ростислава знову повертається до втраченого княжого столу Гліб. Саме з його ім'ям пов'язана цікава знахідка. У 1792 р. нащадки тмутороканців знайшли на Таманському півострові мармурову плиту. На ній написано: "В літо 6576 (1068 р. — автор.) Гліб князь міряв море по льоду від Тмутороканя до Керчева 14000 і 4000 сажень". Князь загинув під час міжусобних воєн у 1078 р. "...Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, був гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний".

З часом Тмуторокань стає більше відомою як військова база чернігівського князя Олега Святославича, знаного в історії як Олег Гориславич.

Доля князя Олега склалася трагічно. Не захотівши бути простим васалом при чернігівськім князівстві: він біжить до Тмуторокані, звідки разом з половцями прийшов на київську землю. В битві при Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р. князь Всеволод погромив заколотників, і Олег дивом втік до Тамані. Але заможні тмутороканці не хотіли мати такого авантюрного князя. Хозари схопили його і відправили до Візантії.

Чотири роки пробув Олег на острові Родос. А потім знову повернувся на Тамань, де жорстоко розправився з непокірними. І почалися нові криваві війни на Русі. "Се уже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх... тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях".

Так і вирувало життя у Тмутороканському князівстві. Був це великий торговельний центр, туди прибували купці із сходу і заходу. Бурхливо розвивається тут наука й освіта, землеробство й ремісництво.

Але минав час і Тмутороканське князівство поступово втратило свою могутність та самостійність. Наприкінці XI століття, знесилено постійними міжусобними війнами, воно не встояло перед навалою половців, а згодом і військ Візантії. В XIII - XIV століттях під назвою "Матрика" півострів входить до складу Золотої Орди.

За часів татарської неволі Тмутороканське князівство остаточно втрачає зв'язок з руськими землями. Настає тривалий період занепаду торгівлі, ремісництва. На Чернігівщину й Київщину тікають ті, хто вцілів у жорстоких кривавих сутичках з ворогом.

Наприкінці XII століття спритні генуезькі торговці викупили у кримського хана Оран Тямури землі на Кубані й почали засновувати там свої колонії — Баттаріо" (або Бату) поблизу сучасного Новоросійська, Манаріо (або Мапу) біля Анапи, Матрику коло Тамані й Ло-Коппо (або Лакопа) на річці Кубань.

У Лакопі жив генуезький консул, колонії мали своє самоврядування. Тут знову розквітла торгівля, карбувалися власні монети. Великі прибутки генуезцям давала торгівля рабами.

Знищивши поселення половців, вигнавши генуезців і пограбувавши їх торговельні колонії, опанували кубанським краєм вихідці з далекої Монголії, які в XIII столітті фатальною навалою пройшлися по Європі та Азії. Довгі століття кочували татари кубанськими степами. 1621 р. Кримська татарська орда розкололася, і половина її з ханом Ногаєм осіла на Кубані.

І зараз багато географічних назв Краснодарського краю мають татарське походження: річка Чолбаси — ківш води, Бейсу — головна річка, Калаус — провідник, Бугаз — гирло, Темрюк — татарське ім'я, Албаші — червона голова, Кизилташ — червоний камінь.

Міцніюча Османська імперія ще в XV столітті підкорила татарські орди, зробивши їх вірними спільниками у своїх загарбницьких планах. З XVI століття татари постійно робили напади на слов'янські землі, особливо на Україну.

Генуезька фортеця Тамань виникла як центр работоргівлі, куди ногайці привозили полонених. Там продавали невільників у Туреччину, Єгипет, Африку. Багато й українців, захоплених татарами у полон, пройшли цими степами без надії повернутися додому. Не мирилися з ногайцями нащадки касогів — племена волелюбних черкесів, або, як вони самі себе називали, — адигів, які тисячі років жили у горах Кавказу. Довгі десятиліття точилися війни між татарами й черкесами. А одна з найжорстокіших спалахнула 1717 р., коли турецький султан Мурад IV наказав ногайським ханам Девлет-Гирею і Кази-Гирею обернути черкесів в іслам. Але ще до XIX століття зберігалася у черкесів дивна суміш Ісламу, християнства та язичництва.

У XVII столітті знову з'явилися на Кубані нащадки Святослава й Мстислава — відчайдушні запорозькі козаки. На легких швидких чайках запливали вони з дніпровських лиманів по Чорному морю на Тамань, йшли далі до "Білої Арапії" — Єгипту. Часто висаджувалися на Тамані, запливали по річці Кубань углиб ногайських володінь, билися з турками й татарами, звільняли невільників.

Багато гинуло запорожців у цих походах. 1638 р. в дельті річки Кубань частина козацького флоту, що повертався після облоги Багдада, була оточена морськими й пішими загонами турків і татар. Ворог стягнув величезні сили з Криму, Очакова й Керчі. Оточені козаки мужньо билися, але втратили 500 чоловік, 5 чайок і почали відступати по Кубані. Турецький флот наздогнав їх і знищив.

Походи козаків на кубанські землі не припинялися. Славний запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко ходив з військом на Кубань. Саме про цей похід, як вважають деякі кубанські краєзнавці, була складена пісня:

Побудувавши чайки в гирлі Берди або Кальміусу, запорожці спускалися до Єйського лиману, де й таборилися, Обирали собі полковника, старшин і отаманів, будували курені, землянки й займалися все літо рибальством або мисливством. Царський уряд, боячись ускладнень з турками, забороняв запорожцям обживати кубанські землі. Так, відомий указ від 11 липня 1745 р. наказував нищити оселі запорожців на Єйській косі. Однак козаки продовжували обживати ці землі.

У XVIII столітті Кубанський край був уже настільки добре відомий запорожцям, що вони вважали його частиною земель Запорозької Січі — до річок Єя і Кубань. Навіть назва Єї виникла від перекрученого ногайцями імені Іван, настільки звично їм було бачити там українських звитяжців.

На початку XVIII століття частина розбитих Петром І донських повстанців Булавіна під проводом отамана Некрасова на деякий час осіла на Кубані. Але після смерті ватажка донські козаки переселилися з Кубані на дунайські землі.

У XVIII столітті дедалі загострювалося протистояння двох імперій — молодої Російської і вже слабкої Оттоманської. Ще за Петра І починається активна експансія Росії на Кубанські землі, їх вигідне стратегічне положення служило базою для наступу на Кавказ.

У 1736 р. згідно з договором імператриці Анни Іоанівни і перського шаха Росія отримала землі по річці Терек до Моздока, а 7 вересня 1739 р. відповідно до Белградського трактату всі землі від гирла річки Темерник через кубанські степи до Моздока на Терек стали власністю північної імперії. Остаточно закріпилася Росія на Кубані після Першої російсько-турецької війни.

28 грудня 1783 р. річка Кубань за Константинопольською конвенцією стала кордоном між Росією і Туреччиною, складовою Кавказької лінії, укріплювати яку прибув російський полководець О.В. Суворов. Він взявся за справу, почавши війну з ногайськими татарами, 1784 р. було розгромлено десятитисячний татарський загін, а решту поганців повністю переселено з Кубані до Ставропольської губернії.