Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович - Страница 19

Порівнявши естонців із фіннами, поляків із білорусами, бачиш, що лад калічить обличчя пропорційно до особистої зацькованості. Але, з іншого боку, процес совєтизації затягся на довгі роки і, хоч як це дивно, пережив Сталіна.

Відбувся побутовий правець. Елементи «модерну» відбилися не лише в незмінному логотипі «Правди», а й у сьогоднішньому розфарбуванні ментовок, в’язниць, комуналок із поділом стін на два кольори при розділовій смузі. Зупинилась мораль. Ще в 50-ті роки (судячи з фільмів, книг, моїх дитячих спогадів) люди зберігали деякі дореволюційні звички, навички поведінки. Вони були ще ввічливими (Кюстін взагалі — можливо, помилково — вважав, що росіяни ввічливіші за французів), зверталися до матері й наречених на «ви» (див. фільми), навіть деякі подружжя говорили один одному «ви». Зберігався ще професорський тип, морда, але з борідкою, негідник, але з курячим бульйоном і вермішелькою. Французька мова на той час вивітрилася, але музична освіта гніздилася в гарних родинах.

Переживши Сталіна, загальний дух країни упав саме тоді, коли, здавалося, йому б знову співати й танцювати. Втім, внутрішнє джерело російських морд означилося задовго до революції. Країна не йшла.

Наречена стояла поперек життя з буро-малиновим друшляком у руках. Сірий стояв уздовж життя голіруч.

Китаєць сміється, повідомляючи про смерть батька. Це шокує, якщо не знаєш: так заведено. Російська каламуть у тому, що порушено поняття «заведено». Правила гри настільки рухливі, що рухливість видається правилом.

Росіянин славиться необов’язковістю. Пообіцяє — не зробить. Це тому, що він зайнятий набагато важливішими справами. Йому важливо зберегти відсутність лінійного способу існування. Він необов’язковий, інакше він зруйнується як росіянин. Це система національної самооборони, особливий вид карате.

Росіянин необов’язковий навіть тоді, коли це вочевидь порушує його інтереси. Ключова умова ділової активності «працює» у Росії нестандартним чином. Людина-гальмо, росіянин одержимий своїми внутрішніми ідеями, почуттями, настроями, що створює враження прибитої свідомості. Крім того, росіянинові постійно щось привиджується. Все це призводить до неврівноваженої, розбалансованої поведінки. Найпростіша справа переростає в проблему.

З росіянином, коли вступаєш у бесіду, то це зовсім не так, як з іноземцем. У них зазвичай відбуваються доброзичливістю, а в нас — треба добирати ключ. Один відомий німець розповідає у своєму московському щоденнику 1920-х років, як не міг домовитися зі швейцарами готелю, щоб його розбудили. Якщо прокинемося, то розбудимо, а як не прокинемося — не розбудимо.

У чому суть анекдоту, що викликає у росіян посмішку бурхливого розуміння? Швейцари відмовилися бути швейцарами. Їхня професійна роль підім’ята іншими міркуваннями.

«Ну його на фіґ, цього німця! — думали швейцари. — Здався він нам! Пішов у болото!»

Швейцари продемонстрували свій людський вимір. Росіянин ущемлено сприймає себе як функцію. Він хоче, щоб його сприймали інтегрально. Це треба закласти в голову. Але яка з того користь, якщо невідомо, розбудять тебе чи ні? Від росіянина чекай будь-чого. Серед усього іншого відкритий простір для рідкісної безкорисливості.

По-друге, швейцари ухилилися від особистої відповідальності на той випадок, якщо вони не прокинуться. Крім того, показали себе поважними людьми, від яких щось залежить. Вони зірвали німцеві моментальну затишність життя й одержали задоволення від знущання з нього. Все це могло відбутися як усвідомлено, так і несвідомо.

«Щоб змусити швейцарів працювати, — у свою чергу думав Сталін, — є три шляхи:

Провести з ними індивідуальну роботу, налагодити людський контакт і вийти на „розуміння“.

Пообіцяти непомірні чайові (розвинути інстинкт власника).

Сильно налякати».

Сталінізм був неминучий.

У крові — інстинктивний імперіалізм, але також і вічна забудькуватість із цього приводу. Наречена прокусила мені руку до крові. Росіянин не може без ідеалів. Слід зубів зберігся. Ідеал — дуже російське слово. Рідне месіанство побудовано на «плаваючій» ідеї: російська форма існування виправдана найбільш божественним чином. Нація-солянка із золотих рибок. Що спільного в мене із тамбовським мужиком?

Росію заговорили до дір. Вітчизняна техніка самоаналізу оформилася в образи, від Обломова — через Платона Каратаєва, Остапа Бендера, Васілія Тьоркіна — до вченого алкоголіка з Пєтушків. Завжди культові герої були однобічні. Обломов хороший, але Каратаєв не гірший. Мова ж іде не про тип, навіть не про архетип, а про генія місця, грибницю, на якій ростуть і Обломови, і Тьоркіни. Ця грибниця і є Сірий.

Геній місця виявився без місця. Бездоганність у бутті наближає Сірого до бунтівних духів. Лежати на печі — це теж бродяжити. Іван-дурень і Обломов — бродяги. Не кажучи вже про Остапа Бендера. Радянський туризм із гітарою — теж бродяжництво. Ніде немає спокою. Відірвалися від одних богів, не прописалися до інших, до іншого. Не тому, що місця багато, не настільки вже й більше, ніж у китайців, а тому, що принципово не виходить. Якщо безбуттєвість, то тоді ніякої загадковості, поєднується несумісне, п’яте з десятим, целки із блядством. І тому християнство не вкоренилося.

Безбуттєвість — це ще й загубленість. Звідси причепливість загальних екзистенційних ідей. Росіяни задовго до Сартра — природжені нуднотворці, але різниця в тому, що на Заході богопокинутість — ентропія богів, а в Росії — нутряна боговідчуженість. Сьогодні зводять церкву, завтра — войовничий атеїзм.

Нація бомжів. Бродяжити — доблесть. Це йде на зміцнення загального неробства. Дім — проти такого правила. Дім — беззаконний. Родина — необов’язкова. Жінка — тягар. Діти — навіщо? Знов-таки переплутали із християнством. Помилилися. І багато хто, із простих, прийняли за чисту монету й навіть стали святими через непорозуміння. І як результат бродяжництва — в’язниця. Вічний конфлікт із державою.

Народ рветься бродяжити. Не ногами, то головою. Марксизм і пияцтво — бродяжити головою. Але бродяжити — не кочувати. Кочівники — трудяги. Бродяги — жебраки. Ми — нація жебраків. Бродяги — злодії. Крадуть усе, що погано лежить. Вони — не вбивці за пристрастю, але можуть. Бродяга — це уява. Це — кмітливість. Бродяга — брудний. Ми — не цигани. Там — устрій. Але косуємо на них — романтично — із приязню. Звідси вічна ворожість до міщанства. До фікуса. Чорний переділ — народна пам’ять. Росія завжди вибухонебезпечна. Тому що власність — крадена. Отже: любов до блатного. Бог не освятив працю в Росії.

Як усі кинулися до Горького! Російський бестселер! Це — наше. Та ще й — на славу! Виправдання бродяжництва. І, як один, розвернулися: а чому це безбуттєвість? Може, це і є буттєвість?

Але як же у нас усе підгнило! Народної підстилки під життя немає. Було — згнило. І ми — безбуттєва країна. Стрижня немає. І поки не впишемося в буття — нічого не буде. Але як же вписатися, якщо ми не знаємо, що в нас його немає? Тому такі сильні консервативні ідеї. Лібералізм — вся рідота потече. І точно — тече. І так буде завжди. І так було завжди. Нічому ніколи не навчимося. А як же буття? Якщо тисячу років — без нього. Отже — будемо неприкаяними. Оце наша прозорість. А всі хором: не зрозуміти, не розібратися. Та зрозуміло все. От тільки страшно. По-перше, образливо. Як же так: усі з буттям, а ми — без. По-друге, несправедливо. І тому викорінювання нації Сталіним було справедливим: усіх бродяг у ГУЛАГ.

— Я, — зізнався мені Сірий, — відрізаний. Відрізаний ґудзик. Ось такий як є, такого мене й бери.

Мені стало не по собі. То виходить — тікати звідси. Світ за очі. Геть! Бо сюди все одно йде черговий Сталін, усім скрутить голови, інакше розвалимося. Але чому мені не хочеться звідси втікати, коли все так прозоро? Так, усе, як на вулкані. Так, народ каламутний. Але тут весело! Тут гульня. Але гульня — це ж погано. Виходить, я теж бродяга. Виходить, це моя земля. А раптом проскочимо? Ніколи не проскакували, а тут проскочимо. Але ми не проскочимо. Надія в Росії помирає першою.