Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 76

Вже чогось очікувала, бо в цей день, день найбільших її сумнівів, мало статися щось особливіше. На вечерю синові принесла кільце ковбаси й хлібину. Він ум’яв те швидко й задоволено, і вона вперше за весь час уловила в синовому погляді ласку. По вечері відразу ж заснув, а Марія зрозуміла, що чекає нині Іванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у голові, невиясне хвилювання, болісне очікування й передчуття ласк з’явилися до неї й цього разу, а страх, занепокоєння й непевність не покинули її. Це все вражало і збурювало, і жінка була настільки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врешті, вона хотіла зараз лише одного: зирнути йому пильніше, ніж завжди, у вічі. Знала, що віддасться йому й сьогодні і проробить усе, що чинила з ним щоночі, — піде в той химерний, запаморочливий танок і пізнає на смак хвилю, яку пізнавала тільки в час цих нічних приходин…

Він застукав у вікно, як завжди, і вона побігла йому назустріч. Поцілував її ще в сінях, різко й приємно, і вона на мить злякалася за свою тверезість, яку все-таки примудрювалася тримати при собі.

— Я хочу тобі сьогодні подарувати багато щастя, — зашепотів він, і вона всміхнулася до нього. — Підемо сьогодні гуляти…

Це було щось нове, і коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очі. Це таки був Іван, сумніву в тому не мала: надто перейнялася ним і прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримітила в ньому ніякого погляду, наче не було й очей, а тільки дві печерки, з яких хлюпала рідка й сіра вода.

— Ми з тобою ніколи не виходили з хати, — сказав він лагідно. — Дитина спить?

— Спить, — відповіла вона. — А мені нікуди не хочеться виходити…

— Але сьогодні ми вийдемо, — він приголубив її до себе, і вона відчула його гаряче тіло. Теплий струм пройшов по її тілу: було соромно й приємно, вільно й радісно.

— Я піду, куди скажеш, — мовила вона.

Вони вийшли на ґанок, місяць полив на них холодним, мокрим од роси промінням. Увесь світ, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й вітру, вгорі різьбилися вежі города, там теж не було ні вогника, ні подиху, наче вимерла на вежах і сторожа. Вони пішли через білу, що мертво сяяла під світлом, дорогу і не почули навіть відгомону власних кроків. Іван міцно тримав її за руку, аж боліли їй пальці, але не мала сили зворухнутися — покірно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмістя, побачила собак, які простували дорогою. Було їх багато, всі вони тримали в собі надзвичайну урочистість, а коло кожного їхнього полку гарцював на вгодованому пацюкові кіт. Потім вона побачила й котів, усі чорні й поважні, зі здутими вгору, наче труби, хвостами, — їх вели на срібних повідках майже голі красуні з розпущеним на спину волоссям. Іван ішов поруч з Марією й димів люлькою — дим був вогкуватий і солодкий, він зорив на той похід із незбагненним задоволенням — обличчя його, густо залите мертвим світлом, було спокійне. Потому летіли сови й кажани. Шаруділи крильми, і в їхньому леті також була особлива урочистість. Ставало холодно від безлічі чорних тіл, і вона щільніше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лаві — це спостерегла Марія несподівано і з жахом. Лави були виладнані по двоє: дівчина, а біля неї — перелесник. Були нечупарні, брудні, огидливо шкірили зуби, а дівчата дивилися на них із зачудуванням та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був Іван, який спокійно кушпелив люлечку і, як усі, був урочистий.

— Куди це ми? — прошепотіла вона йому на вухо. — І чого це навколо стільки нечисті?

Іван усміхнувся.

— Мені важко тобі все це пояснити, — сказав по хвилі. — Бо я не певний, що ти зрозумієш…

Вона притислася до нього, все більше переймаючись жахом.

— Я хочу показати тобі новий світ, — сказав він. — Світ ночі. Тут усе не так, як там, — він махнув назад. — Денні створіння бояться ночі, а ці — дня. Денні створіння скуті ланцюгами світла, а тут — усі вільні. Ти будеш розкута, вільна й вічно молода. Пізнаєш таке, на що не здатен недолугий світ. Людину може зачарувати тільки ніч…

Вона й справді не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полі, скільки сягало око, розгортався шалений, бузувірський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремиґала худоба, худі голі чорти били у великі бубни, скавуліли лисиці й пацюки, горлали сичі й посвистували кажани. Красуні шалено смикалися, волосся їхнє розпатлалося, а очі божевільно блищали. Біля них вилися білі хорти, а від їхнього вереску аж у вухах лящало. Тоді виступили у танок і дівчата з перелесниками. Перелесники роздягали їх, розкидаючи навсібіч одежу, й вони, щасливі й зачаровані, почали витупувати по своїй одежі. Закаблуки рили землю, і та стогнала, собаки налітали вихорами й рвали розкидане шмаття з радісним завзяттям, а дівчата, наче від лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгі чорні тіла, і Марія вловила краєчком вільного свого мозку, що це чортівські хвости…

— Пора і нам! — гукнув Іван і рвонув у неї на шиї сорочку.

Жах оперіщив її. Вона закричала й випручалася із його чіпких рук. Він уже зірвав із неї плахту, і жінка відчула раптом, що все навколо зовсім не страшний сон, що вона потрапила на відьомський шабаш і що їй треба тікати звідсіля якомога хуткіше. Іван схопив її ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула їй рятівнича думка, і вона, тратячи свідомість, наклала на груди хреста.

Відтак сталася одміна. Все навкруги позникало, і вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смітнику, а довкола було набито безліч череп’я. Була боса, і ступати на те череп’я ставало боляче. Знеможено сіла на стару прогнилу бочку й заплакала. Їй здалося, що її тяжко й гірко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася із того сну, який так довго її мучив. Розглядалася навкруги: під холодним світлом мертво лежав смітник. Де-не-де полискували калюжі, і вона, йдучи повз них, бачила задубілі жаб’ячі тіла, які наполовину висувалися з води. Небо над головою тріпотіло зорями і здригалося — вряди-годи обривалася і креслила срібну риску якась яскрина. Марія була майже сліпа від сліз, вона вже не зважала на череп’я, йшла і кривавила ноги.

Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся тріск ламаних під ногами черепків. Інколи сідала відпочити й шепотіла молитви. І стало їй од цієї ночі, місяця й зір, од цього смітника гостро самітно. Подумала, що їй, мабуть, не дійти додому, та й не хочеться туди йти — все могло повернутися і вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотіла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смітник. Ішла і йшла, а коли не стало сили і впала, над головою спалахнула зірниця і жінка побачила себе на ґанку власного дому.

Ніч іще не закінчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний місяць царював у ній і сміявся. І їй незвідь-чому стало боляче слухати той сміх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, і вона впізнала знайому постать. Все більше й більше вслухувалась у заціпеніння, яке поступово охоплювало її тіло, а він стояв у глибині мороку й тужно дивився.

— Чому ти від мене пішла? — нарешті витис він із себе.

Вона мовчала. Здавалося, переставала існувати. Мертве сяйво обливало їй обличчя мерзлим молоком, і в ньому поблискували її очі.

— Хочеш, я приходитиму, як раніше, — сказав він. — І нікуди більше тебе не водитиму.

Вона почувала себе деревом. Самотнім, нерухомим деревом, на яке ллється мертве світло. Не може зрушити з місця, воно, наче каліка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетіти. Від того тріпоче, б’ється листя, а воно дивиться своїми дуплами в ніч і гукає до себе дятлів. Вони зможуть ударити дзьобом у серце і вибити з них тих жорстоких черв’яків, які точать його…

— Мені важко без тебе, — сказав він. — Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужій личині, але та личина вже приросла до мене, і чим більше з тобою живу, тим більше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш і чекаєш. Можливо, я тільки тінь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твій. Скажи, чи не дав я тобі радості й щастя?