Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Павич Милорад - Страница 21


21
Изменить размер шрифта:

— Будь ласка, подай мені окуляри, — звернулась вона до сина, — і дозволь прочитати тобі кілька рядків про хозарські поховання. Послухай лиш, що пише д-р Сук про хозарів у Челарево:

«Вони лежать у родових захороненнях, безладно розкиданих на березі Дунаю, але в кожній могилі голова повернена до Єрусалиму. Лежать у подвійних могилах, разом зі своїми кіньми, мружачи очі в протилежну від тварин сторону світу; лежать під своїми жінками, складеними на їхніх животах так, щоб померлим було видно не обличчя їхні, а стегна. Часом їх хоронять сторчма, тоді вони жахливо псуються і майже розкладаються від неперервного погляду в небо, а біля себе мають цеглини з вишкрябаним іменем Єгуди або словом „шахор“ — чорне. По кутах могил вони розкладають вогнища, в ногах тримають їжу, біля пояса — ножі. У кожній могилі з ними лежить якась інша тварина: тут вівця, корова чи коза, там курка, свиня або олень, а в дитячі могили вони кладуть яйця. Часом біля них лежить і їхня зброя, серпи, ливарське або ювелірне приладдя. На їхніх очах, вухах і устах лежать, наче покришки, череп'яні уламки з зображенням єврейського семисвічника; цікаво, що ці уламки римського походження і датуються III або IV століттям, а малюнки на них — VII, VIII чи IX століттям. Підсвічники (менори) та інші єврейські символи вишкрябані на черепках гострими предметами, дуже невміло, ніби поспіхом чи, може, крадькома, наче їх не насмілювались малювати гарно. Або — наче ті, хто малював, не пам'ятали добре, що різьблять, ніби не бачили ніколи підсвічника, лопатки для попелу, цитрини, баранячого рогу чи пальми, малюючи їх тільки за чужим описом. Ті вирізьблені накриття для очей, уст і вух оберігають могили від демонів і „шайтанів“, але черепки розкидані по всьому похованню так, ніби якась велика сила, могутня повінь земного тяжіння порозкидала їх зі своїх місць на різні сторони, і тепер жоден з них не лежить на тому місці, яке він повинен оберігати. Можна було б навіть висловити припущення, що якась невідома і грізна потреба перенесла ті накривки для очей, вух і уст з інших могил до цих, відкриваючи шлях одним демонам і закриваючи його іншим…»

У цей час всі дзвоники на дверях задзвонили, і дім заповнили гості. Джельсоміна Мохоровичич увійшла в черевичках з гострими носками і з гарними й застиглими очима, схожими на камінчики у перснях. Мама професора Сука перед усіма вручила їй віолончель, поцілувала межи очі, залишивши там ще одне, намальоване помадою, око, і сказала:

— Як ти думаєш, Джельсоміно, від кого цей подарунок? Чекай! Від професора Сука! Треба, щоб ти написала йому гарного листа і подякувала. Він молодий і красивий чоловік. Я завжди залишаю для нього найкраще місце за столом!

Заклопотана, з тяжкою тінню, що нею можна зачепити, як черевиком, пані Сук розсадила своїх гостей за столом, залишивши чільне місце порожнім, ніби все ще чекала найпочеснішого гостя, і неуважно, поспіхом, посадила д-ра Сука біля Джельсоміни й решти молоді, під гарно политим фікусом, який пітнів за їхніми плечима і плакав листям, аж було чутно, як скапує на підлогу. Того вечора за обідом Джельсоміна повернулась до д-ра Сука, торкнувшись його руки своїм гарячим пальчиком, і сказала:

— Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки й відчуття — на приправи; не буде добра тому, хто посолить черешні чи скропить солодощі оцтом…

Доки Джельсоміна це говорила, д-р Сук різав хліб і думав про те, що вона одного віку з ним і зовсім іншого з усіма.

Коли після гостини професор Сук повернувся до своєї кімнати в готелі, він витягнув з кишені ключа, взяв лупу й подивився на нього. На золотій монеті, яка служила голівкою, він прочитав єврейську букву Хе. Професор засміявся і відклав ключа, вийняв із сумки Хозарський словник, виданий у 1691 році Даубманусом, і перед сном прочитав з нього статтю Годувальниця. Він був упевнений, що володіє тим отруйним примірником, від читання якого вмирають на дев'ятій сторінці, тому ніколи не читав більше як чотири сторінки, уникаючи тим ризику. Він думав: «Не варто без потреби йти шляхом, яким приходить дощ». Стаття, яку він вибрав сьогодні, також не була довгою:

«Існували в хозарів, — було написано в словнику Даубмануса, — годувальниці, які могли робити власне молоко отруйним. Цінувались вони дуже високо. Вважається, що походять вони з одного із двох арабських племен, які Магомет прогнав із Медіни за те, що вони поклонялися четвертому бедуїнському божеству Манат. Були вони, ймовірно, з племені Хазрай або з племені Ауз. Їх наймали для годування (досить було й одноразового) якогось небажаного принца чи багатого спадкоємця, якого хотіли позбутися інші претенденти на його місце. Через це з'явилися й так звані „дегустатори отруйного молока“ — молоді хлопці, які спали з годувальницями і ссали їхнє молоко, перш ніж тих пускали годувати довірену їм дитину. Тільки якщо з їхніми коханцями нічого не траплялося, вони могли ввійти до покою з немовлям…»

Д-р Сук заснув перед світанком, думаючи про те, що ніколи не довідається, що сказала йому Джельсоміна того вечора. До її голосу він був зовсім глухим.

ХОЗАРИ

ХОЗАРИ

— про походження хозарів у Теофана записано наступне: «Прийшов великий народ хозарів з найвіддаленішого краю Берсілії, раніше Сарматії, і заволодів усією землею, що простягнулася від Чорного моря…» Priscus вважає, що в V столітті хозари належали до гунського царства й були відомі під іменем акацірів. Святий Кирило
писав, що хозари належать до тих народів, які славлять бога своєю, хозарською мовою, а не грецькою, єврейською чи латинською. Грецькі джерела називають хозарів ???????, або ????????. Хозарська держава простягалася далеко на захід від лінії Крим-Кавказ-Волга. Тінь від хозарських гір у червні сягала на відстань 12-ти днів шляху в бік Сарматії, а в січні — на місяць ходу до півночі. Ще біля 700 року якісь хозари мешкали на Босфорі і в Фанагорії. Християнські (руські) джерела, а саме Літопис Нестора стверджує, що племена, які жили на південь від середньої течії Дніпра, в IX столітті сплачували хозарам данину — хутро білої вивірки або меч подушного. В X столітті та данина збиралася грошима.

Грецькі джерела про хозарів підтверджуються одним важливим документом, що згадується в Даубмануса

як «Великий пергамент». Згідно з тим джерелом, до візантійського імператора Теофіла прибули посланці з Хозарії, один з яких мав на своєму тілі витатуйовану хозарську історію і топографію, записану хозарською мовою, але гебрейськими літерами. В той час, коли посланець був татуйований, хозари вже використовували для азбуки у своїй мові однаково як грецькі, так і єврейські чи арабські літери, але коли хтось із хозарів вихрещувався на іншу віру, він починав користуватися тільки одною з тих трьох азбук — тою, до віри якої переходив. Подібне відбувалось і з хозарською мовою, яку ті хозари, що переходили у грецьку віру, іслам чи юдаїзм, починали всіляко перекручувати, щоб вона якнайменше була схожою на мову тих хозарів, які й далі залишалися у своїй первісній вірі. В той же час деякі джерела не підтримують запропонованої Даубманусом теорії про татуйованого посланця і вважають, що мова йшла тільки про майстерно розписану посудину зі солі, відправлену в дар візантійському імператору, з якої він міг читати хозарську історію, натомість уся історія про «Великий пергамент» — лише наслідок неправильно прочитаного історичного джерела. Проте з цим розумним зауваженням пов'язані деякі проблеми. Якщо погодитися з тим, що мова йде про посудину зі солі, незрозумілим стає кінець притчі про «Великий пергамент», який сповіщає наступне.

На «Великому пергаменті» літочислення велося за великими хозарськими роками, які брали до уваги тільки періоди воєн, тому для переведення їх у малі грецькі роки необхідно було робити нові обчислення. Початок пергаменту втрачений — сталося це через те, що посланцю в покарання за якусь провину відрубати саме ту частину тіла, яка була списана першим і другим великими хозарськими роками. Тому збережена хозарська історія починається з третього великого року, під час якого, в VII столітті за сьогоднішнім літочисленням, візантійський цісар Іраклій провів ряд походів на Персію, помічниками в яких йому були хозари. Під проводом свого короля Зієбела вони брали участь в облозі Тифлісу і в 627 році відступили, покинувши грецькі трупи наодинці з ворогом. Вони стверджували, що в кожній справі один порядок добрий, доки вона росте, а другий — як починає йти на спад, що виступ і повернення не підпадають під одні закони, а перед перемогою і після неї не діють ті ж самі договори. Після землетрусу навіть трави щоразу ростуть по-новому, не так, як до нього. Четвертий великий рік описував хозарські перемоги над болгарським союзом, коли одна частина того гунсько-оногурського племені була підкорена хозарами, а друга під проводом Аспаруха відійшла на захід, до ріки Дунаю, між племена, які шмагають вітер, на головах в яких замість волосся ростуть трави і чия думка холодна, як крига. П'ятий і шостий великі роки, якими були списані груди посланця, поміщали історію воєн хозарського царства за часів правління візантійського імператора Юстиніана II. Скинутий з престолу Юстиніан, скалічений і засуджений до вигнання, був ув'язнений у Херсонесі, звідки втік до хозарів зовсім голим і всю дорогу, щоб не замерзнути, спав, накриваючись важким камінням. На дворі хозарського кагана

його гостинно прийняли й одружили з кагановою сестрою, яка перейшла в грецьку віру і взяла ім'я Теодора (за іменем імператриці Юстиніана І), але й далі, за хозарським звичаєм, вірила, що Бог об'явився діві Марії уві сні й запліднив її своїм словом. Так першого разу Юстиніан II знайшов у хозарів порятунок. Наступного разу він закінчив у них свій шлях, бо до хозарів утекти можна, але від них — ніколи. Коли на хозарський двір прибули посланці від імператора Тіберія з вимогою видати Юстиніана грекам, той ще раз утік до столиці й повторно взяв владу в свої руки. Зійшовши вдруге на престол, Юстиніан II недовго пам'ятав про хозарську гостинність і в 711 році відправив у Херсонес — місто, де він недавно відбував заслання і яке перебувало тепер під хозарським впливом, — каральну експедицію. На цей раз вторгнення до хозарського царства вартувало йому голови. Хозари прийняли сторону повсталих цісарських військ (на той час Крим уже належав їм), і під час тих заворушень Юстиніан II був убитий разом зі своїм малим сином Тіберієм — дитинчам хозарської царівни й останнім представником династії Іракліїв у Візантії. Так хозари прийняли того, хто був переслідуваним, і знищили того, хто сам переслідував інших, в одній і тій же особі. Сьомий і останній великий рік, записаний в «Великому пергаменті», сповіщає на животі хозарського посланця про те, що в один час із хозарами на світі існувало ще одне, інше плем'я з такою ж самою назвою; воно жило десь далеко від справжнього хозарського племені, і його часто приймали за справжніх хозарів, а часом траплялись навіть зустрічі між подорожніми з тих двох народів. Ті інші хозари намагалися скористати з такої схожості у назві, і тому на стегнах справжнього посланця стояв застережливий напис про те, що час від часу при дворах халіфів і василевсів з'являлися такі ж татуйовані посланці, які носили на собі не хозарську історію, а життєпис того іншого народу з таким самим іменем. Ті інші хозари уміли навіть розмовляти по-хозарськи, але це їхнє вміння тривало не довше, ніж 3–4 роки — стільки, скільки живе волосся на голові. Їхнє знання закінчувалось часом посеред речення, і більше вони не могли вимовити й слова. Тією витатуйованою пересторогою і на словах посланець стверджував, що він є представником справжнього кагана і справжніх хозарів. Крім того, він нагадував про те, що якось греки уклали союз із тим народом-двійником, а не зі справжніми хозарами — було це в той період, який охоплює сьомий великий хозарський рік. У 733 році за теперішнім літочисленням і в названому вже хозарському році цісар Лев III Таврійський, іконоборець, одружив свого сина Костянтина з донькою хозарського кагана Іриною. Пізніше з того шлюбу з'явився на світ грецький цар Лев IV Хозарин (775–780). У той же самий час цісар Лев III отримав прохання відіслати на хозарський двір послів, які тлумачили б там християнську віру. Те прохання буде повторене ще раз через сотню років, у часи правління грецького царя Теофіла (829–842), тоді, коли руські нормани й мадяри почали загрожувати Криму, грецькому царству й хозарській державі. Тоді за наказом хозарського кагана грецькі будівничі звели фортецю Саркел, і на лівому вусі посланця можна було добре розгледіти, як в усті Дону зводиться той форт. На одному з його пальців був зображений хозарський наступ на Київ у 862 році, але, оскільки той палець весь час нагноювався від рани, здобутої в тому ж таки наступі, малюнок затерся і довго залишався загадкою, бо в той час, коли посланець був відправлений у Царгород, та облога ще не почалася і чекати на неї залишалося ще рівно два десятки років.