Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 90

Він подивився на лева там, на галявині, й сумно всміхнувся.

— Тобі доведеться повернутися до школи, — сказав він. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати.

Хлопченя плакало, а він почав мацати довкола себе.

— Де тут дерево? — спитав він.

Хлопченя взяло його за руку й підвело до молодої сосни. Він обмацав руками сосну й відштовхнувся.

— А більше дерево тут є? — спитав він, а коли хлопченя підвело його до більшого, сторожко обмацав його долонями.

— Стань за мною! — наказав він і раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, і велетень упізнав це почуття: шелестить корона, врешті, він сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.

Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною.

— Тепер ми підемо туди, — сказав він. — Чи є зараз якісь свята?

— Здвиження, — пошепки сказало хлопченя.

— От і добре, — мовив Іван. — Я вже давно чекаю цього здвиження.

Ішли довго, хлопченя притомилося, і він узяв його на руки. Мале кволе тіло тулилося до нього, і він хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шуміли корони дерев, хай давно вони вийшли з лісу, і йшов за ними той-таки лев. Пізнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, і він поспішав. Кликав незнайомий голос, і він піддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, і він м’яко пригортав його до себе.

— Там мене знову битимуть, — несподівано сказало хлопченя, і він ще ніжніше пригорнув його до себе.

Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля, пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки — блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Він подумав, що блідо-синє — це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її тепло й павутиння, яке летить і летить. І обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. І сила в нього знову така, як колись.

— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?

За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. І він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.

Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило його шию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.

Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.

— Мене там битимуть, — сказало воно.

— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.

Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.

— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.

Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.

— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.

До нього приплив дух житла. Запах диму й горілих бур’янів.

— А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось міські паркани.

Іван почув, як ударив церковний дзвін. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, між небом та землею і довго не хотів розпадатися. Але розпався на безліч відголосків і вмер. Тоді з’явився другий звук.

— Ти проведеш мене до церкви, — сказав Іван. — До тої, найбільшої!

Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.

— А що моя хата, — запитав він, — видно її?

— Видно, — пошепки відказало хлопченя. — Але звідти виходять якісь люди.

— Які в них обличчя? — схвильовано спитав Іван. — Подивився, які в них обличчя?

— Мені не видно їхніх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко.

— Гаразд, — видихнув він і прислухався, чи йде за ним лев. Лев ішов. Іван знову дихнув запаху людських осель і диму від горілих бур’янів.

— Веди мене до тієї церкви! — наказав він.

Вони підійшли до паркану, і велетень відчув, що дорожній порох холодний.

— Люди вже йдуть до церкви? — спитав він.

— Ідуть!

— Давай спочинемо.

Вони сіли на узбіччя, і він вловив запах деревію. Сиділи біля дороги покірні й похнюплені, і повз них проходили люди. Виразно відчував їхню ходу, дехто спинявся й кидав їм дрібний гріш. Хлопченя брало гроші, а Йван вдихав у себе знайомий запах деревію. Був солодкий і рідний — все тут жило й дихало, мов удома, все ніби сонцем налилося. І він зрозумів, що сонце таки гріє. Ненадійним гірким теплом.

Стало тихо. Зовсім тихо. Хіба десь сокотав півень чи погавкували собаки.

— Люди вже пішли? — спитав, мов пробудився, Іван.

— Пішли, — відповіло хлопченя.

— Заведеш мене до тієї церкви, — сказав Іван.

Вони встали й повільно, зморено пішли. Лев теж підвівся й тихо поволікся слідом.

Зайшли до церкви. Відразу відчув це: запах горілих свічок, дихання людей, бурмотіння попа і спів, що раптово злинув згори й покрив усе м’якою печаллю. Іван немовби пив той спів, глибокий і спокійний, сумний і чистий. Запахло димком од ладану, пахло навіть малювання зі стін — церкву, певне, недавно обновляли.

Він стояв позаду людей, але його помітили. Немов пройшовся вітер, ні, то шуміли корони дерев. Дерев, що здіймаються вгору й губляться десь там, у небі. Можливо, було там і листя.

Він схилився до хлопчати:

— Підведи мене до стовпа!

Хлопченя взяло його за руку, і він обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тільки зараз упізнав, що це й справді була сосна. Ззаду стояв лев, звів голову і сторожко прислухався. І він зрозумів, що гіркота зовсім пойняла йому душу. Спів і голоси людей, шепіт і шелест, дихання й запах ладану — все ніби знялося вгору й розтало там, біля бань. Біля хмар, як стерня, і волошкового неба. На нього дихала осінь і дивився лев. І він знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хміль і березка. Пішов, випнувши груди, деревій і темно зашуміла глуха кропива. Там далі витинався оман і стародуб, а за ними притулилося вонюче зіллячко. Зіллячко розлило свою трутизну і цвіль. Кисло запахла шандра, і він відчув, як зілля заплітає йому ноги. Тоді пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечі. І пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозі. Той смак був далекий, як запах тлінного листу, — з’явилося тепле видиво дівчини-коня і її солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якісь обличчя. Були дивні, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотіли. В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показилися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.

— Тепер біжи! — прошепотів він.

Хлопченя плакало, але він став раптом такий лютий, що закричав щосили:

— Біжи, я тобі сказав!

Хлопченя й справді перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволі задкувало.

Люди обернулися до них, пройшов шепіт, корони дерев там, біля неба, захиталися й почали губити листя. І велетень глибоко вдихнув повітря. Натис спиною на стовбур, і все раптом закрутилося. Почувся тріск, закричали люди, закричали звірі, звідкілясь із темряви виринув перестрашений тхір. Теж щось закричав — все пішло колесом, все перетворювалось у кисіль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Він відчув гіркоту, цілі хвилі полинового духу ринули на нього згори й обкутали його.