Славка - Ткачук Галина - Страница 17

Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.

Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.

Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.

І сказав, що не знає нас.

І мав на увазі, що ми маємо піти.

Мені стало взагалі погано, і я копнув стіну.

Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.

Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.

Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.

— Танцюй, чувак! — сказав мені Лютий. — Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!

До мене припливла лиса дівка в сукні, в’язаній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:

— Никій, ти так підріс. Такий молодець. Пам’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.

І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:

— Ось такий. І так не любив купатися.

— Це — Квітень, — сказав Лю про дівку.

У мене щелепа впала.

Квітень засміялась і втекла.

— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.

— Оті двоє.

— А хто той стройовий чувак?

— Котрий?

— Та отой. Накладає собі їжі.

— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?

Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.

На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».

У моїй голові спалахнуло!

— А покажи мені Вересня!

— Он.

— Покажи мені, хто з них — Мусон!

— Ось той.

— А Сонце?

Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.

— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!

Все обличчя Лютого спалахнуло!

— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!

Я закричав у відповідь:

— Та-ак!

Лютий зареготав і потяг мене у туалет.

Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке віконечко надвір.

— Дивися, дивися!

І я висунув у віконечко носа.

Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.

КРОВ

Чарівну силу можна губити і обрітати знов.

Чарівну силу можна бачити чужу.

Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.

Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.

Тому Лютий — зовсім не свят.

Його сила має іншу назву.

Вона всередині води.

Рік назад Йов видав щось подібне.

Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:

— Нині зима! Нині — зима!

Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:

— Зима всередині.

— Де?

— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?

Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.

Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.

Допоки не просурмить Архангел.

Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:

Та дівка родом із Поділля.

Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.

Ми з Лютим ішли льодом на той берег.

Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.

Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.

На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:

— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!

Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.

У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.

Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.

— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.

Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.

— Це що, справді Високий Бог? — спитав я у Лютого злякано.

— Тю! Ви що, дурні обоє? — Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. — То був такий самий малий, як оця абізяна. — Лютий тицьнув у Березня. — А Високий Бог — це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров — Теплий Високий Бог.

Лютий сказав це — і мені по шкірі пробіг мороз.

(Каже Лютий)

Маленький Березень глянув на Йоаникія і сказав мені:

— Його кров смикається. Або вся охолола.

Никій подивився на нас страшно і сказав:

— Я чую: тут хтось є. Тоне або пливе. Чиясь кров співає.

Ми з Березнем не чули.

Тоді Никій розвернувся і побіг, де кричала чиясь кров.

Ми бігли слідом.

КІТ

Я так і не дізнався, куди того вечора кликали мене моя і ще чиясь кров.

Можливо, моїй крові взагалі хотілося вирватися з мене і Востікти!

Господи, як я вмію заспокоювати!

Як тільки хто де плаче, і кров його реве, і все тіло годне вмерти — я можу кожного заспокоїти.

Що там казати, я зрозумів, як це робиться після того, як довелося заспокоювати Василія. Тільки єдиний разочок — і я вже казав, що більше нападів у нього не буде.

Але той раз він увесь смикався і ревів: окремо — тіло, окремо — розум, окремо — кров. І тоді стало ясно, що більше нічого-нічого немає, коли ротом іде піна, а губи чорні.

І тоді я заспокоїв цих трьох — і Василій зітхнув і впав. І заснув.

Тому я і кажу: коли вся вода в мені верещить — мене нікому заспокоїти.

Хай собі Востікає! Що я можу їй сказати? Та течи!

Батькам, звичайно ж, мене приніс Кіт у чоботях, але мама розказувала про це інакше.

ЖІНКА

(розповідь матері Йоаникія)

Але хто це?

Двері відчинені.

По моїй кімнаті хтось ходить.

Я кажу йому: нічого страшного, не лякайся.

Я кажу їй: нічого в цьому страшного.

Я кажу: хто це?

Це жінка, якій я дала гроші.

Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.

Я кажу їй: не лякайтесь, — я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути — нічого не уникнути.

Але що це?

Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.

Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.

Єдине тільки — це щоб вона мене не боялася.

Я не знаю, як вона мене не боялася.

Коли я дала їй копійку — ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.

І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала — знаю.