Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 46

У кімнаті редакції сиділо душ четверо, усі заклопотані, той пише, той читає, той клацає на машинці, той розмовляє по телефону, одразу видно, люди ділові, свою справу знають, нема коли байдики бити, навіть не помітили, як зайшов Степан, зняв шапку і став на порозі.

Він переступив з ноги на ногу, кашлянув у кулак, і тоді підвів голову немолодий уже, лисий, видно, досвідчений чоловік і спитав:

— Вам до кого?

Степан розказав йому про ялини, не оминувши й того, як він ходив до Кравченка-чи-Кириченка, а той заявив, що таких взагалі немає.

Лисий слухав з цікавістю, й ті інші, що писали, друкували, читали, розмовляли по телефону, облишили свої справи й дивилися на Степана.

— Та-а-ак, — задоволено сказав лисий. — Нічогенький матеріальчик. Справжній цвях, га, Петре? — звернувся він до худого хлопця, що в одній руці тримав телефонну слухавку, у другій самописку, а в роті — сигарету. — Вріжеш?

— Тільки пір’я полетить! — сказав худий.

— А не боїшся того, на «Волзі»?

— Начхати, — пихнув цигаркою худий.

— Ну, тоді вперед! — усміхнувся лисий.

— Яке «вперед»? Тут ось номер горить.

— А, так-так, — сказав лисий і повернувся до Степана. — Ми зараз здаємо святковий номер, новорічний, дихнути нема коли. А це таке діло, що на хіп-хап не зробиш. Зайдіть до нас після свят.

— Може, хоч сфотографувати сьогодні? Поки свіже, — сказав Степан.

— Ну, на фото не видно, свіже воно чи ні, — стримано всміхнувся лисий. — А в нас зараз і машини нема під рукою.

— Є! — зрадів Степан. — Моя машина біля редакції.

— Може, справді, хай Пасічник поїде з ним? — зиркнув лисий на худого.

— Та де? — пихнув цигаркою худий. — Він замкнувся в лабораторії і сказав, щоб навіть до телефону не кликали. Номер горить!

— От бачите? — знов обернувся лисий до Степана. — Горимо! Зайдіть через тиждень.

Усі, як по команді, знов почали клацати на машинці, розмовляти по телефону, писати, читати, а Степан вийшов на мороз простоволосий, так і бгаючи в руках шапку.

Він рушив до машини, а тут — здрастуйте, я ваша тьотя! — він тільки думав іти йому чи не йти в міліцію, а міліція сама до нього прийшла. Назустріч Степанові виплив лейтенант патрульної служби у теплому кожушку, але, видно, змерз, довгенько чекав, постукував чорно-білим жезлом себе по халяві. Руку під козирок, тобто до шапчини, і — прошу вашу путівку. Та яка путівка, товаришу лейтенант, по дрова їхав для дитячих ясел, а тут ось таке й таке діло, заскочив на часину, бо не можу терпіти злодійства, кому ж, як не вам, мене зрозуміти, товаришу лейтенант. Розумію, розумію, але ж і сам ви порядку не знаєте, їдете без путівки куди вам заманеться, бензин випалюєте державний чи там колгоспний, а раз не маєте путівки, то давайте права — і живо, бо я й так уже змерз коло вас. Машину не забираю, ще можете з’їздити і по дрова, щоб діти не мерзли, а права давайте, розберемося потім.

Степан оддав йому права без жалю, аж розчарував лейтенанта, що не просився, потім погнав у Хлипнівський ліс, нашвиргав у машину дров, одвіз у ясла, тоді поставив машину в гараж, лишив ключі і сказав, що хай тепер їздить на ній хто хоче, просити права він не піде, кланятись нікому не буде, гори воно синім вогнем.

Однак у їхньому колгоспі шоферами на вітер не кидалися, Мостовий сам прийшов до Степана додому, розпитав що та як, позітхав, покивав маленькою голівкою, потім одяг на виліг піджака Зірку Героя, сів на свого «бобика» і поїхав до начальника районного ДАІ, а ввечері знов прийшов до Степана, віддав права і, побачивши, що той не радіє, супиться, старий сказав:

— Думаєш, мені оце хотілося їхати кланятись? Еге, в печінках мені ці поклони. Але я вже пожив, знаю, що гонором нічого не візьмеш. Не так з ними треба.

— А як? — спитав Степан.

— Не так. Ти ось поїхав, наробив шуму на весь район, а чого добився? Того, що права в тебе забрали. Там же теж люди, знають один одного, світ тісний. Тому треба обережніше з ними, не штовхатися ліктями, менше на мозолі чужі наступати, бо ще тісніше буде.

— Що? — глипнув спідлоба Степан. — Терпіти мовчки?

— Ні, терпіти не треба. Але й іти з відкритими грудьми не можна. Їх більше, Степане. З розумом тре’. Така моя порада. Поживеш — сам побачиш.

Він побачив, не раз це побачив…

Точнісінько так, як із Кравченком-чи-Кириченком, вийшло у нього з директором Бужанського цукрового заводу, тоді все могло скінчитись ще гірше, мабуть, він таки справді погарячкував. Тієї осені на Тікичі знов спливла дохла риба, хвилею повикидало на берег тухлих лящів, карасів, окунів, і Степан, який саме возив на завод буряк, одного разу зірвався (йому якраз завернули ходку через те, що привіз брудний буряк, було багато грудок у ньому, переберіть, сказали), тож Степан тоді зірвався, влетів до директора заводу і виказав усе, що про нього думає, сказав, що якби той платив штрафи зі своєї кишені, то вже давно були б нові відстійники, а так йому не пече, нехай дохне риба, хай гине річка, бо вона не входить у його плани, у його графіках і табличках Тікича й у лупу не побачиш, інша річ грудка землі, яку висипав комбайн у кузов разом з буряками, це тут бачать добре. Степан говорив, говорив, а той ошелешено дивився на нього й нарешті спитав точнісінько так, як Кравченко-чи-Кириченко:

— А хто ви такий?

— Людина! — крикнув Степан. — Дивіться, якщо ніколи не бачили: я — людина! Я живу на землі і не хочу, щоб її нищили, я не хочу, щоб ми загубили річку, яку наші предки не згубили і в голод.

— Заспокойтесь, — сказав директор. — Я вас розумію і згоден із вами. Але це питання треба вирішувати не нам.

— А кому?

— Ну, на іншому рівні.

— На якому ще рівні? Тоді зупиніть завод, поки там вирішать.

— Це все не так просто… Це робиться не так, як ви думаєте.

— А як?

— Не так.

Не так, не так, не так, — бухкало в голові у Степана, і того дня він відмовився возити з поля буряки на Бужанський завод. Хлоп’яцтво, звичайно, але це все, що було в його силах. Зате, коли він поставив машину й сказав, що баста, більше не зробить жодної ходки, усім було ясно, що це дезертирство, саботаж, бойкот, страйк, яких тільки словечок йому тоді не пришили, справедливо і не по правді. Справедливо, бо тепер він і сам знає, що підводив своїх односельців у розпалі жнив, коли кожні руки на вагу золота, коли аж із Донбасу приїздили до них шофери порати буряки; а не по правді тому, що ніхто не хотів його вислухати до кінця, усі сприйняли те як примху, як особисту помсту запеклого рибалки, якому розполохали рибу в принадженому місці.

Таке тоді закрутилося, що страх, чутки дійшли до району, Піскун наполягав вигнати саботажника з роботи, говорили що хто хотів, а потім усе затихло, і Степан здогадався, що то теж Мостового робота.

Він зустрів його увечері біля контори, старий був увесь у грязюці, аж за коміром поналипало болото (тільки-но з поля), очі червоні, голівка труситься, і Степан подумав, що тільки заради цього діда, котрий і сам уже перетворився на грудку землі, він не повинен був так робити.

— Пробачте, — сказав Степан.

Старий тільки махнув рукою, ніби чогось засоромився, і швидко пішов до контори, а Степан і тоді, і пізніше дивувався, що на такій посаді старий зберіг у собі здатність совіститися і, напевно, саме це не дало чоловікові заломитися там, де на його місці багато хто не лише заломився, а й звироднів.

Не так… Не так. Він ще малим зрозумів, що часом найкращі наміри обертаються цим «не так». Потім караєшся, але вже нічого не вдієш, не виправиш, не зробиш заново…

Скільки ж було йому тоді? Вісім, дев’ять років? Не більше. Та вже тоді у нього був Щедрик, і Степанові хотілося, аби те диво зробив саме він. Тоді було б легше…

Не я те зробив. На жаль, не я. Я, Щедрик, достеменно знаю, що то — куниця. Вона жила у Побережних на горищі, їй тепло і затишно було в сіні, можливо, навіть збиралася вивести там куненят. Вона бігала ночами в поле й до лісу на полювання, і от одного дня натрапив на її сліди орлянський мисливець Совицький і по свіжому сніжку прийшов городами до хати Побережних. Удома був лише Степанко, Совицького він упізнав, хоча той жив у сусідньому селі Орлах, але хто ж його не знає, цього молодця Совицького, котрий у всіх на очах приборкав найноровистішого колгоспного жеребця Сигнала. Його, Совицького, спеціально для цього й покликали аж із Орлів, і він об’їздив Сигнала під злякані й захоплені вигуки дітвори. І от цей геройський чолов’яга прийшов до Степанка і, як рівня до рівні, сказав, що в них на горищі ховається звірина, яка їсть курей, робить всіляку шкоду, давай, хлопче, якщо ти не боягуз, викуримо її звідси, я стану з рушницею за хатою, від поля, а ти бери дрючка, лізь на горище, галасуй і штурхай у сіно.