Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 38

Старий там, на веранді, всміхнувся. Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, — на душу опускався мир, ім’я якому втома. Марія відчула цей його настрій, побачила загорнений зошит і відкинутий набік олівець.

— Обідати будеш? — спитала вона.

— А чи не треба тобі бути у школі? — запитав він, і вона побачила його сині й надзвичайно погідні очі.

Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тоді похапцем води і всунула пришельцеві в руки, він пожадно відпив. Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук. Він, правда, не просив тої води, але обряд відбувся, як відбувався він в не одної дівчини з цього дому. Стара, там, на ґанку, пильно стежила за всім тим дійством, очі її при тому стали круглі й гарячі, може, саме це повернуло їй силу, і вона, хоч і не ходила сама, встала тоді й, хапаючись за стіни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помітила, а коли помітила, кинулася притьма до бабчиної кімнати. Вона хотіла заспокоїти стару, що це тільки новий директор прийшов до них. «До мене свого часу теж приходив такий директор», — сказала тоді по-філософському стара і не зовсім тактовно розсміялася. Кров одлила Галі від обличчя, серце її билося шалено, а може, це тільки був короткочасний одур, наслідок слухання тих не зовсім правдоподібних історій, що їх так часто оповідала бабця. Галя покинула її там, у фотелі, з її недоречним сміхом, а сама заскочила до своєї кімнати, де на неї зирнули із дзеркала її ж таки величезні й перелякані очі. Здалося їй під ту хвилю, що вона неймовірно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду і потім іще раз, коли вони мали зійтися й прибрати в школі. Тоді вона відшукала найсіріше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б її чудове тіло, на голову нав’язала вона, низько насунувши на лоба, просту білу хустинку, а на ноги взула сірі шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборі, але щось штовхнуло її зробити саме так. Носик її від цього піддерся, а Хлопець, побачивши її такою, сплеснув руками й засміявся.

— Ой, яка ж ти, мамо, смішна!

— А що, — відповіла вона так само задирливо, — до глини мені парад потрібен?

Стара подивилася при цьому на неї мудро й вибачливо, — все те, що відбувалося з її онукою, вона знала, адже зовсім так само намагалася спершу втекти від свого пришельця й вона. «Така наша доля, — подумала стара, залишившись сама в домі, — ми тікаємо, щоб бути зловленими!» Їй стало зовсім погідно на серці, і, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокійно подумала про смерть.

— Ще я дочекаюся дівчинки, — голосно промовила, і її голос глухо розлунився по порожньому домі.

Вона була задоволена, ця стара. Часом їй здавалося, що ту хитромудру історію про пришельців вона таки придумала — надто ефемерно сиділо те в її голові. Відтак ставало й зовсім весело, адже так втішно буває бачити втіленим те, що мріється. Повтори тішать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлінну дочасність існування.

— Я завжди надто боялася смерті, — сказала голосно стара, і її голос крячно розлунивсь у порожнечі.

Вона приплющилася, відкинувшись на спинку фотеля, і її захитали теплі, утішні хвилі. Синю дорогу побачила і високого, чорноволосого, вусатого чоловіка на ній. Чоловік той озирався до неї, немов зважувався: пізнавав її чи ні.

— Ми там, у вічності, чи впізнаємо одне одного? — засміялася раптом. — Ти там, у вічності, молодий, а я така стара!

Побачила на тій дорозі ще двох: дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з’єдналися.

Стара подрімувала. Голова її лягла підборіддям на груди, а з вуст виривалося нерівне дихання. Повіки вряди-годи здригалися, і дивилася вона, наче й справді той світ бачила.

— Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки, — сказала вона своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.

Галя й сама не тямила, навіщо їй це потрібно: з’явитися йому на очі отакою сірою й замаскованою. Слухалася безвідмовно того невідомого, що ожило в ній і зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, і вона мимохіть засоромилася. Додала ходи, і коли Хлопець засвистів їй під ногу, їй стало приємно, що ладнає свій хід до тої мелодії, легкої, протяжної й трохи сумовитої. Це поступово заспокоїло її, і внизу вона стала вже зовсім спокійна, — майже не вражаючись, подивилася в очі, в яких стільки було ніжності й жури, що можна було б і не такій, як вона, розтанути. Негадано додало це їй ще більше впевненості, ба навіть носика вона піддерла, а що не була в тому платті й хустці така відстрашуюче гарна, мимоволі ще більше вразила Володимира.

Цілий день їх лучили поміж себе якісь нитки, наче працював тут невсипущо амур-павук, цілий день плів він поміж них і натягував золоту павутину, яку й побачив старий Іван, сидячи на веранді. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала їх докупи. Галя вряди-годи визирала у вікно, а він заходив до школи, голоси, які гучали в порожніх класах, невимовно його хвилювали. За толочним столом вони сиділи навпроти, він дивився на неї, а вона червоніла й світилася, бо й не могла не відповідати йому.

Після того він і засумував, бо так і не зміг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж відчула втому й розчарування і покірно чекала на його «рішучі кроки». Були, як корки, що безвільно хитаються на воді й пливуть, куди несуть їх хвилі, — гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрілися відчужіло, він схуд за цю ніч, і очі в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посіріла й уникала дивитись йому в вічі, дві сомнамбули снували подвір’ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи підлоги, весь час отирала піт. Помітили цих сомнамбул і Марія Яківна, й Олександра Панасівна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, він не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрібно, а подався через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня, — літали там, танцюючи й підстрибуючи, білани капустяні. Знайшов раптом на тому горбі спокій, це був ефемерний спокій, що йому й назви не добереш, мав у собі запах полину і серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям білі метелики. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль, що випливав із щілин прискалків і наповнював Володимира срібним димом.

Сидів нерушно на камені, невідривно дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетвориться на ящірку. Хотів розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повітрі, в якому гуляє, розвіюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легіт. Цвіркунець безстрашно сів йому на коліно і заспівав. Тоді озвалася ціла гора, метеликів на ній стало ще більше, і втопився він у білій заметілі з їхніх крил — такий був тоді його сум і отак він одухотворювався!

В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якій незвідь-чому хотіла сховатися. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози.

— Чоловіки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада…