Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 50

Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного; вже не співали дівчата і не бовваніла наподалець, обійнявшись, закохана пара. Не плив і човен із силуетами, і не пливли тіні через міст — були вони самі на тому березі, побіля них гравсь у воді й безгучно плескався місяць, а зорі густо й роздольно висипали на небо. Оте небесне зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами — дивно й сумно їм було дивитися у вічі одне одному, зорі кільчилися й кришилися вже в їхніх очах. Отже, кожне око їхнє — це було небо й небо, сполучене в одне; все відбувалось у тих небах, як у інших, макроскопічних, все сполучалося і так само скрешувалося. Зв’язувалися вони могутніми струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собі — за плечима в кожного стояла Самотність, довга на багато років, і вони мимохіть озиралися на неї, надто довго із нею жили.

— Чому ти не писав? — з мукою в голосі спитала Неоніла.

— Хіба нам щось перешкоджає?

Тоді вперше старша дочка Олександри Панасівни заплакала. Впустилася тут-таки на траву й губила в ту траву сльози — їх набралося за ці роки хтозна й скільки! Зрошувалася від тих сліз земля, бо це були щирі, а може, й щасливі сльози; вона тут-таки, в його ногах, маліла й маліла, наче розтоплювалася, — треба було їй виплакати той біль, якого накопичилось у грудях цілі соляні гори. Він стояв коло неї, трохи розставивши ноги і заклавши руки в кишені. Не хотів перешкоджати її плачу, адже мала вона на те право, тож терпляче перечікував, доки позбудеться вона своєї туги.

— Чому ти не писав? — знову спитала вона і звела на нього очі.

І побачила вона камінне лице з міцно заплющеними очима, широку, важкувату постать, що потужно стояла на землі. Зрештою, розплющилися його очі, і сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й палахкотіло стільки світла й сили! Побачила його стиснуті вуста і зрозуміла раптом: прийшов він до неї, виступивши з якихось не зовсім збагненних сфер — він завжди відходитиме від неї і зникатиме в тих сферах. В його серці, зрозуміла Неоніла, вона буде тільки гостем, це тільки їй судилося заповнити ним своє серце до решти. Їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість; вона пізнала під ту хвилю й іншу істину: це він приходитиме з’являти перед нею свою знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася із землі і витерла сльози.

— Я вже перестала була тебе виглядати, — сказала просто. — Зрештою, чи так уже треба віддаватися дитячим обітницям?

Подивилася на нього і раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже побачила його знесилу, ту знесилу, задля якої і сходилися вони докупи.

Тим часом там, на горі, Оксана переступила поріг материної кімнати. На обличчі її застигла рішучість, а губи стали зовсім тонкі, так стиснулися.

Галя сиділа в бабчиному фотелі, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули двері, подивилася на дочку з-поза окулярів.

— Я тобі не заваджу? — спитала Оксана, проходячи й сідаючи навпроти.

— А я й не читаю, — сказала Галя. — Сиджу, й рядки тікають з очей.

— Цей твій синок…

— Він розтривожив у мені вулика, — запосміхалася Галя. — Колись ніяк не могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець і Хлопець! Був, як вихор, і годі було втримати його на одному місці.

— Говориш про це з таким захопленням…

— Таж він мені син, — гордо сказала Галя. — І чому б я не мала говорити про нього із захопленням?

— А мене він дратує, — Оксана сплела на коліні тонкі пальці. — Вибач, мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оці накази!

— Так і знала, що це тобі дошкулить, — засміялася Галя.

— Ну, певно, дошкулить! — спалахнула Оксана. — Тоді, біля столу, він поставився до мене, як до служниці чи офіціантки.

— А ти не хотіла б бути служницею чи офіціанткою?

— Як ти могла подумати таке, мамо? — з обуренням сказала Оксана. — Не бажаю нікому в житті прислуговувати. Тоді, за столом, я хотіла тільки полегшити роботу тобі.

— Прислуговувати — це і є полегшувати комусь роботу, — всміхнулася Галя. — А взагалі, мені сумно, що ти так кипиш. Рідний брат, і до того ж єдиний…

— Що мені до того, що він мій брат? — загарячкувала Оксана. — Коли він віявся, щось значило для мене: є він чи нема? Брат щось значить, коли ростеш разом, а коли з’являється отакий птах перелітний і наказує приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на двері…

Вона аж розчервонілася, так розпалилася. Вуста її тремтіли, очі зокругліли, пальці сплітались і розплітались на коліні, і вся вона була, як нічний метелик, що б’ється об шибу, за якою горить вогонь.

— Ти сказала оце зараз щось погане, — мовила зимно Галя. — Може, ти й не усвідомлюєш цього, але це таки щось негарне… Він має більше права на цей дім і на мене — він мій перший!..

— Але він твій незаконний! — сказала дівчина і загонисто звела брови.

— Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. І щось, певне, лихе з’явилось у її обличчі, бо Оксана раптом зів’яла й опустила погляд.

— Вибач, — пробурмотіла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловік… Господи, як він мене роздратував. Я не зможу жити з ним під одним дахом!

Галя вже наливалася полум’ям, очі її починали палахкотіти гнівом, вона стягла з перенісся окуляри, і її вуста стали такі ж тонкі, як і в дочки.

— Посмій мені ще раз таке сказати! — прошепотіла вона. — Посмій тільки!..

— Такий дорогий тобі цей блудяга? — загонисто спитала дівчина.

Галя потерла собі скроні. Било в них, наче молоточками.

— Дай-но мені раунатину, — сказала дочці. — І склянку води…

Оксана пішла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку і втомлено глянула на дівчину.

— На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, — сказала вона тихо. — Він проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, — поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.

Хлопець важко підіймався під гору, стояла довкола ніч, оксамитна та глуха. Місяць покривався хмарами, з’явилися вони на небі чорні й скаламучені, тільки вряди-годи проломлювалися поміж них зірки. Хлопець тихенько насвистував: було йому на серці просторо. Біля хвіртки свого обійстя стояла Неоніла й дивилася йому вслід, хоч уже й не бачила його. Здалося їй, що в її тихе життя увірвався раптом вітер, сколошкав її, захопив та поніс. Не могла й досі отямитися, може, тому й стояла тут, біля хвіртки. З’являлися перед нею тільки-но перебуті епізоди зустрічі, окремі слова, уривки розповідей, що ними вони хотіли заповнити ту часову прірву, яка розрізала їхнє спільне існування, — все це було безладно накидане й насмикане.

Пізніше, проздовж того місяця, який вони чекали, поки зможуть стати чоловіком та жінкою, вони дорозповіли про себе все, що тільки можна було згадати. В майбутньому часі ті згадки вже виникали уривково, а часом і повторювалися. Більше міг розповісти він, і Неоніла, завмерши, слухала про всі ті дивні перипетії, які він пережив, — було то як казка. Ніколи не побачить вона тих країв, що побачив їх він, та й не тягло її до того, тож розповіді сприймала з деякою поблажливістю — добре було й те, що своїми мандрами він не пишався…

Зараз же, коли стояла вона біля хвіртки і не могла зважитися повернутись у хату, у ній все кипіло й нуртувало. Той спокій та байдужість, з якими сприймала нечасті вже зальоти в її городець, десь ділися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, і з її лиця навіки щез сухий, строгий вираз, що ним старі дівчата бороняться від світу. Жила в ній іще інерція старого, майже чернечого життя, але то було десь там, глибоко в цій ночі, наче бліде око замуленого джерела. Хотіла впевнити себе, що це конче так, що все, що відбувається, відбувається насправді, її націлювані вуста палали на обличчі, наче виросла там вогняна квітка, очі горіли ще яскравіше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрі Панасівні кинулися перш за все ті очі, а тоді й вуста.