Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 22

— Усім, — сказала Катерина. — Кого не спитай, ніхто тобі не скаже, що колись дні були коротшими, ніж тепер. Тільки навпаки.

— То, може, це не здається, а так є насправді?

— А ти як думав? Так і є. Все міняється. І навіть час.

— Розумна ти в мене.

Степан приплющив очі, затих. Поїзд застукотів лункіше, нагадуючи про свій біг. Катерина, відхиливши завіску, мовчки дивилася у чорне вікно.

— Ляж спочинь, — озвався Степан. — Ще не вгадано, що нас там жде. Може, й не присядеш за день.

— Аби тільки й клопоту, — сказала Катерина.

— Ти ж і себе пожалій. А то геть змучилась коло мене.

— Ну, геть-таки й змучилась, — пхикнула Катерина, але, щоб догодити Степанові, стала вкладатися.

— Ти б щось під голову собі підмостила. Подушку мені віддала, а сама так.

— А мені й так добре.

Вона лягла на бік, підібгавши по-дитячому ноги (гострі коліна біліли в пітьмі), і підклала під голову обидві руки, стулені докупи долонями.

— Я чула, Стьопо, що знамениті артистки завжди отак сплять — без подушки. Тоді буцімто зморщок на шиї немає.

— Нехай собі казяться хто як хоче, у тебе їх і так нема.

— Чого це казяться?

— Їм усім далеко до тебе.

— Скажеш таке.

— Ти їх бачила вмитими? — спитав Степан.

— Як це — вмитими?

— Ну, коли вони не накрашені. Не бачила? Ото й мовчи.

— Ніби ти бачив.

— Я знаю, — сказав Степан. — Спи. Рано вставати.

І знов цей перестук коліс — то, здається, не чути його зовсім, то раптом накочується, наростає, аж вагоном кидає з боку на бік. Стукіт якогось нервового поспіху чи запізнення, він проймає Катерину такою тривогою, що вона вся зіщулюється і підбирає коліна майже до підборіддя. Їй хочеться ще погомоніти зі Степаном, але хай, може, він засне, хай спочине.

Тепло і затишок, що огорнули було Катерину в цьому купе, враз вивітрились, стало холодно, і вона натягла на себе благеньку байкову ковдру, та ніяк не могла зігрітися.

Хтозна-скільки й лежала отак, скулившись, мов цуценя, — годину, дві? Згодом таки задрімала, однак сон був нетривкий, з отих снів, коли десь у краєчку свідомості кволо ворушиться твереза думка, що ти спиш і все, що явиться тобі на очі, — несправжнє, не треба на нього зважати, а тим більше боятися. І все-таки Катерину гостро пронизав страх, коли вона знов угледіла його.

Спершу вона побачила дорогу, довгу пряму дорогу, яка слалася білим сувоєм, мабуть, через увесь світ, хоч починалася відразу за їхнім селом, а вже потім на тій дорозі угледіла його. Він ішов десь удаль, коротенькі шароварчики підсмикувалися за кожним кроком, і зблискували його голі литочки, ішов він якось перевальцем, але прудко і з підстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бік головою в червоному брилику. На правому плечі в нього — легенька ліщинова паличка, а на її кінці погойдується білий вузлик: хить-хить.

«Не йди!» — силкувалася крикнути Катерина, але голосу не було і не було повітря у грудях, щоб виштовхнути ті слова.

— Катю! Катю! — десь із далини кликав її Степан, і тут вона здогадалася, що він зовсім поруч, і прокинулась, мов опритомніла.

— Стьоп… — спитала пошепки. — Ти гукав мене?

— Еге. Тобі щось погане снилося? Ти так стогнала.

— Щось приверзлося, уже й не згадаю що, — сказала Катерина, хоч видіння те ще й досі туманіло в очах. — А ти хоч на трохи заснув?

— Чого трохи? Цей поїзд так заколисав мене, що спав, як на маківках.

— Я, мабуть, розбудила тебе?

— Ні, вже пів на шосту. Скоро будемо збиратися.

— Давай ще полежимо трохи. Розкажи мені що-небудь, — попросила Катерина.

— Що ж тобі розказати?

— Щось гарне. Таке, як ото про корову Майку.

— А ти й не забула? — зрадів Степан. — Не забула, що її Майкою звали?

— Чого б це я забула? Я все пам’ятаю, що ти мені розказував. Але ж, бач, знаю не все.

— Я ось про що думаю, — сказав Степан. — Тре’ буде якось повезти нашу малечу в цирк. Просто взяти отак і поїхати до Києва тільки заради цього. А то вибираємося тоді, як припече.

— Звичайно, — погодилася Катерина. — Обов’язково поїдемо. Я сама ніколи там не була.

— До нас колись приїжджав у село один фокусник. Виступав у клубі, то таке диво було. Він ковтав шпагу, а старі баби казали, туману напускає.

— А ще я, знаєш, куди хотіла б поїхати? — спитала Катерина.

— Куди?

— До моря.

— Теж треба, — сказав Степан. — Мені ж Мостовий колись пропонував безплатно путівку, це тоді, коли буряк зародив, як кінські голови. Пригадуєш?

— Тобі ж тоді грамоту дали, а про путівку я наче й не чула.

— Бо я тобі не казав. Це якби вона на двох була, то ще б нічого, а так…

— І ти відмовився? — з жалем спитала Катерина.

— Я ж кажу, самому неінтересно. Та й холодно вже було, осінь. Хай, думаю, ще встигнемо колись.

— Колись, колись… Отак і весь вік минає. Хтозна, чи ще трапиться те «колись».

— Нічо’, поїдемо. Літом усі разом поїдемо, — сказав Степан. — Наймемо десь кімнатку над морем та й поживемо з тиждень, хіба нам що?

— Певно ж поїдемо, — підтакнула Катерина. — Мене тільки бісить, що ми позвикали усе відкладати на потім. Ніби нам тисячу років одведено.

— А якби й тисячу — думаєш, скрізь устигли б? Гей, Катю, і вони батогом ляснули б. Пролетіли б ще швидше, бо тоді наче й спішити не було б куди. Чого ж його квапитися, як попереду ще он скільки літ. Ні, не кажи, тут природа про все подумала.

— Я б не проти стільки пожити, — сказала Катерина і тієї ж миті засоромилася цього бажання, мерщій додала: — З тобою, звичайно.

— А навіщо мені здалася така стара жінка? — сказав Степан з отим бісом у голосі, що так подобався Катерині. — Ти мене питала?

— Хіба молодшу шукав би?

— А ти ж як думала?

Вона хотіла образитись, підіграти йому, але не встигла: у купе спалахнуло горішнє світло, десь захрипів невидимий радіоприймач, мовби прокашляв застояний голос.

— Будять уже, — сказала Катерина. — Збираймося.

— Як же нам до таксі допхатися, га? Там хоч батько поміг. Ну, ти справді напакувала клунків, наче базарувати зібралася.

У жовтому світлі Степанове лице було ще жовтішим, ніби виліплене з воску, а дрібнюсінькі зморщечки — тільки передчасні зморшки бувають такі дрібні — розбігалися від очей і губів навіть на щоки. Катерина й не помітила, коли вони з’явилися, ті павутини на Степанових щоках (мабуть, вони стають видимими якоїсь однієї миті), і їй хотілося погладити його обличчя, наче могла ще, поки не пізно, їх розрівняти чи стерти, мовби то справді було павутиння.

І те, що зараз Степан бадьорився і жартував, чомусь не втішило Катерину, навпаки, від того їй робилося ще тривожніше.

— Допхаємося, — весело сказала вона. — Ти постоїш коло поїзда, а я переношу все по черзі.

— Може, отой, з возиком, трапиться? Вони, як не треба, завжди вештаються під ногами.

— Обійдемось. П’ять метрів провезе й карбованця править. Грошей не шкода, але не люблю таких хитрих. Багато тут їх, на дурничку ласих, на всіх не настачиш, — розходилася Катерина, спритно збираючи постелі, аж вітерець закружляв по купе. — Я швидко, спершу треба до виходу все перенести.

Постукавши, різко відсунула двері провідниця, аж здригнулася Катерина. Ніби забула, що в цьому поїзді, окрім них, є іще люди.

— Під’їжджаємо, — сказала провідниця. — Готуйтесь до виходу.

Очі й голос у неї були стомлені, але зараз, при світлі, Катерина помітила, що ця жінка зовсім ще не стара. І зморшки на її лиці теж передчасні, видно, встигла пізнати, почому ківш лиха.

— Давай хоч лантуха цього візьмемо удвох, — кивнула вона на мішок з картоплею і першою взяла його за ріжок.

— Та хай, я сама, — знітилась Катерина.

— Бери-бери, наносишся ще й сама.

Поїзд, важко відсапуючись, стишував хід.

До тамбура пропихалися похмурі пасажири.

За вікном світало, і в сірості ранку блідо світилися привокзальні вогні.

— Ну, от і приїхали, — сказала Катерина і не впізнала свого голосу, наче промовив це хтось чужий.