Тінь сови - Шкляр Василь - Страница 16

— Я своє одробив, — сказав Степан.

— А от і ні, хочемо допомоги в тебе просити. Так-так, не посміхайся косо. Ти на рибі знаєшся добре.

— Як і на раках, — сумно всміхнувся Степан.

— Хочемо попросити, щоб ти ставок до пуття довів. Почистимо його, малька запустимо, ну, й так далі.

— Це ви спеціально для мене придумали?

— Чого для тебе? Давно пора. До нас он стільки гостей приїжджає, делегації всякі, начальство, то хоч матимемо свою рибу на юшку.

— Якщо з толком, то й людям вистачить.

— А я хіба про що? — зрадів Мостовий. — То як, Стьопо, підеш?

— Спробую, — сказав Степан.

— Ну й молодчина! Завтра жду тебе в конторі.

Степан був певен, що Мостовий виметикував цю роботу для нього, але охоче пристав на пропозицію — діло було до душі. Саме завдяки цьому він і познайомився з Муталібом, якого до їхнього села привів випадок. Два роки тому, коли Мостового забрала «швидка» в райлікарню (серед жнив ухопила болячка) і місцеві лікарі, розгубившись, викликали по санавіації хірурга з Києва, ним виявився молодий узбек Муталіб Усманов. Він одразу ж поклав Мостового на операційний стіл, а наступного дня подарував йому на пам’ять тридцять дев’ять камінчиків із вилученого жовчного міхура, акуратно загорнутих у біленьку марлю, ніби те каміння було коштовним. Муталіб прооперував жовчного міхура, хоча був хірургом серцевим. Та, видно, мав золоті руки і світлу голову, бо в київську клініку його запросив із далекого Хорезму знаменитий на всю країну вчений-хірург Волощук.

Після операції Муталіб уже збирався на Київ, але члени правління колгоспу «Маяк» узяли його в оточення: не відпустимо, лишайтеся в нас якщо не назавжди, то принаймні на день, завтра неділя — і великий гріх не скуштувати юшки з нашими карасями. Муталіб їм чемно подякував, сказав, що юшка — це добре, але якщо вже вони такі ласкаві, то він із більшою охотою посидів би з вудкою десь на зеленому бережку. Нема питань! Правління приставило до гостя штатного рибалку Степана Побережного, який, подейкували, міг виловити карася навіть у дощовій калюжі.

Муталіб одразу сподобався Степанові. Взагалі до гостей, яких підсилало начальство на рибку, він дивився примруженим оком — здебільшого це були люди, котрим аби швидше набити багажник. Якось уже були з Києва двоє, послухати їх, то нічого милішого за риболовлю не знають, а коли Степан приготував їм вудки, скисли: «У вас що — сітки немає?»

А Муталіб ні, Муталіб сказав, що йому і в ставку вудити нецікаво, це все одно, що в магазині купувати рибу, і тоді Степан повів його в праліс. Аж дивно, як вони швидко зійшлися. Муталіб був хлопець прямодушний, не копилив губу, як дехто з городян, і хоч сам розмовляв російською п’яте через десяте, просив Степана говорити з ним українською, і вони розуміли один одного з півслова. Видно, небагато й тих слів треба людині, якщо вона щира.

У праліс вони прийшли до схід сонця, коли все там іще дрімає у м’якій тиші, димить легким туманом натомлений Тікич, і вітер ще спить в очеретах, і хвиля, але в усьому вже вгадується недалеке пробудження, хай-но лиш вистрілить перший вранішній промінець із золотої діжі, що сходить за лісом, за пралісом, і тоді заворушаться очерети, затремтить річка, відчуваючи у своєму лоні лоскітливий плин риби.

Муталіб і сам принишк у тій тиші, ніби розчинився в ній, він не думав і не гадав (казав Степанові), що на землі ще лишився такий незайманий куточок; мабуть, так було тут і тисячу років тому.

— А в твоїх краях такого немає? — спитав Степан, радіючи, що догодив гостеві.

— Є, — сказав Муталіб. — У кожному краю мусить бути місцина, де спочиває душа.

— Я знаю, у вас там велика ріка Амудар’я.

— Так, але річ не в тому… Ця місцина не обов’язково мусить бути великою. Просто куточок землі, який тебе вабить постійно. Він, здається, живе у тобі, ти його чуєш на відстані.

— І в тебе є такий куточок?

— Звичайно. Мабуть, він є у кожного. Чи має бути.

— Який він?

— Це озеро Шорколь. Солоне озеро. Воно серед пустелі. Може, через те й таке гарне, що лежить серед пісків. Знаєш, в Україні дуже багато красивих місць. Ліси, луки, річки, зелені пагорби, але… ти не розсердишся?

— Чого я маю сердитися?

— А ось послухай. Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі — ти розумієш? — коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею… І тому я найдужче люблю свій Хорезм.

— Чому ти поїхав до Києва?

— Я стажувався у професора Волощука. Після Ташкентського медінституту. У нас немає такої школи серцевої хірургії. А потім… потім зачепився. Ну, то вже інша пісня.

— Одружився? — здогадався Степан.

— Був одружений, — кивнув Муталіб. — Та недовго.

— Розійшлися?

Він знову кивнув, видно було, що йому не хочеться про те говорити. Потім спитав:

— Був у нас такий поет Бабур. Не чув?

— Ні.

— П’ятсот років тому жив мудрець, а ще тоді сказав: «Стань блукачем, бродягою стань, та тільки не рабом домашнього мотлоху».

— Ти не повернешся в Хорезм? — спитав Степан.

— Не знаю. Та й, мабуть, не це тепер головне. А знаєш що? Щоб не обірвалася ниточка, яка з’єднує тебе з отим куточком. У кожного мусить бути свій Шорколь. Чи Тікич.

Той день видався парким, як на грозу, і з ловлею їм не щастило (лише пліточка брала зрідка), але Муталіба те не дуже обходило. В риболовлі, казав він, найприємніше передчуття. Ти не бачиш, що там діється під водою, але щомиті чекаєш поруху поплавка, і це бентежить уяву. Передчуття улову незрівнянно більше важить, ніж сам улов. Так влаштована людина, що вона більше радіє передчуттям приємних хвилин, аніж тими хвилинами втіхи. Кожен постійно чекає справджень якихось своїх надій, через те нетерпляче підганяє час, тоді як саме оте чекання і становить майже усе наше життя. Не треба квапити час, казав Муталіб, мусимо вслухатися в кожну мить свого існування, адже наше життя таке коротке.

— Справді, — з якимось дитячим здивуванням погоджувався Степан. — Буває день довгий-предовгий і буває такий короткий, як батогом ляснув. Сюди-туди — і вже ніч. Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.

— Це тому, що ми самі є мірою часу, — сказав Муталіб. — Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі часто відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом… От, приміром, у тебе скільки дітей? — раптом спитав Муталіб.

— Троє. Поки що, — вдоволено відказав Степан.

— Це добре. А в мене одне. Дружина більше не захотіла. Треба, казала, пожити для себе. А в моїх батька-матері нас дев’ятеро.

— Оце сімейка, — весело сказав Степан, але Муталіб не розділив його веселості.

— У мене три сестри і п’ятеро братів, — сказав він. — А коли я одружувався, на весілля приїхав лише Сахіб. Усі мої родичі не хотіли цього шлюбу, тому що дружина не була узбечкою.

— У нас на це вже не дивляться, — мовив Степан. — Аби людина хороша.

— Воно, звичайно, так. Однак я їх теж розумію.

— А Сахіб — це хто?

— Мій старший брат. Він поет і легше мириться з умовностями, яких понавигадували люди. «Муталібе, — сказав він мені, — ти можеш одружитися з інопланетянкою й оселитися в іншій галактиці, якщо це принесе тобі щастя. Але ти завжди мусиш залишатися простим хлопцем із нашого маленького кишлаку. Чув? Ти маєш право ставати професором чи академіком зі світовим ім’ям, та якщо це знищить у тобі того хлопчика-пастушка, що пас овець на берегах Шорколя, ти мені більше не брат, Муталібе». Ось так сказав мені старший брат.

Білокрилий метелик необачно сів на воду біля поплавків і більше не міг злетіти. З усіх сил тріпотів підмоченими крильцями, однак лиш ковзав поверхнею води, як річкова комаха. Муталіб забрів по груди в річку, взяв метелика на долоню і вийшов на берег.