Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 29

У ту ніч не спав і Хлопець. Він лежав на канапі в дідовій бібліотеці, крізь вікно вливалося місячне світло, а йому здалося, що хтось невидимий підійшов до нього, розчинив, як вічко у скриньці, йому груди і поклав туди сокровенний згорток із сокровенними письменами.

Іван ішов рівною ходою, не пришвидшуючи й не притишуючи кроку. Подався під Просиновську гору, за ним, наче тінь, трохи злякана й засоромлена, подалася й Марія. Поспішала під гору, бо він сховався за закрутом і міг би легко отак зникнути з очей. Але він не зник, ішов розмірено і наче світу не бачив. Трохи понурився і, хоч проходили вряди-годи повз нього люди чи проїжджав звощик, ні разу не звів голови. Біля театру й водонапірної башти зустрівся йому знайомий. Гукнув до Івана, і той наче з іншого світу зійшов. Стрепенувся і змушений був віддати знайомому коротку розмову. Марія тоді звернула в бічну вуличку, щоб і собі не здибатись із знайомим, а коли знову вийшла Іванові в спину, той так само рівно й неквапно йшов. Звернув на Молочанівську, і гадки не маючи, чи стежить за ним хто; коли переходив вулицю, на нього голосно загорлав звощик, і він покірно перечекав. У звощику сиділа молода жінка, Марії здалося, що вона позирнула на Івана з інтересом. Той же не помітив жінки, хоч була вона по-справжньому гарна, а завернув до Михайлівської. Тут юрмилося чимало людей, і він ішов серед натовпу, дивно виділяючись. Позаду пленталася Марія, їй аж очі втомилися стежити за ним, тим більше що вже почала заспокоюватися — підозра й ураза розчинялись у ній, натомість з’являвся сором.

На Київській Іван завернув ліворуч, як це робила вечорами, гуляючи тут, молодь, і подався до Кафедрального майдану. Тут його знову перепинив знайомий, але Іван відбувся тільки вітанням. Подався вздовж базару, минаючи рибні ряди, — до нього погукували вряди-годи продавці, але він на них не зважав. Біля магістрату спинився й уважно роззирнув будинок. Тоді рушив на Замкову й пішов по синьо-лискучому від сонця брукові. До нього вискочив із гавкотом чорний і кудлатий песик. Іван схилився й погладив його по голові. Песик радісно заскімлив і почав лащитися до Івана. В Марії знову збудилася підозра, і вона спинилася на вступі до вулиці. Але Іван не звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила із Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер і на Марію, але коли вона лагідно промовила до нього, не заскавучав лагідно і не замахав хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього, притупнувши ногою, і песика мов водою змило — вже аж у подвір’ї залився він ображеним і вискотливим тявкотом.

Іван був уже внизу. Тихо дзюркотіла між камінням Кам’янка; він сів біля води, задумливо дивлячись на воду. Марія мусила стояти в заростях кущів і спекла кілька разів раків, бо повз неї проходили люди і здивовано на неї озиралися — місце було не з тих, щоб годилося стояти тут без діла.

Але Іван сів, очевидно, на тому камені надовго, тож вона знову піднялась угору і пішла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже за горою — Іван ішов берегом річки, так само задуманий і так само відсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, і вона мимохіть замилувалася з його постави і гарної, стрімкої ходи. Це помітила й та сама дама з повоза, що зустрілася їм на Молочанівській. Вона саме висідала із звощика і теж задивилася на ту стрімку й високу постать. У Марії болісно стислося від того серце, але в той момент із двору пролунав радісний дитячий погук, і по стежці до воріт покотився чудовий простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жінка тицьнула візникові гроші і побігла назустріч тому Золотоволосику. Підхопила на руки, підкинула, а за мить почала спрагло його цілувати. Марія відчула тоді, як терпкий кілок став їй у горлі, сльози вибилися на очі, і, палаючи з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне своє стеження й побігла додому. Вже не бачила, що Іван звернув на Андріївську вулицю й подався вгору між ряди розсипаних пообабіч одноповерхових хат — сьогодні його повабило на те саме місце, де пережив він нещодавно неймовірне знесення та щастя і де відчув був такий високий спокій.

В той день він і приніс Марії невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, і вона припала до нього вустами. Саме ця дрібниця й дала їй силу знову беззастережно повірити йому, і, хоч було то вкрай сентиментально, потай зірвала кілька найкращих квіток і поклала їх між сторінки.

Одну із цих квіток вона знайде через тридцять сім років, коли їй буде ще дуже важко лишатися самій у порожньому домі. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марія на неї, бачитиме червоні пелюстки і чутиме гірко-солодкий запах свіжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбів і зілля, що хоч і пропадає щороку, але щороку живе те саме.

Кілька разів на тиждень сідав він до столу, якого виставив на веранду, довкола цвіли й плелися кручені паничі, перед ним лежали два білі поля, клав на ті поля великі й незграбні літери, хоч на службі писав почерком легким та швидким, повільно виписував слово за словом. Часом відривався від писання і дивився довгим поглядом крізь зарості. Бачив дахи хат їхньої околиці, чотирикутні дека дворищ, утоптаних у землю, жінок біля літніх печей, наповнені плодами сади, — всі обійстя чітко розкреслювалися парканами й парканчиками; звідси, згори, бачив він, як годує котрась із господинь курей, а друга замішує потраву поросяті; бачив дітей, які різали, ходячи по околиці, лободу для свиней, і дітей, які грались у дорожній куряві. Собаки вигризали воші, гримлячи ланцюгами, або бігали по вулицях разом із дітьми; позгортувались у клубки сонні коти. Свині розляглися серед вулиці у величезній калюжі, а коли проїжджав віз, вони неохоче зводилися і з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима; там далі вивищувався горб, за який щовечора сідало, барвисто розсвічуючи крайнебо, сонце, але на той горб дивився Іван уже ввечері, коли сідав біля садового столу вже з Марією. Голосно кликали курей, качок та дітей господині, діти й кури притьма мчалися на той зов, качки відгукувались із річки голосним крякотом, а тоді пливли до берега. Бачив він хлопчаків, які ходили по річці з саками, ловлячи дрібну рибу, і дідів, які лагодили, сидячи по своїх дворищах, верші. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрів, а потім збивав ті клепки, стягуючи обручами. Бачив шевців, котрі сиділи на пасастих стільцях і лунко гатили молотками по підошвах. Лакував готову шафу столяр, приспівуючи при роботі, кілька теслярів та мулярів зводили в глибині вулиці будинок, перегукувалися голосно, а часом сміялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяяній сонцем леваді кілька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв’язані ноги, і відганяли хвостами набридливих мух. На горбі зліворуч паслося кілька корів, між них сидів на траві, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.

Він знову схилився над білим полем, і знову клалися й клалися на папір літери, вив’язувались у слова, які спліталися потім у речення. Марія при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася під той час по їхньому обійсті. Часом на папір, на якому мережив своє хитросплетіння, падав жучок і повзав між літер, наче хотів розшифрувати химерні оті й незбагненні зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слів, розправляв крильцята і злітав у повне сонця й комашні небо. Іван проводив його поглядом і знову якнайпильніше роздивлявся оту долоню-вулицю: стіни хат йому прозоріли — міг бачити й кімнати, що їх безнастанно чепурили й чистили невсипущі жіночі руки. Бачив він і кілька кравців, які сиділи, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреїв, що сиділи біля прилавків, відважували чи відмірювали крам, — всередині ті лавки були наче вулики, заставлені сотами. Весь отой простір, долоня ота широка, був заповнений лініями, квадратами, колами, людськими істотами, рухом та вовтузінням — все жило й ворушилося, з’єднувалося й перехрещувалося. Дві жінки зійшлися біля криниці і спинилися — одна з повними, друга з порожніми відрами; дві інші стали на вступі до лавки; рій дітей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюці; столяр відірвався від роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний і босоногий столярчук. Трійко дівчат зійшлося біля річки і про щось завзято цокотіли, схиляючи голівки одна до одної і зі сміхом їх розхиляючи. Іван наповнювався від того тихим світлом, тихим світлом горів він, викладаючи на папір слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здіймався від того на голубих, спокійних хвилях, чув біля себе шелест повітряних крил, і той шелест чула разом із ним і Марія. Здавалося, те світло, яке випромінювалося з нього, наповнювало й усю веранду і запливало в розчинені двері — тримала їх Марія розчиненими, щоб не грюкати; жінка в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.