Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 39

Тим більше лишайтеся у нас, сказала Клавдія Іванівна, якщо ви через день-другий поїдете, навіщо ж тоді рватися до готелю, помиримось. І таки умовила Атаназара, і Муталіб не знав, що й думати, коли щовечора, повертаючись з роботи, заставав Клавдію Іванівну з Атаназаром за любенькою розмовою, сиділи, як півник і курочка, і тихо щось собі сокорили, й Іринка, це миле курча, іноді підсідало до них і теж щось там цвірінькало.

Потім Атаназар поїхав додому, сказав, що скоро повернеться, до операції Уктама буде обов’язково, у нього серце розривається, як подумає про ту операцію, сказав Атаназар і поїхав, а для Муталіба настали тяжкі дні. Обстеження показало, що Атаназар дуже пізно приїхав з малим, надії крихта, однак і зволікати вже не можна: або — або.

Уктам тоді ніби щось відчув (ох, ці діти із хворим серцем) й одного дня втік із клініки, знайшли його аж уночі в порожньому трамваї, що зайшов у депо, а наступного дня Муталіб спитав (не треба було питати) у нього:

— Чому ти тікав?

— Бо тут я помру, — сказав Уктам.

— Хто тобі сказав таку дурницю?

— Ніхто. Я сам знаю.

— Не смій навіть думати про таке.

Добре хоч Атаназар не затримався, днів через п’ять приїхав, похвалився дочкою Розою — так назвав своє шосте дитя, і Муталіб аж скипів через його круглу дурнувату усмішку: що за Роза, де ти взяв це ім’я? — а він, винувато знизуючи плечима, сказав, що це Уктам попросив так назвати. Якщо народиться сестричка, то назвіть її Розою, сказав малий, котрий почув це ім’я уже десь тут у Києві, і воно йому сподобалося.

Муталіб одверто сказав про все Атаназарові, навіщо обнадіювати, потім ще тяжчою буде втрата, й Атаназар зрозумів його, кивнув і сказав, що в усьому покладається на Аллаха й на нього, свого товариша. Він згоден на ризик, навіть якщо є один шанс із мільйона, хай Муталіб ризикує, коли вже така доля в Уктама, у його другого і найрозумнішого сина. Все одно ж іншого виходу немає. Я буду стояти у дворі лікарні, сказав Атаназар, а коли ти зробиш, коли ти все зробиш, мій друже, брате мій, то вийдеш у двір, і я оддалеки все побачу, я все зрозумію з твого лиця. І не ображайся, якщо я більше не прийду до тебе, зустрінемося потім у нашому кишлаку, я не прийду до тебе додому не від образи, а від горя. Бо коли моє і твоє горе скласти докупи, друже мій, брате мій, то це буде нестерпно. Будемо нарізно того дня.

І настав той день, найчорніший день у Муталібовому житті, коли він півдня простояв за операційним столом, коли вже знав, що Уктама нема, що вже ніколи не заб’ється його серце, а він, Уктам, раптом заговорив (мотор, штучне серце гнало його жилами кров), уже вийшов з нього наркоз, і Уктам заговорив. «Я житиму, — простогнав він, — бачте, Муталіб-ата, я житиму, а ви боялися, я житиму». І якби тієї миті Муталіб міг віддати своє життя, своє серце цьому хлопчикові, то не вагався б ані хвилини, однак він був нікчемною мурахою перед смертю, і нікчемним був той агрегат штучного серця, який міг підтримати людське життя всього на кілька годин. Ось уже пора його зупиняти (зупиняти життя цього хлопчика?), а голос, цей голос ніколи не втихне у ньому: «Я житиму…»

Він вийшов на подвір’я й побачив Атаназара — побачив його тюбетейку, чапан, припорошені хромовики в калошах, тільки не бачив його лиця, ніби очі самі обминали Атаназарове лице, обминали усе, він нічого не бачив, тільки ось це: чапан, тюбетейка, хромові халявки, калоші… А потім і те все розтануло.

Додому прийшов пізно вночі. Клавдія Іванівна вже спала, двері йому відчинила Іринка й сказала, що вона все знає, Клавдія Іванівна хвилювалася й подзвонила Оприщенкові, а той розказав. «Не переживай, Муталібе, жаль, звичайно, що так вийшло, але ж тепер уже нічого не зробиш, заспокойся, я тут сама через тебе місця собі не знаходжу, де ти ходиш, думаю».

Він, не роздягаючись, зайшов до кімнати, не кажучи ні слова, став біля дивана, потім, як підкошений, упав долілиць і заридав уголос. І що дужче стримував ридання, то ще голосніше виривалося вони з горла, виривалося зі стогоном, ламким криком, Іринка торсала його за плечі: заспокойся, Муталібе, хіба ж так можна, схаменися; і йому вперше були неприємними її руки, хтозна й чому, але хотілося, щоб вона не чіпала його, замовкла.

Прокинулася Клавдія Іванівна, зайшла з позіхами до кімнати і теж стала над головою.

— Чого ти, дурний, так побиваєшся? — сказала вона. — Ти ж давно знав, що він помре, і всі це знали. Я говорила з Оприщенком, навіть він каже, що ти не винен, тут і Волощук нічого не зробив би. Він мусив померти, розумієш, мусив.

І тут Муталіба щось як підкинуло, схопився на ноги, закричав у істериці:

— Не мусив! Ніхто не мусить помирати, чуєте, ви, оприщенки! Запам’ятайте собі раз і назавжди: ніхто не мусить помирати! Ніхто!

— Та він здурів, — витріщила очі Клавдія Іванівна. — Де ти тут бачиш Оприщенків? У тебе що — з головою не все…

Клавдія Іванівна затряслася, здавалося, не від гніву, її лихоманила якась несамовита радість.

— Прекрасно! — сказала вона і повернулася до Іринки. — Я знала, що рано чи пізно це буде. Він уже й тебе, дурепу таку, обливає брудом, я давно казала тобі, чим усе це закінчиться. І ось, маєш! Та він же не вистромляв свої роги тільки тому, що не мав куди подітися. Розкошував у теплі на всьому готовому, то й мовчав, а тепер в істериці не вдержався, вивернув усе своє чорне нутро. Ні, ти як собі хочеш, а я не збираюся більше з ним жити, щоб завтра тут і ноги його не було! Яке там завтра, хай зараз іде під три чорти, до завтра він мене ще заріже в істериці. Заріже — і йому нічого не буде, відбудеться трьома роками, бо воно ж не в собі, істерик ненормальний, психопат, хай іде куди хоче, в Павлівську дурку хай іде, тільки там його й приймуть.

Клавдія Іванівна постугоніла до своєї кімнати і ще й там щось вигукувала, та він її вже не чув. Дивився на Іринку й бачив, як вона чужіє з лиця.

— Ти не правий, — сказала вона. — Мама хвилювалася за тебе, того й подзвонила. А ти, невдячний, образив її. І мене теж образив. Ти мусиш вибачитися перед нею.

— Я піду, — сказав він.

— Піти легше за все. Напаскудити і піти, покинути все і піти. Біжи й помирися з мамою. Вона вибачить, вона ще сьогодні так гарно говорила про тебе…

— Я чув. Дуже гарно.

— Це після того, як ти образив її, зірвалася.

— А що я сказав? Оприщенко ж її ідеал.

— Ні, вона ненавидить його…

— І щодня туди дзвонить.

— Такий у мами характер, що зробиш.

— Нічого не зроблю, — сказав Муталіб. — На жаль, нічого зробити не можу і тому я піду.

— Ти егоїст, думаєш тільки про себе.

— Ні, я думаю і про тебе. Я не лишаю тебе. Ми будемо бачитися щодня. Якось переб’ємося, поки…

— Я не хочу перебиватися, я хочу нормально жити.

— Нормально тут не виходить, ти ж бачиш.

— Сам винен. Цього разу ти винен сам. Образив і маму, і мене. Я прощаю тобі, розумію твій стан, але її ти мусиш перепросити. Хоча б заради мене, дитини… Вона простить.

— Потім я сам собі не прощу.

— От бачиш, ти егоїст, ти знову говориш тільки про себе. То знай же, — сказала Іринка, — знай же, що коли ти все отак лишиш і підеш — можеш мені більше не дзвонити.

— Даремно ти так, ти ж знаєш, як я люблю тебе.

— Неправда! Якби любив, то послухався б. Я ж знаю свою маму, вона вже шкодує, що наговорила такого. Підійди, побалакай із нею, корона з тебе не спаде.

— Не муч мене. Потім сама все зрозумієш. Може, я і йду звідси заради нас обох. Бо тут до всього може дійти, я це вже бачу.

— Куди ти підеш серед ночі? До якоїсь жінки, так? У тебе хтось є? Мабуть, є, що так швидко зібрався. Ну що ж, іди, я не тримаю.

— Моє наївне дитя, — Муталіб хотів пригорнути її, але Іринка сердито його відштовхнула.

— Більше сюди не дзвони, — сказала вона. — Я не люблю тебе. Можеш збирати свої шкарпетки.

Цієї миті йому здалося, що з ним говорить сама Клавдія Іванівна. Надто багато вони прожили удвох, щоб не бути схожими, подумав Муталіб. Вродою Іринка вдалася у батька, але ж характер, і звички, і ще чорт знає що кладе свою печать на зовнішність людини, на мову її, на жести і голос… Ні, треба негайно забирати звідси Іринку, треба шукати квартиру, ставати на коліна перед Волощуком, щоб швидше виклопотав якесь житло, він же депутат, всесвітній авторитет, він допоможе, адже йдеться не лише про дах над головою, йдеться про долі людські, про долю трьох людей, і не тільки трьох, у них з Іринкою ще будуть діти, обов’язково будуть, і якщо прийти до Волощука з відкритою душею, усе розповісти, то він зрозуміє, старий розіб’ється, а зробить, що в його силах; Муталіб скоро забере Іринку, забере Надіру із цього дому о три покої з височезними стелями, а проте тісного, дуже тісного дому, — мусить забрати, поки не пізно.