Павутинка - Акутагава Рюноскэ - Страница 9

І цієї майстерності вистачило б, щоб вразити людське око. Та перед вами не звичайна картина пекла, де у вогні мучаться прості грішники. Ви питаєте чому? Атому, що серед безлічі грішників Йосіхіде помістив людей різного стану – від найбагатшого вельможі до найзлиденнішого жебрака: статечних аристократів у строгій одежі, знадливих дворянок у шовках, богомільних буддійських ченців з чотками, служок в аспіда[36], струнких служниць, ворожбитів із своїм причандаллям – та, зрештою, хіба всіх перелічиш? Серед того вогняного й димового вихору пекельні воїни з бичачими й кінськими головами люто накидаються на людське стовпище, яке, немов підхоплені бурею листочки, розлітається на всі боки. Ось жінка – здається, жриця – з покарлюченими, як у павука, руками та ногами. А он проштрикнутий у груди алебардою чоловік – напевне, воєвода – висить догори ногами, як кажан. А скільки було тих тортур! Здавалось, кожному свої: котрого шмагали залізними нагайками, котрого душила велетенська брила, яку й тисяча чоловік не подужала б, хто мучився в дзьобі страхітливого птаха, а хто – в зубах отруйного дракона.

Та найстрахітливіше враження справляла карета: злегка черкнувшись гострої, мов звірячі ікла, вершини меч-дерева (його гілля протикало тіла грішників), вона падала вниз, з-під розмаяної пекельним вітром бамбукової завіси проглядала розкішно зодягнута, схожа на фрейліну жінка – її довге волосся плюскотіло серед полум'я, відхилена назад голова відкривала білосніжну шию, а тіло корчилося від болю. Все – і карета у вогні, і жіноча постать – породжувало страх перед пекельними муками, та осереддям жаху від усієї картини, здавалось, була тільки жінка. Картина була намальована настільки талановито, що людям, які на неї дивилися, мимоволі вчувався людський зойк.

О, це була незвичайна картина! І щоб її звершити, треба було тої жахливої події. Бо інакше, хто, нехай навіть Йосіхіде, зміг би так яскраво передати пензлем всі муки пекла? Йосіхіде дорогою ціною, людським життям, удалося закінчити цю картину на ширмі. А пекло, що його він, найперший маляр в Японії, змалював, – це пекло, в яке сам упав.

Можливо, досі я занадто квапливо й перескаком розповідала про «Муки пекельні». То вже тепер розкажу до ладу й вернуся до того часу, коли Йосіхіде дістав замовлення намалювати цю картину.

Відтоді збігло яких п'ять-шість місяців, а Йосіхіде жодного разу не з'являвся у дворі – він заходився працювати над картиною. Хіба не дивною видається його любов до доньки, якщо він забув про неї, тільки-но вирішив: «Берусь до роботи». Той самий підмайстер, що про нього я раніш уже згадувала, казав, що вчителя, як тільки він хапався до роботи, наче лисиця зачаровувала[37]. Бо й справді, була чутка, ніби Йосіхіде здобув собі славу видатного маляра, давши обітницю богові щастя. Про це, дехто казав, свідчить хоч би те, що в його майстерні нишком можна було підгледіти не одного привида лисиці, а цілі зграї. Отож, як Йосіхіде брався за пензель, то про все забував, а тільки думав, як би докінчити картину. І вдень, і вночі замикався в кімнаті – світа Божого не бачив. А надто, коли малював «Муки пекельні» – тоді він жив, як у гарячці.

Та не завжди Йосіхіде працював – скажімо, розтирав таємничі фарби або ретельно змальовував своїх учнів, перевдягнутих у суйкан, каріґіну чи в якесь коштовне вбрання – в затемненій кімнаті при світлі лампадки. Навіть раніше, до «Мук пекельних», він був здатний ще на багато що. Приміром, коли Йосіхіде працював над розписом «Круговорот життя і смерті», то не обходив осторонь трупів на дорозі, як це роблять звичайні люди, а сідав коло них і перемальовував, не минаючи й волосинки, їхні руки й ноги. Все-таки, ви, мабуть, не збагнете, яка гарячка пойняла Йосіхіде, коли він узявся до картини «Муки пекельні». А розповісти про все докладно, з подробицями, часу не вистачить. Тож передусім про найголовніше.

Якось, коли один з учнів Йосіхіде (про нього я вже згадувала) розтирав фарби, несподівано в кімнату заходить майстер і каже: «Я хочу опівдні трохи поспати. Але останнім часом мені не дають спокою погані сни…» Підмайстер не побачив нічого дивного в цих словах, а тому, й далі перетираючи фарби, відповів: «Гаразд, лягайте спати!» А Йосіхіде, зовсім посмутнівши, якось сором'язливо попросив: «Тож посидь біля мене в головах, коли я спатиму». Учня вельми здивувало, що майстер лякається сну. А що виконати прохання не було важко, то він погодився: «Добре, посиджу». Відтак, завагавшись на мить, Йосіхіде стурбовано наказав: «Негайно йди в задню кімнату і, поки я спатиму, нікого з учнів сюди не впускай». Того дня кімната Йосіхіде, замкнена, як уночі, освітлена тьмяним світлом лампадки, навкруги була обставлена ескізами на ширмах. Отож, коли підмайстер зайшов у ту кімнату, Йосіхіде, підклавши руку під голову, спав міцним сном перевтомленої людини. Та не минуло й півгодини, як учень почув якийсь незбагненний, моторошний голос.

Спочатку то було лише нерозбірливе шамкання, та за якусь хвилину підмайстер розрізнив окремі слова – здавалось, ніби людина потопає і, захлинаючись водою, кличе на порятунок. «Кажу тобі, прийди». – «Куди? Куди прийти?» – «У пекло. У пекельну безодню». – «А хто ти? Хто?» – «А як ти гадаєш – хто ?»

Учень несамохіть перестав розмішувати фарби, а злякано витріщився на вчителя: зморщене лице Йосіхіде сполотніло, взялося краплями поту, а щербатий рот із смагкими губами широко розтулявся, як у засапаної людини. У роті, неначе прип'яте ниткою, щось сіпалося – то, очевидно, ворушився майстрів язик. Ясна річ, уривчасті слова злітали з того язика. «А як ти гадаєш, хто?» – «О, це ти. Я догадувався, що це ти. Ти прийшов по мене?» – «Атож, приходь до пекла. Там чекає на тебе моя донька».

У цю мить підмайстра взяв страх, йому здалося, ніби по ширмі попливли невиразні химерні тіні. Звісно, учень схопив Йосіхіде за руки і заходився щосили його трясти, але той і далі марив і ніяк не хотів розплющити очей. Тоді учень зважився і вихлюпнув майстрові на обличчя воду з кухлика, де полоскав пензлі. «Вона чекає, сідай у карету… Сідай у цю карету і приїдь до пекла…» По тих словах з уст Йосіхіде злетів стогін, неначе за горло його душили, відтак він розплющив очі (перед ним, мабуть, ще мріло химерне видиво) й раптом, як опечений, зірвався на ноги. Якусь хвилю широко розтуливши рота, він злякано невидющими очима втупився перед себе, а спам'ятавшись, суворо наказав учневі: «Тепер іди!» Підмайстер з гіркого досвіду знав, що в такому випадку не варто перечити, бо Йосіхіде неодмінно вилає. Тому мерщій вийшов з кімнати. Опинившись надворі, під ясним сонцем, він полегшено зітхнув, почуваючи, ніби сам прокинувся від кошмарного сну.

Але такий випадок – це ще нічого. А от місяцем пізніше іншого підмайстра покликано у напівтемну кімнату, освітлену тьмяним світлом лампи. Коли той зайшов, Йосіхіде, покусуючи пензель, раптом сказав: «Маю до тебе прохання: роздягнись догола». Таке раніше, видно, траплялося, тому-то учень хутко скинув з себе одяг. А Йосіхіде, якось дивно насупивши брови, холодно додав: «Я хотів би побачити закуту в кайдани людину. Мені дуже шкода тебе турбувати, та чи не зробиш ти так, як я тобі скажу? » Хоч той учень зроду був сильний парубок – йому б не пензлем водити, а мечем орудувати, – а все-таки, видно, набрався страху, бо потім раз по раз повторював: «Я думав, що Йосіхіде збожеволів і хоче мене забити». А Йосіхіде, мабуть, набридло, що той мнеться. Не знати звідки взявся тонкий залізний ланцюг, Йосіхіде хижим птахом кинувся учневі на спину, скрутив йому обидві руки, силоміць обмотав усе його тіло і люто сіпнув за кінець ланцюга, що бідолаха учень похитнувся і впав боком на підлогу.