Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 31

— А ти мені й не розказував, — широко розплющеними очима дивилася на Муталіба Іринка. Над її верхньою губою червоніла смужечка гранатового соку.

— Мабуть, посоромився, — загадково усміхнувся Сахіб. — Даремно, я пишався б таким жеребом.

— Я ж того не пам’ятаю, — сказав Муталіб. — Чув од тебе, від мами.

— Так, мама тоді перелякалася на смерть. А тобі було місяців зо два, не більше.

— Таж розказуй швидше! — підігнала його Іринка.

— Ти, сестричко, мусиш мені подякувати — я частенько був коло твого чоловіка за няньку, хоча й сам тоді мав чотири роки. Було, мама завжди порається, а мене просить погойдати Муталіба в колисці. Того дня вона збиралася щось обмазувати, бо замісила глину з кізяком у казаночку. Поставила того казаночка на долівку, а сама десь вибігла на хвилину. «Поколиши дитину», — сказала. Ну, я радий старатися, так розгойдав колиску, що бідна дитина вилетіла з неї і сторчма полетіла додолу. Але, уявіть собі, що попала оцією світлою голівкою точнісінько в казанок з кізяками — і тим врятувалася.

— Ай-я-яй, — Клавдія Іванівна зморщила носа і перестала жувати. — Прямо-таки в кізяки?

— Ну, мамо… — знітилась Іринка.

— А що я такого кажу? — знизала плечима Клавдія Іванівна і взяла ще одне гроно винограду. — Може, ти мені взагалі заборониш розмовляти?

«Починається», — подумав Муталіб, але Клавдія Іванівна раптом притихла, спіткнувшись об якусь думку, й сказала:

— Треба ж якось назвати наше дитятко.

— Авжеж, — зрадів Сахіб, — можемо зараз гуртом і назвати.

— Ми вже тут радилися з Іринкою, — сказав Муталіб.

— Без мене? — знов перестала жувати Клавдія Іванівна. — І до чого домовились?

— Мені подобається ім’я Надіра, — обережно мовив Муталіб.

— Що-о-о? Яка діра?

— Ну, мамо…

— Чудове ім’я, — сказав Сахіб. — Так звали нашу велику поетесу. І вам, Клавдіє Іванівно, як шанувальниці Омара Хайяма і східної поезії взагалі, це мусило б сподобатися. Надіра. Ніжне і горде ім’я.

— Ірино, ти чуєш, що вони говорять? — злякано спитала Клавдія Іванівна. — І це про нашу дитину.

— А що? Нормальне ім’я, — сказала Іринка, — Надіра. У ньому вміщується і моє. Принаймні це краще, ніж якась там Майка чи Анжеліка.

— Та з неї ж діти у школі сміятимуться! А в садочку і не вимовлять такого — про це ти подумала?

— Звичайно. У нас її можна звати Надя чи навіть Іра, — сказала Іринка. — Не обов’язково ж показувати метрику дітлахам. Мені це ім’я подобається. І Муталібові теж.

— Ще б Муталібові не подобалося, — хмикнула Клавдія Іванівна і демонстративно поклала недощипане виноградне гроно на тацю. — А того й немає, щоб з рідною матір’ю порадитися. Ну да, ну да, мати ж — заклятий ворог! Це як тобі сережки чи дублянку треба, то ти зразу до матері біжиш, а так — можна й обійтися, так я порожнє місце.

— Ми ж оце й радимося з тобою, — сказала Іринка. — Чого ти відразу заводишся? Я просто дивуюся з тебе.

— Вона ще й дивується! Вп’яла в мене свої безсоромні очі й дивується. Ну, підожди, ти ще попросиш щось у мене, — Клавдія Іванівна схопилася з-за столу, всім своїм виглядом показуючи, що їй тут більше нема про що розмовляти.

— Не гарячіться, — чемно сказав Сахіб. — Ще ж нічого не вирішено, може, якраз ви запропонуєте щось краще. Хоча мені здається, що дівчинка далеко від нашого краю, то хай хоч ім’я має узбецьке.

— Далеко?.. — Клавдія Іванівна була вже мов те полум’я, що чим більше його гаси, тим лютіше воно розгоряється.

— Перестань, мамо! — заблагала Іринка.

— А ти мені рота не затикай! Я не в гостях, я в себе вдома і не дозволю, щоб мною командували. Повсідалися мені на шию та ще й командують, ніякого стида, ніякої гордості. А ти ще заплачеш, — помахала вона пальцем перед самісіньким носом в Іринки. — Гірко заплачеш, та пізно буде. Не зоглядишся, як він тебе сам покине. Ох, згадаєш оці мої слова ще не раз!

Клавдія Іванівна так грюкнула дверима, що жалібно задзеленчали кришталеві підвіски на люстрі, і на якийсь час «у її домі» залягла мертва тиша.

А потім голосно заплакало дитя.

Заплакала Надіра.

3

У палаті, куди поклали Степана, було ще два чоловіки: молодий хлопчина Валерка (сам так назвався, коли знайомились) — меткий, хвацький парубок, слюсар із якогось миколаївського заводу, котрий, здавалося, потрапив не до клініки серцевої хірургії, а до будинку відпочинку. Навідріз відмовився від вилинялої лікарняної піжами і ходив у новенькому спортивному костюмі з генеральськими лампасами, залицявся до сестричок і подовгу пропадав десь на просторому лікарняному подвір’ї.

Другим сусідою по палаті був старенький пенсіонер Стратон Митрофанович, щупленький, акуратний і сивий, як голуб, чоловічок, до якого щодня приходила така ж старенька, охайна і сива, як голубка, дружина Євдокія Прокопівна (жили вони в Києві), приносила курячі бульйони, терті сири, голубці, апельсини і всяку всячину, допитувалась, чи Стратон Митрофанович усе те з’їдає, а він кивав маленькою акуратною, як у голуба, голівкою, змовницьки і трохи злякано поглядаючи на Валерку. Той на апетит не скаржився і по-панібратському приймав од Стратона Митрофановича ті гостинці, адже його рідня була далеко від Києва.

У Валерки знайшли стеноз, якраз те, що було у Степана років десять тому, і, розпитавши у молоденьких сестер (їм він більше вірив, ніж лікарям), що це таке і чим воно пахне, Валерка заспокоївся остаточно і якось жартома навіть запропонував Стратону Митрофановичу:

— Слиш, батя, може, я той… — значуще кашлянув Валерка. — У лавку збігаю? Тут недалеко, я вже розвідав.

— Я цієї зарази і при здоров’ї не пив, — не прийняв його жарту Стратон Митрофанович. — А тепер тим більше.

— Мабуть, Прокопівна не позволяла? — зробив висновок Валерка. — Моя мене теж гризе, але я такий, що на мене де сядеш, там і злізеш. А що, робиш, як віл, а їм усе мало. Знаєш, Митрофановичу, скільки я заробляю? Три куски чистими. Та ще халтура якась підвернеться, а ти ж як думав?

— Ні, діло не в Прокопівні, — Стратон Митрофанович зовсім не ображався за Валерчине панібратське тикання, але трошки ніяковів: не звик до такого. — Не йшла вона мені, холера, і все. Ото лиш на фронті, — із сумом сказав Стратон Митрофанович. Легенько повернувся на бік, так що й ліжко під ним не скрипнуло, і подивився Валерці в очі. — Був у мене на фронті друг, був… Нас одним снарядом накрило. Тільки його відразу, а я от ношу той осколок під серцем уже більше як сорок років. І навіть не знав про нього, недавно виявили. Часом боліло, але думав, що то болить мені не залізо, думав, душа болить, синку. Ось так.

Стратон Митрофанович помовчав, дивлячись десь уже в себе, мовив тихо:

— А може, то вона і боліла. Бо рана не так болить, від рани зубами скрегочеш, а це ні. Бувало, так заниє, що аж заплачу. Соромно навіть перед собою, а от нічого не можу вдіяти. Ні, це не осколок. Ось його витягнуть, то що — хіба ж я іншим стану? Ні, не стану. Та й не хотів би.

— Мій батько теж пройшов усю війну, — сказав Степан сухим голосом. Сухо було на губах, у роті, в горлі, в усьому тілі так було сухо, що він не міг дивитися на зеленувату рідину, яка поволеньки сочилася з крапельниці в його вени. — Пройшов, каже, стільки фронтів і ніде не заплакав, а тепер став таким тонкосльозим, що страшно. Оце й мене випроводжали сюди, то місця собі не знаходив. Не сьогодні-взавтра приїде, ось побачите. Не видержить старий.

— Це не страшно, сльози… — сказав Стратон Митрофанович. — Страшно, коли їх нема.

— А де ви, Митрофановичу, працювали? — Валерка теж став серйозним і сам не помітив, як звернувся до Стратона Митрофановича на «ви».

— Де працював? Цілий вік просидів, можна сказати, за одним столом. В архіві. До останнього дня. Він тут недалечко, на Солом’янці. Історичний архів.

— Цікаво було? — простодушно спитав Валерка.

— І ще б сидів, якби не підвело здоров’я. Але… віта бревіс ест.

— Що?

— Життя коротке, казали римляни. Я все життя вивчав документи, писані латиною. Таку мав спеціалізацію. Читав, читав ті документи та так і не начитався. Книжку хотів написати, історичну, правдиву. Але… життя коротке. Вічна лише історія наша. І знаєте, хлопці, я ніколи нікому не говорив цього, а вам скажу: мені здається, що навіть звичайнісінький історичний підручник мусить писати одна людина, писати з душею, а не викладати голі факти. Тоді така історія читатиметься з любов’ю. Нам потрібні сучасні Геродоти, Фукідіди, Хоренаці!.. Розумієте?