Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович - Страница 11

— Мене нудить від твоєї Америки, — щиросердо сказав я. — Пластилінова країна.

— А мене нудить від твоєї Росії, — розсердилася француженка Сесіль.

— Від твоєї Франції мене теж нудить.

— А чого ж від Франції? — не зрозумів Грегорі.

— Мертві душі! — гмикнув я.

Щоправда, коли мені різали шини чи обкрадали дачу, то здавалося, що Грегорі має рацію, і що далі, то більше. Я розумів, що коли зі мною щось трапиться, я повірю йому цілком, бо індивідуальний досвід важливіший за суспільне щастя, принаймні для мене. Але, з іншого боку, Грегорі мене дратував. Він удавав, що в країні нічого не відбувається.

— Але ж уся ваша всрана совєтологія провалилася. Ніхто ніякого дідька не зрозумів. Навіть не змогли передбачити зміни.

— Зміни! — скривився Грегорі.

— Тільки не кажи, що було краще.

— Не знаю.

— Є чимало емігрантів, які під’юджують вас, тому що їх не покликали. Писати про цю політичну метушню — сама нудьга, — сказав я.

— Для заробітку корисно.

Становище було парадоксальним. Я приймав гру з колишніми катами за гроші, а Грегорі вів чесну гру, обстоюючи свої ідеали заради заробітку. Але із Сесіль у мене були особливі взаємини, і я вирішив зустрітися з нею окремо. Мені з жінками простіше.

Якщо Росія коли-небудь кого-небудь любила, то це — Францію. Вона віддала всю свою слов’янську душу за Францію. Не запитавши дозволу, вона бігла за Францією, як дворняжка. Росія облизала кожного французького вчителя, що приїхав учити панських дітей, кожного французького кухаря. Вона любила Францію за нескінченну різницю, що була між ними, за те, чого в ній ніколи не було й не могло бути: за зніженість носових дифтонгів, виразність понять, немигдалеподібні очі, будуари, за «р», непідвладне рабській натурі.

У гонитві за Францією Росія вже нікого більше не зустріла, ні на кого не озирнулася, німці, голландці та шведи залишилися на узбіччі без належної уваги.

Коротка переджовтнева симпатія до англійців не змогла розгорнутися далі за вивчення другої мови пітерськими паненятами, а кліматичний рай Італії, помножений на музеї і простонародний тосканський характер, мав прикладне, художнє значення Півдня.

Росія не тільки розмовляла французькою мовою грамотніше, ніж російською. Вона думала французькою, жила по-французькому, пила по-французькому, складала вірші по-французькому, мріяла по-французькому. Як їбуться француженки? Кожний російський чоловік мав за щастя спати із француженкою.

Росія піднесла Францію до небаченого математичного ступеню, слово «француз» освітлювалося королівським сонцем, і французи були королями кохання, принцами дотепності, кардиналами легковажності. Усе, що в Росії самої не виходило, вона приписала до послужного списку французів. Вона склала їм біографії з оргій, сопілочок і пасторалей, вона умлівала від декольте з геометрично бездоганними кульками грудей без прищів і від гойдалок, що провістили вільні витівки.

Росія любила без розбору: якобінців і роялістів, французькі романи і французькі моди, напам’ять знала французьку історію. Вона любила Наполеона, який хотів її протаранити, і потайки мріяла віддатися йому, як послідуща блядюга, за Можаєм, на Бородінському полі, де завгодно, коли завгодно. Вона підпалила Москву, щоб йому, коханому жителеві півдня, було тепліше, але він не зрозумів цього жесту, схопив трикутну шапку й утік. Росія спіткнулася тільки раз, на Дантесі, але все одно — пробачила по-бабському. Вона любила маркіза де Кюстіна, який послав її на хуй, і Пікассо, котрий у своєму безмежному житті не знайшов часу заїхати до Москви, вона любила Париж як нескінченний Лувр і світову кав’ярню.

Якщо скласти, скільки разів російські роти вимовили слово «Париж», то час промовляння дорівнюватиме сотням російських життів. Росія їздила засмагати в Ніццу, лікуватися від сухот у Ментоні, дихати океанським повітрям у Біаріці, навчатися архітектурі в замку Луари. У неї була одна найближча подружка — Поліна Віардо. «Vive la France!» — дзвінко кричав молодий лакей Яша.

Саме Франція, а ніякий не Карл Маркс, заразила Росію соціалізмом, спантеличила Паризькою Комуною, а потім чомусь покинула на півдорозі до щасливого майбутнього. Росія поїхала емігрувати до Франції, як до себе додому, але ось тут уперше прорахувалася.

Навіть у радянському вигляді Росія летіла в той бік за інерцією. Перестали туди пускати, Росія сіла за переклади, пішла до приватних підпільних кравчинь із французькими викройками. Вона пронесла вірність французькій моді через усю радянську владу й переклала всіх французів; у кожному щось знайшла. Вона любила Едіт Піаф, Іва Монтана, чорні паризькі светри, гарсонів із ресторану, французьку компартію за те, що вона французька, устриці, цибулевий суп, клумби Люксембурзького саду, Мулен Руж, Версаль, екзистенціалізм, «кафе о ле», імпресіонізм, мадам де Сталь, Бриджит Бардо, шампанське, порцеляну, Селіна, Пруста, Мольєра, квартал Маре, деконструктивізм, Ейфелеву вежу, Мопассана й Рабле. Вона оббризкала всі свої пахви французькими парфумами.

Поверховому погляду завжди здавалося, що Росія наслідує Францію, доношуючи після неї сукні. Насправді Росія вигадала Францію, щоб не збожеволіти. Сила її любові до Франції дорівнювала безглуздості її життя. Росія стала губкою, щоб усмоктати в себе Францію цілком і повністю, від усього серця. Вона розуміла Флобера краще за французів, вона плакала від свого розуміння. Вона ображалася: любов не була взаємною; повставала проти своєї любові, мучилася, зарікалася розмовляти французькою мовою, гірко глузувала із себе, знущалася зі свого прононсу, не спала ночами, вона пригадала Франції її дріб’язковість, скнарість, але все одно любила безмежно, віддано, як ніколи.

Від цього нічого не залишилося, крім радіо «Ностальжі».

Зникнення Франції з російського поля зору відбулося на моїх очах. Париж не побляк — його не стало. На його місці — туристичні картонки. Любов не перейшла на інші країни. Америку до уваги тут не беремо. Росія розучилася любити. Тоді вона обернулася до себе й почала сама себе пестити, як бабуся, на місце дзеркала повісила Глазунова й Шилова, увімкнула на всю котушку Висоцького.

Дрочися, батьківщино. Це теж діло.

Сесіль трахалася всім тілом, вперто, бурхливо, люто, ніби чистила зуби, але було щось механічне в коливанні її французьких цицьок. Вона зізналася мені в ліжку, що Грегорі стомив її русофобством і зовсім не трахає. Сесіль знала російський срібний вік і належала до тих, хто постраждав від радянської влади. Її разом із подружкою Клер послали з Парижа стажуватися в Москву. Одна вибрала Чехова, друга — Андрія Бєлого. По суті, їм було однаково. Що Чехов, що Андрій Бєлий, але вони вибрали так, як вибрали. Клер прийшла у МХАТ, і її стали шалено любити як француженку, гардеробниці торкалися її рук, щоб зрозуміти, що таке французька шкіра. Клер швидко стала музою істеблішменту й поверталася в гуртожиток на чорних «волгах» з начальством і на білих — з багатою богемою.

Сесіль — переконавшись у напівзабороненості Бєлого — прибилася до дисидентів. Ті теж торкалися її рук, цікавилися шкірою, все пояснили, і дві француженки, живучи в одній кімнаті, наїжачилися взаємною недовірою, перейнялися прихованою ворожістю, поки одного разу не побилися до крові, кидаючись книжками, ревучи, дряпаючись і мерзенно кусаючись, чи то через історичне значення «Архіпелагу ГУЛАГу», чи то з приводу бульдозерної виставки. У кожному разі в Сесіль залишився пам’ятний шрам на лівій брові.

Сесіль стала привозити самвидав і «Русскую мисль», завела знайомство з підпільними фондами, подвійними французькими дипломатами. Її схопили в темному під’їзді на Цвітному бульварі, коли вона передавала гроші, загорнуті в газету. Не церемонячись, роздягли, посадили на гінекологічне крісло, потримали й вислали. Клер вийшла заміж за радянського режисера, але розчарувалася й поїхала до Парижа назовсім. Вислана Сесіль повернулася в перебудовну Москву разом із Грегорі.