Славка - Ткачук Галина - Страница 12

Дурний! Біг сюди!

Ногою став на наші двері, зачепився, впав на них спиною і завалився просто у нору, зідравши дошкою шкіру на Лілиній щоці.

Вона зашипіла.

Хлопець лежав на моїх ногах між уламків дошки і мовчав.

— Тихо, Ліль, — кажу, — по-моєму, хтось сюди іде.

— А ну їх! Всіх! — із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.

— Чого він?

— Щось не те.

— Я збігаю по дорослих!

— Ні!

— Чого?!

— Треба завжди бути удвох!

— Ліль, я збігаю!

— Будь тут! А ти — відкрий очі!

Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.

Очі відкрилися.

— Ну і все. Вставай — і давай звідси!

Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.

Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.

— Він не може іти! Ліль, я покличу когось.

— Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.

Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка — дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.

— Лягай на них! — Ліля смикнула хлопця за плече.

Той ліг.

— Славко, знаєш морські вузли?

— Я знаю свій вузол.

— Прив’яжи його до дошки оцим, — вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.

Хлопець мовчав.

— Тобі не душить?

Хлопець закрив очі.

— Ліль, чого він мовчить?

— На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.

— І моєї розлюченості.

Ліля кивнула.

Позакидала весь скарб назад у нору.

Яма виглядала нікчемною, її краї завалилися, всередині було повно землі. Закрити її тепер було нічим.

— Пішли додому!

Ліля взяла хлопця за ногу.

— Бери за другу. Та не тут! Тут у нього пошкодження. Бери вище. Потягли.

Ми обійшли пагорб. На квітництві не було нікого.

По земляній стежці ми потягли цього випадкового хлопця до дев’ятиповерхівок.

Раптом термін закляття закінчився, і лежень скрикнув:

— Ей!

Ми розсердилися і розвернулися.

Ні, цей мовчав.

Я нахилилася і штовхнула зап’ястком його підборіддя. Хлопець заснув.

Із посадки вийшов Заяча Губа, котрий живе на Полярній, і все сидить у дворі, і грає із хлопцями, хоча вже років сім одружений і має дочку.

— Дівчата, що з ним?

— Нічого!

Губа підбіг і поклав мізинця хлопцеві під носа.

— Дихає!.. Що ви з ним робите?

— Катаємо!

Губа смикнув за синю скакалчину ручку і розв’язав вузла.

— Що ти робиш?!!

— Зачекайте.

Він перев’язав скакалку так, що лишився довгий хвіст, який тягся від хлопцевого пупа і закінчувався синьою ручкою у Губи в руці.

Почало темніти.

Дядько став між нами.

— Я вам допоможу. Пішли.

Із його допомогою тяганина пішла значно швидше. Ми йшли скоріше і скоріше — і ось вже бігли, ніби взимку, катаючи когось на санках. Заяча Губа розреготавсь, але швидко закашлявсь:

— Треба покурити.

Уже зовсім стемніло. Губа чиркнув сірником, закурив і кинув сірник долі. Спалахнула якась газета. Губа присів біля вогню. Я сіла на землю і відчула під собою велику гілку, розламала її і кинула у вогонь. Ліля пішла у темряву і за три хвилини повернулася зі жмутом патиків.

Губа допалив цигарку на дві треті й забичкував її собі у кишеню сорочки.

Хлопець розв’язався сам і закульгав у ніч.

— Сьогодні було сьоме липня, — сказав Губа. — Можливо, цей день — день народження Іоанна Предтечі?

— Я не знаю, але зараз осінь, а Іоанна Предтечі — це на Купала, — сказала Ліля.

Губа витер долонею рота.

— Скажи краще, — сказала Ліля, — чому ти одружений, але ходиш по вечорах по всяких полях, по квітництвах?

— Ні, ні! — згадала я, — скажи краще, що у тебе із губою! Я пам’ятаю часи, коли твоє лице було ціле.

— Я теж пам’ятаю різні славетні часи, — сказав Губа, — дуже різні.

Він підсунувся до вогнища, і підняв свою губу, і показав, яка вона страшнюча знизу.

— Було це на Усікновення глави святого Іоанна Хрестителя одинадцятого вересня, біля темної річки у Києві.

Ми побились із Квіткою на площі перед Михайлівським Золотоверхим, і звідти я збіг до Дніпра на бетонну набережну.

Я ледве волік ноги, перекинув пластикову пляшку із гнилою водою, і весь берег засмердівся.

Я пішов уздовж ріки. Мене лихоманило і виснажувала втома.

Коли довго ідеш, є велика омана. Така, ніби коли сядеш — стане легше.

Але сідаєш — і так само, тільки хилить на сон.

Я зняв капці й поклав поруч себе на сходині.

У моєму роті все точно пересохло, так само і в голові. Усе навколо було — тільки цей величезний Київ.

Кажу ж, все всередині зсохлось і, либонь, навіть серце моє все тоді висохло — я підповз до темної річки, щоб попити з неї.

Та хтось ходив там, хтось дивився на мене.

І він мечем розсік мені верхню губу, щоб я не міг напитися з темної річки.

Тоді вся моя сорочка залилася кров’ю і я заплакав.

«Це темне твоє серце просило річкової води, — сказав він, — але тримайся і пильнуй. І серце твоє — це не ти.

Тебе просто оточили усім, і темні твої очі розбіглися хто куди.

Тебе, бідного, оточили всім, і ти не бачиш нічого, і очі твої розбіглися.

Хочеш, я теж оточу тебе всім?

Можливо, тоді ти повіриш. Можливо, тоді відіп’єш із цієї чаші, із цієї річки.»

І він зачерпнув води долонею у темряві, і приклав до моєї губи, і притис. І вода не тікала, бо вода була сніг.

І сніг розтав від моєї губи і від його долоні, і тоді все оточило було мене.

Увесь світ обійшов був колом мене.

Я бачив усе біля темної річки у Києві, і я не знаю цьому імені.

Бо я ж не бачив, із ким розмовляв тоді, хто усік мою губу, хто розгадав моє темне серце.

Я почав тікати звідти і зачепив ногою великого глека, і той покотився і впав у річку, а я побіг, побіг угору. А кров із губи вже не йшла. Кров моя лишалася зі мною.

У місті було значно тепліше.

На вулиці Сагайдачного зустріла була мене дівка моя Соломія.

«Послухай, ти ідеш босий і губа твоя розсічена! І вбрання твоє залите смолою, і весь вид твій страшний, а в кутикові рота лежить сніг.»

«Послухай, дівко, тримайся подалі від свого чорного і моєго чорного сердець. Бо весь світ, кажу тобі, щойно обійшов був мене. І я скажу, яка смерть від твого чорного серця чекатиме на тебе. Не пройде і півроку, як ти переходитимеш річку по льоду як по суху. І провалишся під лід у саме серце річки. І тільки голова лишиться на поверхні. І ногами у крижаній воді ти танцюватимеш так само, як танцюватимеш сьогодні, якщо не послухаєшся мене. І гострий лід усіче главу твою, як розсік був щойно губу мою. Сходи до річки. Там сидить дехто, усе ще чекає на тебе.»

ЙОНА

Я знаю цю рибину, у череві якої давно пребув праведний Йона.

Цю рибину.

Велику, банькату, утемрявну.

Боки її були обкусані, рухи повільні, очі окремі.

Довкола неї — глибини і темні плями. Сама була темна, срібна, сама відкривала та закривала рота, сама пливла у кожен бік.

Поки Йона був на кораблі, коли почалася буря, поки тягли жеребки, — риба плавала при самому дні, а очі її були такими ж її, а кістки її — прозорими і гострими її.

Але Йона стрибнув із корабля у море.

Але ніби чиясь шестиперста ніжна долоня торкнулася рибиних нутрощів.

Вона спинилася і повільно попливла вгору, куди раніше ані вода, ані навколишній світ не пускали. Рибина вперше почула про любов.

Це звелів Господь поглинути Йону; і був Йона в рибиному череві три дні й три ночі.

І молився Йона Господу Богові своєму із її черева.

І чула своїми м’якими вологими нутрощами рибина молитву Йонину, сильну молитву Йонину, бо вперше в житті чула молитву зі своєї утроби.