Юрій Мушкетик Крапля крові - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 3

— Як дивно підібрані кольори, — сказав Олександр Кіндратович, обережно відбираючи в Холода букет. — Чудесна гармонія.

Вечір уже нахмурив на обрії кошлаті брови хмар, біг по місту синіми тінями. Всі кольори, здавалось Холоду, злилися в один.

— А знаєте. Прокопе Гордійовичу, — мовила Ліля, коли вони повернули з залюдненого бульвару в бічну вулицю, — Олег теж подає документи в медінститут.

— В медінститут? — Холода немало здивувала ця новина. Так, він знав, що Олег розбігається думкою по всіх професіях, що душею син не приріс до жодної, але ж… медінститут. Звичайно, він потягнувся туди за Лілею.

Прокіп Гордійович подивився на Лілю, на Олега і ледве подавив зітхання. «Ох, чи не занадто гарна для тебе ця дівчина, хлопче. Коли б ти не втопився в цій золотій хвилі». Майже всі зустрічні чоловіки кидали на Лілю небайдужі погляди. Деякі нахабно оглядалися по декілька разів. А Ліля йшла, не віддавши нікому ані крихітки уваги, досяжна поглядом, але недосяжна навіть помислам. Йшла так, ніби вона одна—єдина володіла всім цим рутвяно — зеленим, мільйонновіконним містом, і була певна, що воно не може існувати без неї так само, як вона без нього. Туго вдавлювала каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним своїм словом пригинала щось в нього на дні душі. І почувалося йому гарно й бентежно, і аж трохи лячно.

Ліля була справді надзвичайно гарною і аж урочистою в цей вечір. Просто і гордо відкинута голівка, рівна постава, чітка і ніжна лінія талії, — немов Ліля тільки й народилася для отаких рожевих вечорів. Але Холод знав: Ліля — дівчина серйозна і до медичного інституту подала заяву не з примхи. То більше йому прикро за Олега.

— Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Співчуття до людських страждань, прагнення полегшити їх?

— Хіба лікар може співчувати? — відповів питанням Олег. — Адже він тоді буде нервувати, не зробить операції.

— Ти помиляєшся, сину, — сказав якомога лагідніше, бо почував, що сердиться. Не за питання, а за те, що той поволікся нехай і за розумним, нехай і за дуже гарним, а все ж дівчиськом… — Лікар народжується з співчуття. А потім він стає совістю хворої душі. І нею ж лишається до кінця. Щоправда, й це співчуття іноді стає… Ну, як би тобі… уніформою. Скільки людей в молодості вибирає фах за блискучими бляшками і отак губить свої справжні покликання! Лікарська професія для багатьох теж є блискучою бляшкою. Але… Що ж. Дивися. Забороняти не буду.

Олег і Ліля пішли швидше.

— Твій батько — дуже розумний. Але зараз, здається мені, він трохи перебільшує. Кожну професію можна полюбити. — Ліля зітхнула, оглянулася назад. — Коли б тільки поступити. Ти знаєш, в мене в грудях все тремтить, коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокіп Гордійович захотів… Директор інституту дуже й дуже поважає його. Навіть зобов'язаний йому. Твій батько операцію йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово важить більше, ніж усі бали…

— Не захоче він, — втік від Лілі поглядом Олег. — Бо це й справді якось… Адже всі…

У Лілі на щоках спалахнули червоні півонії.

— Ти трішки не так… Ні, вірно ти… А тільки ж для великої мети можна один раз трішки — трішки… Тобто це не те, щоб… Розумієш, наші батьки — лікарі, і ми про медицину знаємо більше за інших. Та ще вступаємо — вдвох. Допомагатимемо одне одному.

— Я… спробую.

Ліля хотіла сказати ще щось, але Олег поспішив заговорити про інше.

— Відданий Маг вже витупує під балконом фрейлен Лю, — вказав на їхнього однокласника Магнія, котрий стояв біля будинку, картинно взявшись рукою в бока і підвівши догори лице. Одягнений Магній неохайно, але «ультра», з сумкою якогось неприродного, брудно — фіолетового кольору. Смоктав сигарету, спльовував через низенький штахет у крихітний палісадничок. Олександр Кіндратович побачивши таке, аж поблід на виду. Палісадничок — його омріяне царство. Він власноруч перекопав тверду, як камінь, землю, сам насипав клумби, засіяв квітами. Он як палахкотять під вечірнім багрянцем жовтогарячі чорнобривці. А під будинком, на їхній стороні, рівним рядком — соняшники. Соняшники в місті! Ніхто не пройде, не попестивши їх поглядом. Весь квартал знає, чий це квітник.

— Ти… ти і в кашу вдома плюєш? — заїкнувся з гніву Олександр Кіндратович.

— Маг, тікай, — прошепотів Олег. — Ти наплював на красу.

Маг оглянувся, підсмикнувши сумку, чкурнув за ріг будинку.

— Ну, що ти скажеш, — розводив над палісадником руки Білан. — Отакий негідник. Мавпа з торбою. В душі — сміття, за плечима — шанька. В ній вся його філософія. Все життя туди убгалося. Квітів — не знайдеш. Приймач, сигарети або й карти з жінками, яких хіба що на дикому пляжі побачиш.

— Коли б тільки в торбі все лихо. Він, либонь, чекає на дівчину. Говоритиме їй про любов, ще й вірші читатиме. Може, й квіти купить.

Холодів тривожний погляд перебіг на сина, шукав у ньому чогось, пестив і сварив. Не знати чому, але лише сьогодні Холод по — справжньому зрозумів, що син його вже виріс з дитячих літ. А з ним виросла й тривога, вона вже влилася з тією великою тривогою, котра щоразу охоплює суспіль всіх батьків, змушує дивуватись, шукати, радіти, проклинати. Старшому поколінню кожного разу доводиться розв'язувати одвічне питання, та ще й не так, як розв'язували їхні батьки. Власне, це не питання. Це один з акордів життя. Життя міняється, а з ним міняються й батьки і діти. Діти рідко коли бувають схожими на своїх рідних, як не схоже життя минуле на життя прийдешнє. Вони їх люблять, рівняються по них, але час накладає на них свої скарби. Покликання батьків — згладжувати лихі і полишати скарби добрі. Прокопові Гордійовичу здається, що в дні його молодості їх просто було легше розглядіти. Ті роки — мозолисті роки праці, чорні дні війни. Але ж і оцей молодик з торбою за плечима, і його син, і отой вісімнадцятилітній боєць, що загинув під Берліном, так і не взнавши ніколи, що таке поема й симфонія, гаразд затямивши тільки, що таке затвор і бруствер, зв'язані між собою незримою ниткою. Кінець цієї нитки сховався, може, десь аж у минулій ері. І не протрух. Це єдине, що не трухлявіє в віках.

Холода пробудив від думок Біланів голос. Олександр Кіндратович вже впевнився, що його палісадник не зазнав шкоди, трохи заспокоївся.

— Ходімо до нас, пообідаємо, — запропонував він.

— Та я вже… Колись доведеться цистернами віддавати твоїй Тоні борщі та компоти.

— А мені тобі — цигарки ящиками. Вже, либонь, років десять своїх не купую, боюся «розпочати всерйоз». Олег, на гроші, купи нам якоїсь отрути.

Вони мешкали в одному будинку, в одному під'їзді: Білан — на четвертому поверсі, Холод — на третьому, під ним. їхні відділення теж посідали спільно один будинок, перша хірургія, котрою відав Білан, — два верхніх поверхи, друга — два нижніх. «Все життя ти по мені топчешся, — часом жартував Прокіп Гордійович. — А я поволеньки звик, навіть не намагаюся вивернутись».

Двері відчинила Тоня. Пропустивши до кімнати Холода, Олександр Кіндратович затримався в коридорі, буцім шукав щось у кишені плаща на гіллястім оленячім розі, прошепотів дружині на вухо:

— Не говори сьогодні про медицину. В Прокопа невдала операція. І вже вголос, переступивши поріг вітальні: — Ну, жінко, чим сьогодні годуватимеш голову? Ти вже постарайся, треба нам запобігти в нього ласки; це ж тобі не просто хірург, а голова. Голови, головні — люди сердиті.

— Мабуть, тому й сердиті, що головні, — повісив на ріжок дверей солом'яного капелюха Холод. — Є ще в нас людці, для котрих весь смисл діяння — в оцих словах. Вони й повигадували їх: голова, головний. Поки є один головний, другого не буде. Он Тимофій каже, що він — головний двірник, бо немає над нього в лікарні вищого. Хоч, правда, немає й менших.

— Виходить, ти маленький культик?

— Від сьогодні.

В квартирі Біланів — тихо, затишно. Старі, чорного дерева, меблі, м'які килими, із смаком підібрані картини. У шафі, на столиках — красиві дрібнички, котрі уінтимню — ють життя і скрашують його. Той затишок ніби огортає за плечі, спонукає до розмов спокійних, розважливих. А на столі вже пляшка, в якій проти вікна відсвічують червоними боками перчини. Господиня розставляє тарілки, подає страви. Вона метка і водночас не метушлива. Рухи її м'які і ніби аж ритмічні. І в очах, в обличчі — теж лагідність. Вона, здається, дрімає в кожній складочці її квітчастого плаття. Прокіп Гордійович пам'ятає Тоню ще з юнацьких літ. Вдвох з Сашком вони часто навідували гуртожиток педінституту. Там жила Сашкова землячка, а в одній з нею кімнаті — Тоня. Навідували настирливо, приходили навіть тоді, коли знали, що вдома тільки Тоня. Втрьох: