Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 72

Їхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала їх з голови до ніг, але дзвін жайворонка був сьогодні для Твардовського особливо приємний. Він усміхнувся й замугикав.

Дивився на світ крізь вузькі пролази очей, часом йому ставало й смішно, хе-хе, хихотів він, я зроблю тим добродіям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втіха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки! Він їхав, і похихикував, і похитувався на коні — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвіли над головою блискучо-чисті хмари, а поміж них розливався блакитний шовк. Він закинув голову й ковтнув слину: в горлі палило.

Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже ніколи не мололи даремно язиками, адже їхня спілка — не просто стосунки пана і слуги! Твардовський не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було відчувати той хвіст і живе дихання вірної істоти. Слузі теж треба було бачити перед собою міцну спину і мати за ким скеровувати коня. Зараз слузі було приємно, що його пан так радісно похлюпує смішцем, від того його велике кінське обличчя розпогідніло, а широкі, полущені, як і в Твардовського, вуста ледь-ледь посмикувалися.

Перший день Твардовський пив. Був, як і всі, відгороджений від інших кам’яною стіною, вливав у себе горілку й мед, горлав і сварився, раз навіть вийняв шабельку до якогось заїжджого, але їх розборонили. Панство було не проти побачити цей ґерць, сміху було б, певне, на всю округу, але кожен мав підстави берегти пана Твардовського. Через це з зайдою завівся пан Гозьський, найкращий ґерцівник з-поміж волинської шляхти. Заїжджий утратив зброю ледве не відразу й перелякано втік, забувши й про гонор, і про честь уродженого. Пан Гозьський теж добряче кружлянув: він вибрався на ярмарок і зовсім непогано зорудував справи. Тож дозволив собі жарт, який тримав на крайній випадок: шаблею він розпоров зайді штани, коли той тікав, і панство провело невдатного ґерцівника таким реготом, що Твардовський ледве не виблював. Зі сльозами на очах він поцілував Гозьського, і вони довго після цього пили й оповідали свої пригоди, доки не поснули, обійнявшись, під столом. По них бігали ситі й задоволені щури, але вони дружно прохропли цілу ніч, не поворухнувшись.

Вранці світ для обох став матовий і хиткий; пахло кислим пивом та блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала підлогу, — певне, заспали й вони. Твардовський з Гозьським випили пива, і поки в шинкові нікого не було, Твардовський вирішив зірвати стиглий овоч.

— Кажуть, суд не вволив вашого подання, — сказав він, купаючи в пиві рідкі пшеничні вуса.

— Песю маму! — буркнув Гозьський. — То така бестія, прошу пана! Він десь видряпав писану собі даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помістя собі, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, і вона склала перед луцьким судом зречення… Песю маму!

— Та-та-та! — ввічливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чітко і злагоджено. — Мої найщиріші співчуття!..

— Що там співчуття! — загорлав пан Гозьський. — Я втратив добрячий кавал маєтку!

— Я попереджав пана, — тихо, але твердо сказав Твардовський. — Зневажили мої перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибирався на лови. Я казав, що це не прості лови, але ваша милість пошкодували вділити мені кілька талярів.

— Мене завів Хрустицький, — буркнув Гозьський. — Приїхав зі своїми яструбами, і ми тоді славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змові?

«Гадюку» вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те ніколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зі співчуттям і голосно зітхнув.

— Тепер у вас, пане, єдиний вихід, — тонко сказав. Замислився, щоб Гозьський устиг зацікавитись, а тоді поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрібними ґудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очікувально.

— Еге ж, — сказав Твардовський. — Шимкович — велике зло нашого краю. Коли пан не замислить на нього загладу, то він її замислить на пана. Зрештою, мені не важко дізнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще нічого не знаю, моє діло попередити, і я охоче пана попереджу…

— Цього разу ви не пошкодуєте! — буркнув пан Гозьський.

— І в гадці не маю! — Твардовський знову прицмакнув. — Ваша честь, пане, тяжко ущерблена, і цього не варто попускати, — наблизив до Гозьського веселі округлі очі, і його пшеничний вус смикнувся. — Я ваш вірний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить від вашої похопливості та вправності. Зрештою, вам цього не позичати…

Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захоплені оченята Твардовського, і він думав, що недаремно захистив його від зайди. Звісно, треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розіпсився, але тра. Пан Гозьський міцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво.

Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тільки пиво. Під вечір, правда, його знову закутало зеленими сітками, але це йому не шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до лавки і, як їжу, перепускала через себе слова. Жив, ніби квітка в степу, тремтячи від розкоші; його мозок під цю хвилю й справді ставав мережею, в яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надійде, хоч і зараз ярмарок кипить покупцями. Тоді в його руку почнуть скрапувати золоті й срібні монети, і він зможе, відвернувшись, задоволено хлюпнути сміхом: часом рибою ставали покупці тієї риби. Тож сидів, оповитий зеленим серпанком, і солодко марив. Заради такої втіхи міг забути й матір рідну — та й світ тоді ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвін і ніщо.

Звягель шаленів. Ще зранку міський майдан був засипаний п’яною ще звідучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панів сам засукував рукава. Тягли колоди, дошки, столи із шинків. Міщани міцно позачиняли ворота, бо слуги знімали й ворота, без пошанівку вривались у доми й витягували звідти все, що могло служити для загати. Ламали паркани, а довколишні собаки зняли такий ґвалт, що здавалося, надходив кінець світу. Всі п’ятеро виходів заклали міцними засіками, пани і їхні слуги гарячково горлали, підганяючи міщан, яких устигли зловити на вулиці чи повитягали з домів. Зрештою, й вони перейнялися святковим настроєм, щедро причастившись від бочки. Твардовський блукав по майдані, похитуючись, — порядкував усім Гозьський, та й бики були його.

Прохід лишили тільки в одному місці, щоб заганяти биків, тут зібралася юрба, і в передчутті великої розваги не в одного потріпувалося підборіддя.

З шинку викотили кілька кухв горілки, а коли засіки було споруджено, до кухв підходили по черзі і жадібно припадали до корця. Твардовський приклався кілька разів, він уже ледве тримався на ногах, але в нього ще вистачило сили ходити й гукати здоровниці на честь Гозьського.

— Слава панові Гозьському! — горлав він, і десятки горлянок підхоплювали цей гук.

Зрештою, хміль грав уже в усіх головах. Панство, навпереміж із слугами й міщанами, порозходилося по засіках. Ладнали мушкети і стріли.

Затрубив ріг, і здаля почувся тупіт ратиць: гнали биків. Бики поводили кривавими очима; біля залишеного проходу стояв слуга Твардовського й розпікав на жаровні шину.

Двоє слуг Гозьського вели на налигачі бика. Той схилив буйну голову і помахував нею. В проході слуги миттю розскочилися, а слуга пана Твардовського приклав шину бикові до спини. Зашипіло м’ясо, звився димок, бик рикнув і люто рвонувся в прохід. Вилетів на майдан, і на нього градом посипалися стріли.

Бугай осатанів. Кинувся до найближчої загороди, вдарив рогами, й полетіли навсібіч ощепи. Гримнуло кілька пострілів, і з бика струмками зацебеніла чорна кров. Бугай на хвилю спинився, зачудовано поводячи головою, тоді повернувся й метнувсь у другий бік. Назустріч йому засичали стріли і загорлали підпилі шляхтичі й міщани. Один завзятець вискочив на огорожу і замахав червоною плахтою. Бик урізався в загорожу, схитнувся сміливець і закричав пронизливо — бугай підкинув його вгору, могутньо мотнувши головою. Вдарило ще кілька пострілів: тварина захиталася на всіх чотирьох і гримнула об землю.