Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 58

Пан Юрій подивився на астронома тим-таки чудним поглядом і усміхнувся. Цього усміху астроном витримати не зміг. Затурбувався, навіть звівся. Господар тихо засміявся.

— Так скочили, пане, — мовив він, — начебто щось має скоїтися!

— Мені здалося, — відказав астроном, — що вже щось скоїлося…

У ніч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур’яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив’яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика.

У селі рипали двері, відьми кралися вздовж тинів, ведучи на повіддях сонних корів. Корови безгучно ступали по пухкій дорозі, і їхні очі були заплющені. Іржали неспокійно коні, пастухи тислися до вогнищ, що боронили їх од ночі та її дітей.

Домовик не боявся пітьми, він взагалі нічого не боявся, бо відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося. «Треба знайти собі подругу», — думав домовик, залягаючи в заростях дерези.

Відьми вели своїх корів, а він пожадно вдивлявсь у їхні обличчя. Були такі почварні, що він аж здригався. Відьми на мить зупинялися, лагідні корови тислися до них теплими боками, і відьми лоскотали їм животи. Тоді знову тягли за налигачі й пливли по білій спокійній дорозі, немов тіні. Довкола літали перелесники, наче лилики, — світлі спалахи, перелесники-влесники!..

Домовик поплівся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименів. Молоко парувало — солодкий хмільний дух забивав домовикові памороки; відчував, що тремтить.

Ліс глухо застогнав, коли відьми ступили під його покрову, домовик почув той стогін — відгукнувся йому на серці. Але не стишив ходи — його вабила незвідана сила. «Це сила дороги, — спогадав він, — єдина сила, перед якою я ниций!»

Астроном прокинувся, відчувши холодний піт. Оточила його зусібіч темрява, у вікно дивилися глибокі, як безвість, зорі, а все покривалося непрозорою прохолодною плівкою, яка непроникно, щільно заслонювала світ. Тільки в золотих прорвах розкришувалося проміння зір; на шиї відчувалося кільце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. «Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрібні й даремні привиддя!»

Ніяк не міг позбутися враження події. Не міг подолати сьогоднішню ніч, її широкий холод та безмежність. «Щодня, — думав він, — ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язувати найхимернішу з загадок — темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина — денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце».

«Я астроном, — думав він, — і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон, як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім…»

Він довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що він почав побоюватися, щоб не трісли йому від перенапруги слухові перетинки…

Господиня[2] обережно ввійшла до кімнати пані.

— Пана Юрія вже прибрано й покладено в його мешкальні.

Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла біля вікна в тужній задумі.

Лився крізь шиби голубий день, великі купчасті хмари тяглися по голубій дорозі неба і зникали на окоємі. Будинок стояв на горбі, і вона бачила долину річки, густо всипану білими хатами з пишною зеленню садів, бачила синю бинду річки, мерхотіли жмури, трава зеленіла отавами — темно-зелена й соковита. Пані дивилася на дорогу, що витікала з села і перебивала розлогі жита: по шляху йшов, одягнений у білу полотняну одежу, сліпий дід. Був без проводиря, витягав руку й стукав по дорозі чорною, аж смоляною палицею. Пані дивилася на далекі горби, що оддалік заступали крайнебо. Ставало жаль: чи того, що дітей вони так і не мали, чи того, що залишилася сама. Сьогодні навіть не займалася господарством — була лише слабкою, ображеною жінкою. Котилися на ниві жита, вигинаючи золотисті вже хвилі. Сліпий сів на узбіччі і, очевидно, переїдав — бездумно виставив білу пляму бороди. Був сивий, як молоко, а на колінах лежала, як змія, чорна смоляниста палиця…

Тієї ночі домовик довго плівся за відьмами, аж доки дійшли вони до просторої галявини. Було зовсім темно, все завмерло, мов неживе, дерева стояли, як сторожа, — не постогнували, а суворо-нерушно дивилися. Домовик уліз у ліщиновий кущ, притулився до теплої вогкої землі й почав стежити за відьмами. Ті поприв’язували сонних корів — худоба спала, молочно дихаючи й неспокійно переступаючи ратицями. Відьми тим часом зносили хмиз: мали уповільнені рухи і страшні, перекошені обличчя.

«Тут я не знайду подруги, — сумно подумав домовик. — А її мені треба знайти неодмінно!»

Він почув, як старша відьма плеснула в долоні — серед галявини спалахнула раптом велетенська ватра. Відьми зарухалися жвавіше, ладналися до танку, підтягуючи спідниці, роззуваючи чоботи й розпускаючи волосся. Вогнище запалало ще яскравіше, кинуло йому в обличчя червоний відсвіт, а корови порозплющувалися.

— Ну! — гукнула старша відьма й знову плеснула в долоні.

Відьми підходили до корів легкою танцівливою ходою, корови стали дибки, і відьми схопилися за їхні передні ратиці.

— Почали! — гукнула старша відьма.

Вони затанцювали: корови, підняті на дибки, й моторні юрливі відьми. Застрибали легко й грайливо; здаля подзенькувало милою, казковою музикою, долинав перестук золотих молоточків — корови стрибали по зеленій траві як заведені.

Домовик протер очі. Приглянувся до наймолодшої із відьом — дивний неспокій заполонив його душу, а з серця швидко й безболісно почав змиватися сум. Перед ним танцювала красуня. Така, якої не бачив ніколи. Вигиналося юне тіло, розкішне солом’яне волосся розсипалося по плечах, великі чорні очі світилися рівним гарячим вогнем, а біле обличчя сяяло: «Це казка, — подумав він, — це таки щось неймовірне!»

Тихенько покликав її. Почула, бо різко повернулася до нього.

— Чого тобі? — запитала голосно, і він відчув, що йому заклало дихання.

— Втечемо звідси! — прошепотів. — Я тебе хочу мати за подругу!

Вона засміялася.

— Не треба так голосно, — прошепотів він, — вони почують.

— Не почують! — майже вигукнула вона. — А хочеш, підемо! Мені все одно не вистачило корови.

— Я не корова, — сказав він. — Я звичайний собі домовик!

Вона знову засміялася. Тоді він подав їй руку й повів з лісу.

— Побігли! — сказав він, і вони побігли. Коли ж зупинилися, дерева хитали над ними кронами, а над головою горлали сичі.

— Йди сюди! — сказала вона, лягаючи на траву. — І заплющ очі!

Трава запахла сіном, а крізь віття прозирнуло небо. Вони притулилися одне до одного, і він відчув, що його трусить.

— Ну, чого ти, дурнику? — сказала вона.

Він заплющився й простяг до неї руки. Враз щось холодне обпекло йому пальці, і він злякано скочив. Перед ним лежав, розкарячивши корені, великий, трухлявий, що поблимував мертвим сяйвом світляків, пень…

Пані ніяк не могла вбрати до голови того, що сталося. Розмов чоловіка з астрономом було замало, щоб класти якісь визначення. Відчула раптом, що чоловікова смерть, як це не дивно й не страшно… її не вражає. Вже у перший день після похорон довго сиділа, зачинившись у своїй половині, погасивши свічки й затуливши вікна. Сиділа в цілковитій, крутій темряві, і це її чорно втішало. Хотіла плакати, але сліз не мала. Не мала ні жалю, ні урази — нічого, крім розпачу й відчуття порожнечі.