Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 7

Я жив лише в його уяві. Я, Щедрик, як уже казав, був дитиною його душі. Якщо людська душа вічна, якщо їй справді судилося царство небесне, тоді, можливо, і я вічний. Але це не так. На жаль, це не так.

2

— От і добре, давно б отак, — говорила, наче сама до себе, Катерина, лаштуючись у дорогу. — Поїдемо. Поможе чи не поможе, а гірше, як є, не буде, Стьопо, ніхто там тебе не вкусить. Він сам просив, аби ти приїхав.

Степан знову сидів на ліжку й дивився у вікно, крізь яке і досі долинали голоси дітей, однак їх він не бачив. У хаті вже горіло світло, через те шибки взялися глянцевою пітьмою і відбивали кімнату та все, що робилося в ній; Степан бачив свою згорблену постать на ліжку й навіть помітив, як на шиї, вище правого плеча, важко скидається роздута вена. Йому й дихати було важко. До горла підкочувався сухий кашель, стримував його, скільки міг, та коли вже заходжувався бухикати, то надовго.

— Відкашляйся, Стьопо, легше буде, — сказала Катерина.

Бігала по хаті, щось шукала, складала в сумку, гримала дверцятами шафи, шухлядами, і все так швидко у неї виходило, що Степан і не зогледівся, як біля порога виросла гора торбів. Одна сумка, друга, клумак яблук, кошовка яєць, горіхи…

— Ти що, зимувати там зібралася? — трохи роздратовано спитав Степан.

— Чого це зимувати?

— А напакувалася, наче в голодні краї їдеш.

— Це ж я не нам, Стьопо. На гостинець узяла. Не прийдеш до людини з порожніми руками. Там такого не купиш, а в нас же цього добра, слава Богу, є.

— Хіба мені шкода? Я до того, що хто ж його оце допре скіки. Руки в тебе дві. А я… сама знаєш.

— Ой, аби тіки й того. Що там його нести? В поїзд укинув, а там таксі довезе під самісінькі двері.

— Двері, — гмикнув Степан. — Ще не знаємо, де він живе, а ти — «двері». Будеш возитися з клунками по всьому Києві. А тоді ще й назад вернешся з ними. Зарубали б курку чи дві, а там уже бачили б.

— Зарубаємо ще й курку, хай тато прийде, бо я боюся. А ти за мене не переживай, те поставлю, те піднесу, та й так буде. Я ще гайну в погріб, мішечок картоплі нагорну.

«Ти за мене не переживай, Степаночку, — казала вже сама до себе Катерина, спускаючись по драбині до погреба. — Ти слухався, коли я тебе просила? Не піднімай, не тягни, не впирайся, покинь, просила-вмовляла тебе, Степаночку, а ти не хотів і слухати, днював і ночував на тому тракторі та комбайні, ще й удома встигав усе, а мені не давав за холодну воду братися. Тепер мовчи, Степаночку, тепер я тебе на руках занесла б до того Києва, аби це помогло, тепер я в нитку б витяглася, серце б тобі своє віддала, аби можна, Степаночку. Бо винна, винна перед тобою».

Розгортала бараболю, вибирала де більша, і так само перебирала в пам’яті дні, літа, яких уже не переінакшиш, не переживеш заново, хіба що ось так, у думках. Якби можна було щось викреслювати у прожитому, Катерина найперше викинула б оті бездумні слова, які сказала Степанові, коли ще й не збиралася заміж за нього, сказала й відразу ж забула, та потім вони вернулися до Катерини й обізвалися болем.

Восени Степан мав іти в армію. До того вони вже зустрічалися частіше, але щоб якусь там надію подавала йому, то ні, не було й мови, не обіцяла Катерина ждати його зі служби, а листа написати можна, чого ж. Їй просто цікаво було з ним розмовляти, Катерині подобалися його розповіді, у яких жило те, з чим так поспішають усі попрощатися, як поспішають розлучитися зі своїм дитинством. Дівчата в гуртожитку вдавали із себе дорослих на всю губу, і навіть їхні дитячі ляльки, здавалося, мали дорослі обличчя — пісні й розчаровані. Коли заходив до їхньої кімнати Степан, ляльки оживали, всміхалися і змовницьки йому підморгували, ніби лиш він і вони знали щось таке, про що ніхто й не здогадувався.

Іди, іди з ним, не соромся, підказували ляльки Катерині, не дивися, що дівчата дивуються вашим зустрічам, не слухай Люську Офіцершу, дуже вже розумна вона, та Люська, через те й у дівках засиділась, тепер од заздрощів чого хоч нарає, не слухай її. Люська тепер побігла б і за Петром Мисочкою, дарма що Петро не висихає, бігла б — аж пальці збивала, та він не кличе її.

Катерина збиралась і йшла із Степаном у кіно чи так десь поблукати, найчастіше до Тікича, де ніхто їм не заважав, де думкам було тихо і трохи тривожно, текли вони, мов лагідна течія річки, не знаючи, що там попереду. Ось тут їй, течії, ще так спокійно, рідне русло тримає у своєму лоні, й не відає вона, що попереду прірва, з якої доведеться летіти сторчма на каміння, розбиваючись у піну. Потім із білого шумовиння під водоспадом вона знову відродиться й потече далі, знову відчує в собі гладенькі тіла риб і зрадіє, бо найдужче потерпала, розбиваючись об каміння, за них, адже без риб річка мертвіє.

Одного разу Степан прийшов сам не свій, Катерина відразу побачила, що з ним щось не те. Цілий вечір ходив як у воду опущений, мовчав, потім видихнув скрушно:

— Ти мені не писатимеш, Катю.

— Звідки ти взяв?

— Така планида у мене.

— Не вигадуй, мені те краще знати.

— Ні, Катю, ти ще нічого не знаєш.

— Оце щось узяв собі в голову й нудишся цілий вечір? — засміялась Катерина. — Я думала, справді якась біда. Якщо тільки це, то викинь собі з думок.

Від її сміху він ще дужче знітився.

— Не це, Катю, — сумно дивився собі під ноги.

— А що?

— Не беруть мене в армію.

— Як це — не беруть?

— Так. Не пройшов медкомісію. Кажуть, серце.

Катерина ще не витрусила з себе сміху, ще хотіла розвеселити Степана і тут, не замислюючись над його словами, згарячу бовкнула:

— Оце то так! Хворий, а женитись зібрався.

Степан зіщулився, наче дістав ляпаса.

— Нічого я не зібрався. Сам не знав.

— І що вони кажуть? — притихла Катерина.

— Яке це має значення?

— А може, ти вилікуєшся.

— Може. Та й помилитись могли. Буде ще одна медкомісія. Тоді вже знатиму, — сказав Степан, але сказав таким голосом, що мало в те вірилося.

Після того він став обминати Катерину. Не з’являвся в гуртожитку, не стрічався на вулиці, ніде, і їй вже кортіло його побачити, хоч сама собі в тому не зізнавалася. Гонор не дозволяв розпитати про нього у хлопців, не те що сходити самій — ось же близенько, через дорогу, — і єдине, що могла Катерина — це просиджувати всі вечори удома. А раптом він зайде, а раптом хтось із хлопців обмовиться про Степана і причина його щезнення виявиться зовсім простенькою, не тою, що думала Катерина, гризучи себе за легковажність.

Дівчата вже дивувалися, що вона стала такою домосідкою, з кімнати ні ногою, проте й у кімнаті ніби її немає, сидить собі нишком, як миша під віником. Тиха, тиха, а от зробила ж таке, що хто б і подумав.

Зайшов до них Петро Мисочка з хлопцями, як завжди, був під мухою, таке теревенив, що навіть Люська Офіцерша не витримала:

— Ти, Петре, хоч би раз нормальним прийшов, — сказала ображено.

— Як це — нормальним? — витріщився Мисочка спершу на неї, потім на хлопців, запрошуючи їх у свідки, що в нього все нормально: одна голова, руки, ноги.

— Сліпи б не заливав.

— Я?

— Ти, ти, — знов ображено сказала Люська, наче якби Мисочка не заливав сліпи, то відразу побачив би, яка вона гарна.

— Маю здоров’я! — чогось розсердився Мисочка.

— Совісті ніякої, — сказала Люська.

— А тобі яке діло? Не до тебе прийшов, — вдарив Мисочка по живому і втупився в Катерину. — Може, я он її хотів бачити. Хоч подивитися є на що.

— На себе подивися, — сказала Катерина.

— Що — не подобаюсь? То ви тіки на словах такі всі розумні, а помани вас пальцем, то іншої співаєте. Знаю!

— Петре, ходімо, — смикали його хлопці. — Щось ти зовсім уже…

— Ша! Дайте сказати, — нанизував Катерину на зіщулене око. — Степан твій цяця, а що з того? Вибракували його на комісії! Ми разом ходили, ги-ги, ходили там у чому мати народила, ги-ги, і вони, значить, вибракували Степана, ги-ги. Мене поздоровили, у морфлот забирають, а Стьопка твій з ґанджем, виходить…