Павутинка - Акутагава Рюноскэ - Страница 32

Невдовзі з чайної вийшов робітник, що в нього за вухом стирчала цигарка, наблизився до Рьохея і тицьнув йому загорнуті в газету дешеві тістечка. Рьохей похмуро сказав: «Дякую». Та збагнувши, що поводиться нечемно, вийняв з пакетика тістечко і, немов прагнучи загладити свою провину, підніс до рота. Тістечко відгонило нафтою, що, напевне, всоталася в папір. Штовхаючи вагонетку, всі троє положистим схилом бралися вгору. Хоч Рьохей і тримався за вагонетку, та думав тепер про зовсім інше.

По той бік гори теж була чайна. Робітники зайшли й туди, а у Рьохея на вагонетці тільки й думки, що про повернення.

На вітах квітучої сливи перед хатиною згасали останні сонячні зблиски. «Смеркає», – подумав Рьохей і захвилювався, навіть сидіти перехотілося. Тож, аби згаяти час, штурхне колесо або візьметься підпихати вагонетку, хоч знає, що не подужає зрушити її з місця.

Тим часом робітники вийшли надвір, наблизились до вагонетки і, спершись на шпали, озвалися:

– Ти вертай додому, бо ми заночуємо, – сказав перший.

– Якщо спізнишся, то вдома турбуватимуться, – додав інший.

Рьохеєві похололо у п'ятах. У голові майнула думка, що от-от зайдуть сутінки, що звідси додому втричі довша дорога, ніж з Івамура, де він був минулої осені з мамою, що доведеться самому тюпати в такий далекий світ, – і на очі навернулися сльози. «Та сльозами не зарадиш – не гоже плакати», – подумав Рьохей. Насилу вклонившись парубкам, він притьмом дременув понад колією.

Якийсь час хлопець біг, як у нестямі. Пакетик тістечок за пазухою заважав – Рьохей його пожбурив; аби швидше дістатись додому, покидав і дзорі. Хоч камінці й кололи крізь вутленькі табі, а все-таки ногам стало легше. Обминаючи ліворуч море, Рьохей жваво подерся крутим схилом. На очі набігали сльози, обличчя перелякано кривилося, але Рьохей, захеканий, змагаючи втому, біг і біг без упину.

А коли добіг до бамбукових чагарів, вечірній серпанок у небі над горою Хіґанеяма почав згасати. Серце калатало щораз дужче. Йому здалося, що він біжить не тою дорогою, якою сюди приїхав, і ще більше захвилювався. Відчувши, що вся одежа набралась потом, Рьохей, ні на мить не спиняючись, кинув на дорогу й хаорі.

Досягти мандаринових садів, хлопець помітив, що навколо залягла темрява, «Тільки б урятуватися», – думав він, спотикався, падав і біг далі.

Нарешті далеко в пітьмі замріло будівництво вузькоколійки, і в Рьохея з очей мало не бризнули сльози. Та він тільки зарюмсав і мчав далі.

Коли хлопець опинився у селі, у будинках обабіч вулиці вже світилися електричні вогні. У тому світлі Рьохей ясно побачив, як з голови його струмує пара. Побачивши засапаного хлопця, жінки біля криниці й чоловіки, що верталися з поля, занепокоєно перепитували: «Що сталося? Що з тобою ?» Та Рьохей, як німий, пробігав уже мимо якогось яскравого будинку – бакалійної крамнички чи, може, перукарні.

А от і поріг батьківського дому. Рьохей не стерпів і ревно заплакав. На його плач мерщій примчали тато й мама. Стривожена ненька хотіла його приголубити, але не могла – хлопчина пручався, не вгавав. Либонь, той плач далеченько розлягався, якщо під дверима назбігалося так багато сусідів. Усім кортіло знати, що сталося з дитиною. І хоч як хлопця втихомирювали, а йому несила було погамувати плач. Згадуючи про довгу дорогу, яку довелося пробігти, про недавній розпач, він голосно хлипав і ніяк не міг заспокоїтися…

У двадцять шість років Рьохей з жінкою і дитиною переїхав до Токіо. Тепер на другому поверсі в редакції одного часопису він орудує червоним олівцем коректора. Але ще й зараз подеколи безпричинно йому на думку навертається та пригода. А хіба безпричинно?.. У втомлених мирською суєтою очах, як і колись, мигає імлистий чагарник і згориста дорога…

САД

То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей.

Протягом яких десяти років по реставрації Мейдзі сад ще зберігав свій первісний вигляд: ясніла спокійна гладінь ставка, формою схожого на диню-горлатку, звисало віття сосни, посадженої на штучному пагорбі, ще стояли альтанки «Хатина перелітного журавля» і «Павільйон очищення душі», з кручі, що підступала до ставка, ненастанно збігав водоспад, серед кущів жовтої шипшини виднів пам'ятний від часу відвідин принцеси Кадзу[98] кам'яний ліхтар. А проте вже тоді не важко було запримітити перші ознаки запустіння. Надто напровесні. Коли дерева у саду й за його огорожею бростилися молодим пагінням, ще явніш відчувалося, що на мальовничому тлі, витвореному людськими руками, розбуялася тривожлива дика сила.

Життя суворого інкьо[99] збігало безтурботно: сидячи біля котацу[100] в головному будинку, що вікнами виходив у сад, він гуляв у карти або го[101] з дружиною, яку мучили пархи. Щоправда, коли жінка вигравала поспіль п'ять-шість разів, перестарілий голова родини навсправжки скипав гнівом. Старший син Бунсіцу, успадкувавши господарство, одружився з двоюрідною сестрою і став мешкати в тісному флігелі, що сполучався з головною частиною будинку терасою.

Бунсіцу вдався гарячкуватий: його остерігалися не лише слабкосила дружина та молодші брати, але й сам батько. Лише Сейґецу, вбогий мандрівний поет, зупиняючись на ночівлю у заїзді, був у нього частим гостем. І дивна річ – старший син не жалів саке для нього, радо приймав бурлаку й слухав його вірші. Досі збереглися такі строфи: «Ще у горах пахнуть квіти – І луна зозулин спів» (Сейґецу): «Тут і там посеред скель – Водоспадів ясний зблиск» (Бунсіцу). Молодші брати – середульший пристав зятем у сім'ю рисоторговця, наймолодший знайшов собі роботу на великій ґуральні в містечку за яких п'ять-шість рі від дому – неначе змовившись, рідко навідувалися до батьківської оселі. Бо молодший, крім того, що працював далеко, віддавна не жив зі старшим у злагоді. А середульший – той зовсім пустився берега й навіть до тестя не повертався.

За два-три роки сад ще більше запустів. У ставку з'явилися водорості, всохло кілька дерев. Тим часом одного посушливого літа старий голова родини несподівано переставився на той світ від крововиливу в мозок. Яких чотири дні перед смертю напідпитку він бачив, як до «Павільйону очищення душі» по той бік ставка кілька разів заходив куґе[102]. Принаймні так йому білого дня привиділося. Наступного року напочатку літа середульший син, обікравши тестя, утік світ за очі з прислужницею з чайного будиночка. Восени того ж року жінка старшого сина породила хлопця-недоноска.

По батьковій смерті старший син став мешкати з матір'ю у головному будинку, звільнений флігель винайняв директор місцевої початкової школи. Ревний прихильник теорії утилітаризму Юкіті Фукудзави[103] директор школи таки переконав старшого сина посадити в саду плодові дерева. Того року, як тільки настала весна, серед звичайних сосен і верб у саду барвисто зацвіли персики, абрикоси й тернослив. Часто, прогулюючись зі старшим сином по саду, директор школи зауважував: «Бачте, таким чином ви зразу двох зайців убили: цвітом можете милуватися і користь буде». Однак після того штучний пагорбок, ставок й альтанки ще більше, ніж колись, здавалися жалюгідними – до природного запустіння долучився занепад, спричинений людськими руками.

Восени в горах, що підступали до ставка, спалахнула небачена досі пожежа. Відтоді водоспад пересох. А коли замело снігом, захворів молодий голова родини, старший син. Лікар виявив у нього сухоти, або, як тепер кажуть, туберкульоз. Вимушений часто лежати в постелі, старший син ставав дедалі дратливіший. От, приміром, завітав додому молодший брат з новорічним привітанням, а він завів з ним суперечку й наприкінці шпурнув у брата грілкою. Після того молодший брат навіть на похорон старшого не прийшов. Старший брат, укритий москітною сіткою, спустив дух через рік перед очима дружини, що сиділа ночами біля нього. «Жаби скрекочуть… Що з Сейґецу? » – були його останні слова. А Сейґецу, якому, либонь, обрид тутешній краєвид, уже давно не з'являвся по милостиню.