Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 60

Астроном ішов між ночі. Благенька одежа не хоронила його від прохолоди; він давно вийшов із помістя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землі, не піднятий за допомогою труб до неба, він починав боятися. Боявся кущів, темряви і своєї самоти.

«Я завжди любив усамітнення, — думав він. — Мене ніколи не вабили торжиська».

Але сьогодні, позбувшись улюблених приладь та книг, він здався собі комашкою, котра повзе і ніяк не може переповзти заклятої відстані.

«А може, ця дорога й не веде нікуди, — гадкував астроном. — Я добре орієнтуюсь у небі, але погано на землі!»

Він звів голову, але неба сьогодні не побачив. Груба вата хмар полонила мерехтливу зоряну стихію і лягла на землю. Астроном сів на узбіччі дороги й затулив долонями обличчя.

«Врешті, куди я йду? — думав він. — Навіть не знаю, куди мені йти! Йду, бо дому ніколи й не мав».

Сидів, як малий гном, розгублено кліпаючи очима, хотілося йому дістатися до тихої місцини, знайти десь у забіччі добру хату і заходитися вираховувати — папери свої таки захопив.

«Бо я, — думав він, — мушу вирахувати зірку, яка, можливо, визначає долю світу. Коли ж не світу, то принаймні мою!»

Його очі спалахнули тугою. Звівся і знову рушив.

«Хоч би вийшли зорі, — мріяв він, — тоді можна було б розглянутися й вибрати той чи інший напрям».

Астрономові здалося, що блукає він уже роки. Знайшов калюжу й пригнувся, щоб побачити своє відображення. Але було темно, і він не побачив нічого.

«Треба таки йти, — гадав він. — Рано чи пізно я натраплю на село. Там можна буде переїсти й спочити; головне — подолати цю кляту дорогу!»

Астроном засунув вузькі долоні в рукави і, притупуючи, побіг. Він біг довго, аж піт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобі.

Десь під ранок вийшов на горб і побачив, що внизу розляглося поселення. Довго дивився на хати, до сліз напружуючи очі, і намагався вгадати, куди його пригнала доля. Але з горба він таки не спустився. Лише зморено сів на траву й приплющився. Перед ним лежало те саме містечко, від якого він тікав цілу ніч…

1967

Панна сотниківна

Це сталося вночі, коли місяць висів над їхнім високим дахом і розламувавсь у дрібних шибочках вікна, коли від неї пішов сон, а вона, розкинувшись у постелі, лежала поверх ковдри і гарячково дивилась у стелю, — здалося їй, що чиїсь руки сороміцько торкнулися її грудей. Було то раптово, аж вона здригнулася: місяць за шибками сколихнувся й затремтів, розширюючись на ціле вікно. У хаті стало видно, вона могла розрізнити найдрібніші візерунки на килимах, що ними обвішано було стіни. Це тривало, проте, лише мить, бо потім усе знову стало, як раніше: місяць заповнював лише півтори шибочки, в кімнаті стояла сутінь, було парко, а вона ніяк не могла заснути — намагалася вловити хоч якусь заспокійливу думку. Від того несподіваного ояснення залишилося тільки одне: відчуття доторку на грудях. Вона схвилювалася, та все довкола спало — всі речі в кімнаті було охоплено тим заціпенінням, яке приносить тільки сон, і сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом, огорнув її розмлоєне тіло, погасив думки, захопив на легкі сірі крила й заколихав, як дитину. І вона відчула себе дитиною, була-бо легка й радісна, весела й танцівлива. Скочила на бочку, на її кругле лискуче денце, вдарила чобітками й закрутилася. А тоді повільно падала між зелені хвилі літа, гралася з сонячними зайчиками, а потім збирала їх у пелену. І сонячні зайчики гралися з нею: один ускочив ув одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоє — на щоки. І коли вона сміялася, дзвонили з неба голубі дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом із дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком і залицявся до неї, танцював навколо, цілуючи їй білі босі ноги. І їй було приємно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка, щоб потім сховатись у високій тирсі й послухати цвіркунових секретів. Вони говорили поміж себе такі чудні слова і співали таких веселих любовних пісень, що вона боялася дихнути, аби їх не злякати…

Вранці сотниківна прокинулася з важкою головою. Сон був світлий, але щось тривожило її. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею, що затопила їй груди, потім підійшла до свічада. Оголила праве персо, те, на якому відчула вночі доторк, і побачила на ньому темний синець.

Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Він довго стояв заворожений у густому лісі й роззирався навдокіл. Все було йому дивне й незвичне і зовсім не таке, як там, унизу.

Юний чорт вийшов на галяву. Між деревами розгорялося величезне світило. Внизу під ногами заграла роса, і чорт став на коліна, здивовано розглядаючи чудові самоцвіти. Боявся торкатися їх пальцями, а коли торкнувся, розсипалися вони на тисячі дрібних променят, що запалили довкола тисячі інших.

Чорт звівся, коліна йому були мокрі. Як уві сні, пригадував настанови, якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тоді довго й нудно, а він все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його захоплювала зміна спалахів, мерехтіння — постійний гарячковий рух. Подумав іще тоді: «Всі настанови мають рацію, вони даремно не даються. Ми народжені до чогось одного й не повинні переступати меж».

Тут, на землі, все було зовсім не таке, все у сто крат красивіше й привабніше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився поміж квіток: здалося йому, що це ті ж таки самоцвіти, яких тільки-но торкався, але пахливі. Чорт захоплено вдихнув повітря. Тоді сів на пеньок, поклав на щоку долоню, і йому захотілося плакати. Від радості й надмірного розчулення; від того, що є отаке золоте кружало, котре гріє і так світить, що несила на нього дивитися; від дивного каміння, що розпадається, як торкнешся його пальцем, і від ще дивнішого каміння, яке пахне. «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень», — подумав юний чорт. Дивився на світ широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене море. Було в ньому щось потаємне, щось таке, від чого чортова душа зіщулювалася, хоч він ніколи не втрачав поважності. Його пустили на землю з підозрою, що він так і не втямив урочистих настанов, хоч і сказав: «Я буду старанний!» — «Ти можеш стати білим хортом, — казано було йому, — вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як вітер. Тобі надається сила для перетворень!»

Юний чорт пішов через стежку. «А що, як справді перекинутись у коня й помчати, мов вітер?» — подумав він, чуючи, як боязко завмирає душа. «Та коли ти порушиш закони нашого існування, — застережено було його, — залишишся тим, ким став. Став конем — будеш конем, став парубком — будеш ним, став хортом — у хорти перейдеш. І переймеш їхню долю».

Він був конем і дивувався на своє розкішне лискуче тіло. А тоді побіг. Застугоніла під ним земля, а він пізнав неземну радість. Вітер гостро бив йому в обличчя. «Я можу так домчати бозна-куди, — радісно подумав він. — Я вільний. Можу бігати й казитися, можу танцювати».

Звівся дибки і затанцював на лісовій галявині. Але танцювати конем було незручно, і він став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити і задріботів підборами. Йому весело закрутилася голова, тоді він упав на землю, обіймаючи її обіруч, — дихав запахом пахучого зела. І поповз між бадилля золотим вигинливим вужем, світячи розпаленими оченятами.

Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик і покотився стежкою, а коли не стало сили котитися хуткіш, перекинувсь у білого хорта, який мчить через ліс швидше за вітер і має собі за помічника й невільника й той вітер, і сьогоднішній настрій, і це, він зупинився й кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце.

Ранок привів до них студента, чорного і смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив води, й сотниківна винесла йому глибокого глечика — він пив і зорив поверх глечика на чарівну дівчину. День видався сонячний, перед цим сотниківна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню ніч і свій неспокій, який так і не полишив її. Може, тому той пильний студентовий позир її схвилював, тож коли пішов, ґречно подякувавши, відчула жаль.