Славка - Ткачук Галина - Страница 15

Я знову автостопом приїхала додому. Дитині, до речі, набагато легше стопити.

Двері були відчинені, в хаті стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.

І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.

Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.

Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.

ЛЮТИЙ

ПАТЛАТІ

Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.

Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:

Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани — складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:

І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки — томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж — навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.

А останні два рядки волали голосно-голосно, наче недорізані, і при тім гасали межи вогнищ, як показилися:

Звертання, мабуть, зверталося до дзьобатих. Не знати точно, але, як правило, після цих слів прилітала зграя дзьобів і починалося взаємозачіпання.

Але ритуал мав ще далі кілька етапів продовження. Тепер патлі дотягали з вогнищ пломеніючі недогарки і підпалювали яке де бачили на дзьобах пір’я. Але ж і дзьоби були не до тої степені дурні, щоби не здогадатись і собі не дотягти що-небудь із вогнища і не жбурнуть у натовпи патлатих. Займалися патли, одежа, пір’я, вогонь перекидався на сухе бадилля очеретів. Уся сума підпалених кидалася у мокре в болотах (гаситися), а інші намагалися врятувати житла та очерети у вогні. Кінчалося діло витягуванням із боліт тих, що самотужки у них загрузли.

Наступний день називався Вгощенням.

Усю ніч напередодні патлі пекли та висушували медові коржики, а рано-вранці вбирались у мішковину, зав’язували бантика із зеленої стрічки на голові, брали коржики і підкрадалися з тим до гнізд дзьобатих. Сперш до тих, у кого були шибки. Отут їм раптово як заволається веснянок:

І з цими словами жбурляли сухі прянички-медівнички у пташині шибки, а як пряники лишались, то знадоблялись і для простих гнізд, без шибок, прямим прицілом у лоби господарів.

Отоді й починалась на болотах весна.

Я розказую цю малу смішну історію, щоб вона ішла перед великою сумною.

ЛЮТИЙ

Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.

Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.

Він першим мене побачив і покликав до себе:

— Ей! Іоаникій!

Це моє ім’я.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?

— Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.

Від Лютого пахло горілкою і щирістю, і очі його сльозилися.

— Вас хтось образив? — спитав я.

— Так, — відповів Лютий.

Я

Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!

Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.

І тепер усі вони мене знали.

Ті, хто пам’ятав.

Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.

Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.

Коли я пояснював мамину філософію одній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.

Що буцім у знайомої цієї тітки була донька, котра поїхала вчитися у Київ, а ця знайома вирішила, що «доручає доньку Богородиці» — і не надто переймалася її проблемами.

Але ж це зовсім не те!

Я так Романі і пояснив.

Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!

Звідки у неї була ця впевненість, що Богородиця так тісно причетна до долі її дівки?

Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.

Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід — якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.

Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.

ЛЮТИЙ І Я

— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.

— Авжеж, — сказав Лютий.

— Тоді про вас є вірш.

— Який? — спитав Лютий.

Я прочитав:

— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.

І сьорбнув носом.

— Це ж метафора, — сказав я.

— Сам метафора, — сказав Лютий.

— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.

— Так його ж тоді не видно, — відповів я.

— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?

— Але ж тоді буде вже не лютий!

— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.

— Лопатку?

— Ну, совочок.

Я приніс.

Уже добре смерклося, надійшов Вечір.

Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.

Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.

Я пішов за ним.

— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.

І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.

Ми почали вечерю.

СТОВП

— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.