Боб. Історія з книги «Месопотамія» - Жадан Сергій - Страница 5

Потім вона якийсь час сиділа з ним у напівосвітленій кімнаті, всіляко вдаючи, що ніхто нікуди не поспішає, що до клієнта тут ставляться з повагою, що її цікавить не лише те, як він це робить (тим більше, кого це могло зацікавити?), а й чим він живе, тож вона спробувала з ним поговорити і розповіла про себе, сказала, що сама вона стовідсоткова американка (велика радість, подумав він), із порядної родини (воно й видно, спало йому на думку), закінчила нормальний коледж (років тридцять тому), була в шлюбі (з підаром якимось, очевидно), але так сталося, що доля закинула її сюди (не найгірший для тебе варіант), і ось тепер вона мусить займатись цією не надто шляхетною справою (так займайся ж, хулі), але вона вірить, що все стане на свої місця (ну, це навряд) і вона отримає-таки вищу освіту (хіба в Україні, мем). А ваші жінки, — запитала вона в Боба, — вони які? Наші жінки, — відповів їй на це Боб, — мають одну дивну властивість: вони вагітніють поза сексом. Як це? — не зрозуміла вона. Так, — підтвердив Боб, — вони запліднюються, мов квіти: вітром і сонячним промінням. Вони використовують для цього бджіл і метеликів, вони підставляються навесні сонцю та місячному сяйву й несуть свій тяж легко й радісно, ніби нове знання, отримане у вищій школі. Ну а секс? — не зрозуміла вона. А секс, — пояснив Боб, — вони сприймають як найвищий вияв своєї любові, як найтоншу межу своєї прив’язаності, за яку так страшно заступити, але від якої так важко відмовитись. Вони й виростають заради того, аби любити, виховуються заради того, готуються до великої пори кохання й відданості, до щемкої залежності від очікувань та розставань. Чоловіки знають про це й теж готуються до того, що їм доведеться в їхньому житті мати справу з жінками, ніжність яких є невичерпною, а пристрасть — некерованою. Там, де я живу, — сказав він, — стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову. Кому потрібні зайві рухи?

— Послухай, — перепитала вона, — а ти точно не на наркотиках?

У брамі, при виході на освітлену вулицю, на нього вже чекали. Був це великий суринамець чи, можливо, навіть ефіоп — було темно й загрозливо, Боб вийшов, і той просто перепинив йому шлях. Ну що, малюк, — сказав, щойно Боб спробував його обійти — ти ж знаєш, що я по твою душу, не обійдеш, не оминеш. Боб зупинився. У темряві чорного майже не було видно, так, мовби порожнеча зливалася з порожнечею і з порожнечі промовляла порожнеча. Давай, — сказав він Бобу, — вивертай, що там у тебе в кишенях. Знаю, що ти боксер, але і я не такий простий, як тобі здається. Бобу він простим саме й не здавався. Боб його взагалі не бачив, лише чув. Але вже з упевненості цього голосу розумів, що відступати просто немає куди. І сподіватися тут, у цій частині світу, серед цієї темряви й порожнечі, теж немає на кого. Розумів, що оманлива доля закинула його так далеко, що далі вже нічого немає — світ обривається й закінчується, і починається лише його відсутність. І що звідси можна лише повертатися назад. Але для цього потрібно якось порозумітися із суринамцем. У сенсі ефіопом. У мене нічого немає, — сказав він змучено, — ти ж сам знаєш. Нічого я не знаю, — заперечив йому чорний, — давай, вивертай кишені. Інакше тут і залишишся. І тоді Боб сказав йому так: добре, — сказав, — чорт із тобою, у мене для тебе таки щось є. І дістав звідкись із потаємної внутрішньої кишені шортів дещо затасканий, проте ще доволі запашний згорток, щось, поза сумнівом, коштовне, щось дбайливо й уміло загорнуте в жовту газету, друковану потойбічною мовою, себто такою, якої тут ніхто не розумів, якою тут ні з ким не можна було порозумітись і нікому не можна було освідчитись.

«Смерть, — писав Боб безпосередньо перед відльотом, сидячи в терміналі й очікуючи на посадку, — часто вводить нас в оману своєю присутністю. Іноді ми сприймаємо її появу на свій рахунок, хоча поява її не обов’язково стосується саме нас. Смерть присутня в нашому житті як любов, як довіра або ностальгія. Вона виникає нізвідки, вона рухається своїми напрямками, і годі навіть мріяти якось на ці напрямки впливати. Залишається хіба що вірити й сподіватись. Залишається любити й приймати життя таким, яким воно є. Себто нестерпно неймовірним. Себто неймовірно нестерпним».