Юрій Мушкетик Крапля крові - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 22

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Іскри падали в осінні стерні і гасли. Паровоз панахав криком нічну тишу, мчав швидко, неначе втікав від погоні. Далебі, так видавалося Олегові, котрий таки насправді втікав.

Олег прихилився до вікна, мовчки вдивлявся в нічне пустельне поле. На душі в нього було порожньо і холодно. Паровоз мчав його в прийдешній день, у безнадію, в невідомість. Так, Олегові, либонь, вже не втекти від того, що зненацька впало на плечі. Життя закрутило його, немов вихор одірваний листок, і котить, і жбурля по дорозі. А куди приб'є — звідки знати? Ще сьогодні жбурнуло в калюжу.

Поїзд біжить вперед, а думка Олегова розкручується назад, до приспаного дніпровою хвилею заводського міста. Десь там, по закурених вулицях, швендяє Джон. Іде скрадливою, неквапливою ходою нічного хижака, певний в своїй удачі. Звичні до темряви очі націлені в чиюсь безтурботну спину, пазури підтиснеш, готові ввіп'ятися в здобич. Олегові таки гаразд привелося випробувати на собі їх міць. Він ще й зараз відчуває біль під грудьми.

Джон притиснув Олега до чавунної огорожі, великою чіпкою рукою тримав за зжужману на грудях теніску. В ритм своїм глумливим словам шарпав за груди, і хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.

— Рвем кігті, значить… Не лишивши візитної картки? А мене ж на кого?.. Така дружба…

Олег і зараз не пам'ятає, що більше наятрило його. Біль чи оті глумливі, вимовлені в протяг, ніби гумові слова. Мабуть, слова. Його страх перекипів на злість. На люту ненависть. Ненависть до всіх. До Джона, до своїх невдач, до злигоднів останніх днів. Лють стиснула його долоні в кулаки, напружила м'язи. Він завдав Джонові головою в щелепу і вже навздогін — кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на асфальті. Однак схопився швидко, мов кіт. Олег тільки й встиг помітити, як блиснули його очі, він прикрився від удару і тої ж миті хряпнув під огорожу. Джон підбив його під ногу.

Далі Олег лежав долілиць і тільки затуляв голову. Джон бив його розмірене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спині, по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Своїми нещадними ударами він затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрібна лише шабатурка з неї, а він вже сам наповнить її потргоним вмістом. Уже й не страх, а розпука, розпач володіли Олегом. Звестися б, ввіп'ятись в оту мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим — свідомість свого безсилля, дивна млявість у тілі.

Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах долинув до нього гомін, відтак — ще два коротких удари і — схожий на виття викрик.

Олег здригнувся усім тілом, підвів голову. Перше, що він побачив, — вогняну, розтріпану вітром чуприну, сторожкі, недовірливі очі. Олег швидше здогадався, ніж збагнув, що йому прийшла поміч. Хоч і не міг втямити, звідки взялися оці хлопці, їх було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед ним навпочіпки, ще четверо стояли. Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами — мішки на полотняних лямках.

— За що він тебе? — запитав рудоголовий. Олег спробував підвестися, ойкнув, прихилився спиною до огорожі.

— Хотів, щоб я… — хлопець пошукав у кишені хусточку і, не знайшовши, витер кров долонею. — Хотів… хоче — Олег невідривне дивився в кінець вулиці. Там, біля входу в сквер, стояв Джон.

— Що хотів?

— Щоб я з ним… — Далі ніби щось підштовхнуло Олега зсередини, і він почав розповідати. Про Джона, про вступ до інституту, про втечу. Про батька — механіка з заводу, котрий всі свої невдачі ременем переполосував на його спину. Якби він повернувся додому з атестатом, батько, мабуть, забив би до смерті.

Олег сам не відав, як приплелася оця брехня. Але зараз він мало не вірив у неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно було перед цими хлопцями. Зараз, цієї миті, він бачив мізерність свого бунту і не хотів розповідати про нього. Олегові вдалося на хвильку одягнути ватянку, почепити торбу і ступити розтоптаними чобітьми на підлогу професорської київської квартири. Ці, п'ятеро, теж ішли слідом, чули все. І він мерщій повернув назад, повів їх на квартиру до машиністового сина, свого сусіда по парті.

Червоночубий, — він до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, — поправив за спиною клунка, пошкріб п'ятірнею потилицю, далеко на лоба насунувши кашкета.

— Ну, й куди ж ти? — запитав. Олег підібрав з асфальту відірваного з м'ясом гудзика від теніски, сховав до кишені.

— Не знаю…

— Нехай іде до міліції… — порадив хтось з гурту.

— А там що?.. — Хлопцеві було незручно сидіти навпочіпки, тримати за спиною клунка, і він вивільнив з лямок руки. — У кацибірці його заховають? — Він замислився. Смішно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, ніби від перенісся розбігаються маленькі жучки — сонечка.

— Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш?

— В нього ж, він сам казав — у кишенях миші попрогризали дірки, — знову обізвався хлопець, котрий радив іти в міліцію.

— Ох і шкура ти…

— Скільки там…

— Та він же й віддасть. Заробить і віддасть. Правда? — пролунало одразу три голоси.

— Віддам, з першого ж заробітку, — поспішив погодитись Олег, хоч йому ще ніколи не доводилося заробити жодної копійки. Але що там… Йому б тільки звідси.

…Тепер, слухаючи однотонне поклацування коліс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, діткнувся до неї по — справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса цокотіли безугавно, немов лічили оті, ще не зароблені карбованці і гривеники. Що він знав про них? Гроші і вдома не дуже відтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душі. Хоч він і знав, чого вартий в хлоп'ячому товаристві з ними й без них. Деякі його шкільні товариші складали гроші тижнями, щоб потім прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього віку крамницях. А ще було в класі двоє чи троє… В тих завжди шелестіли в кишенях папірці, їхні батьки не посідали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрів. Стояли за прилавками або сиділи по темних складах. Коли хтось з хлопців вичитував у газеті фейлетона про хабарників, він приносив газету до школи, читав фейлетона вголос… А потім, повертаючись додому, тягнувся в темнім завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто — небудь з тих?таки грошовитих хлопців.

Перші зароблені гривеники виявилися важчими, ніж гадав Олег. Але були вони не твердішими за перші мозолі.

…Перші мозолі. Перші трудові дні. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навіть думка не приводила його ніколи раніше. В залиту потоками щедрого світла юпітерів у кінофільмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратів, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кінозал через мікрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхітливими розповідями про катастрофи, завали.

Олег ішов останнім, перепустивши всіх попереду. Він довго наміряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, і побіг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врізалася в потилицю, муляла в скроні. Останнім з усіх хлопців, з котрими проходив тижневий техмінімум, вступив і до кліті. Поперед нього до сталевої мокрої скрині втйслося ще четверо незнайомих шахтарів.

Падала кліть, падали за шию холодні лячні краплі, падало серце. Поруч хтось розповідав, як минулого тижня перекосило кліть і хлопці провисіли в залізнім капкані чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут.

Потім вони, сховавшись від пружного, мов натягнена тятива, вітряного потоку за виступ, чекали на когось. І тут Олег почув ще одну розповідь — про якогось Смолку, якому лишилося два місяці до пенсії і котрим оволодів страх. Його мало не силоміць водять до забою, а він те й знай втікає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки і десять місяців розминався чоловік із страхом, та зненацька зіткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж іноді трапляється.