Подвійні міражі - Шевченко Наталка - Страница 3

Клініка, якій він віддав десять років свого життя, тепер висмоктувала з нього всі соки. Якась, прости Господи, Голгофа, де його розпинали щодня. Страшна то річ — людський осуд. Страшна, сліпа і безжальна.

Штосу пригадалося, як він ще зеленим новачком — усього лише п’ять років професійного стажу після інтернатури, та й ті в задрипаній районній поліклініці — уперше переступив поріг кабінету Інеси. Амбіційний, самовпевнений, дещо зухвалий Павло чимось припав їй до душі, і отримав роботу з легкістю, що вразила пані Тягнидуб не менше від нього самого. Шкірячись до Штоса, як казкова Кобиляча Голова, Інеса, поміж іншим, поквапилася розвінчати культ особистості Гіппократа, кількома влучними і дотепними зауваженнями змалювавши справжні моральні засади отця медицини. Пані директорка нагадала, що давній грек працював за драхми, а не за ідею, не гребував тим, аби виписати неправильне лікування чи поставити невірний діагноз неборакам, що не могли йому заплатити, а деколи просто посилав таких якнайдалі в недипломатичних виразах. Збереглися письмові свідчення, що кільком його пацієнтам таке «оздоровлення» вартувало життя, а отже, підсумувала Інеса, у гузно всі ці сентименти навколо клятви Гіппократа та людей у білих халатах. Присяга і безкоштовна допомога — це туди, за півкілометра від «Леди» — в обласну клінічну лікарню. Або ще далі, кілометрів за сім — там поруч відразу дві поліклініки: і центральна міська, і обласна. Або високо в гори, де ведмедячі стежки, і де на безіменному хуторі з трьох хат живе знахар, травник, а за чутками, ще й мольфар, старий Єремія — він грошей не бере, бо в долину вже років сорок не спускався. Якісна ж медицина не може бути даровою, а хороший лікар — голодним. Це закон. Окрім того, «Леда» — не благодійний фонд, а приватна клініка, якою володіє — сюрприз! — Інеса Борисівна одноосібно. Отже… і пані Тягнидуб зробила паузу, красномовнішу від тисячі слів.

…До речі, того дня Павло мав непоганий шанс дізнатися, яке спіднє носить директорка — шкіряне, бавовняне чи шовкове — але застидався, чим розчулив Інесу заледве не до сліз. «Хлопчик-куль-

бабка» — нарекла вона новачка. І вважала таким ще деякий час, приблизно рік, доки кульбабовий пух Штоса не зійшов на пси, і не виросли натомість довгі залізні голки. А нині… лише статус директорського мазунчика врятував Павлушу від неминучого звільнення. І за що? Адже він лише робив, що веліли. Гроші наперед.

«Газель» або «Рафик», чи як там, у дідька, називалася бляшанка, на яку він мав нещастя сісти, занесло на повороті, і Павло увесь аж затрясся, вважаючи, що з цього крутого піке йому уже не вийти. Проте минулося, водій, лисий кремезний чолов’яга з блідим лицем упиря в третьому коліні, на диво зграбно вирівняв машину і на мить озирнувся, підбадьорливо усміхнувшись пасажирам. Штос почув, як коротко, крізь зуби, застогнала дівчина за його спиною, та й сам він, правду кажучи, ледь утримався від зойку. Бо в ту секунду напівоберту очі шофера чомусь жевріли червоним, як цигаркові вогники в сутінках.

Примарилося, — вирішив Павло, ремствуючи подумки на своє авто. Як невчасно зламалося і як несподівано! Ось тобі й славетна німецька якість! А новісінький же був «Порше», ще й десяти тисяч не відкатав. Та що вже за цим побиватися?.. Краще подрімати трохи, якщо вдасться, на цих віражах… А потім, прокинувшись, ще пофліртувати зі заспинною панною. Та й спитати треба, як її звуть. Вона гарна, дуже, ще й ефектна — а це важить більше за вроду.

А шлях до Зоряного неблизький. Буде, як згаяти час.

2

Від Змієва до Зоряного було кілометрів двісті, але хто в горах міряє відстань кілометрами, той ніц життя не знає. Дорога то звивалася кільцями, мов розгодований удав, то зненацька повертала назад під кутом, гострим, як лікоть дистрофіка, то зляканим зайцем петляла між скелями, і мало де дозволяла їхати з порядною швидкістю. На Займищі, невеликому хуторі під Змієвом, маршрутку зупинили двоє дівчат, на вигляд — сестри, десяти і восьми років. Сіли вони за перегородкою, на подвійне місце біля водія, чим, як здалося Владі, викликали невдоволення останнього. Дивний шофер увесь час позирав на школярок скоса, і заспокоївся, лише коли вони хвилин за сорок вийшли на якомусь перехресті. Видимих причин для злості в нього не було, дівчата виглядали чемними та тихими, не хихотіли, не пускали бульбашок із жувальної гумки, не вмикали мобілки з музикою, між собою не перемовлялися і відразу заплатили за проїзд. Та хто його Бога в душу знає, того водія? Певно, він узагалі дітей не зносить, подумала Влада, і викинула це з голови. Озирнулася, ніби ще раз переконуючись, що металевий покручений кістяк позаду неї не став раптом повноцінним сідалом, і що зі спини їй так само ніщо не загрожує, а потім вирішила подрімати. Машину трусило й підкидало, як дідька на горосі, та, на диво, задрімала вона досить швидко — попри це, а чи завдяки цьому? Давно вже її не загойдувало в автівках.

Утім, вона давно вже не їздила на купі металобрухту.

Влада спала, і чи не вперше за цей шалений тиждень їй не наснився Антон.

Вона йшла до школи, сільської школи, монументальної споруди на п’ять поверхів, із доричними колонами обабіч входу, високими сходами, що ведуть на ґанок під трикутним дахом, високими заґратованими вікнами, холодної і похмуро-непривітної навіть улітку. За живою огорожею з невідомого ботаніці чагарника, окрім, власне, школи, знаходились також вражаючий стадіон — п’ятсот метрів коло, баскетбольний майданчик, яма для відкритого басейну, повна дощової води (яму викопали і гроші скінчилися), трансформаторна будка, кілька вуличних туалетів і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах — білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися — їй.

— Слава Ісусу Христу! — привіталася Влада.

— Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?

— Не знаю… я не знаю… а ви хто?

— Я вчитель у тутешній школі.

— Ой, справді? — це чомусь неабияк її здивувало. — А що викладаєте?

— Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.

— Хіба вони цього не знають?

— Знають. Та часто-густо забувають.

— Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.

Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.

— Я чекатиму, що до мене прийдете ви.

— Так, прийду, — із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. — Це у вашій школі така форма, чи що?

Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.

— Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?

— Як не чути, — посміхнулася і Влада. — І ви, безумовно, Довбуш?

— О, боюся, що ні. Довбуш — директор нашої школи. Оно він, — і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.

— Ви жартуєте? — не повірила Влада.

— Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я — Дзвінка.

— Довбушів убивця?!

— Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.

— Це — ілюзія життя, — прошепотіла Влада.

— Власне, — погодився учитель. — А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?

— Я танцівниця.

— Балерина?