Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович - Страница 13

— Підемо сьогодні в крошенський клуб, — прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, — а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.

— Чомусь боюся ходити на ті вечірки, — трохи ніяково сказала Олександра.

— Таке скажеш! — пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. — Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!..

Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.

— Хтось прийшов? — спитав тривожно.

— Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.

Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.

Повільно простував ступінь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, і йому здавалося, що чує навколо шум голосів і дитячі погуки. На віддаленому острівці стояв косар і клепав невидимим клепалом косу, інший косив, повільно переступаючи в густій піні хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимі годинники. Ті, що тільки їли в житті, — їли, а ті, що спали, — спали. Вівчар пас вівці, і це були майже справжні вівці — кучеряві, білі, блискучі клубки. Книжники читали книги без літер, намоцувавши на носи окуляри, і розливалося довкола рівне, одноманітне світло. Дорога перед Миколою була порожня, хоч коли придивився він пильніше, побачив там кілька майже невидимих тіней. Озирнувся, але вже не побачив нічого — висів за спиною білий туман. Ніхто не знав про його хід цією дорогою, і ніхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острівців з-під дашків долонь сумні матері, коло них — матері інші, а далі ще і ще — довга низка матерів. Довга низка й батьків — безконечний ряд, — що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподівалася. Постаті складали довгі лави, що були наче смужки чи гілля, — безконечне дерево, розгалужене навсібіч, з’єднувалося, розходилося, ніде не починалось і не кінчалося. Початки без кінця і кінці без початків побачив самотній подорожній на своїй дорозі. Тяглася, драглиста і тремтлива, і впечатувались у неї білі й круглі світляки зір. Ступав по тих зорях, як колись по кам’яних тетерівських греблях, завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, — п’ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хаті біля Тетерева, і зробилися раптом серйозні-серйозні — великий всесвіт навідався до їхніх душ і засіяв їх своїм попелом. Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом прокрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала, — була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень…

Відчував все це ще один чоловік із непосвячених. Сивоволосий козопас Іван Шевчук сидів на веранді й дививсь у просвіт між кручених паничів. Коло нього біліла невипита філіжанка молока, чув він за спиною звичайне клопотання дружини — стелила ліжка, змахуючи білими простирадлами й наковдрениками. Змінювала вона й пошивки на подушках, і ті білі тіні, які майоріли в освітлених ізсередини кімнатах, викликали в Івановій душі далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумів це, як тільки зирнув у небо. Побачив він синю дорогу, по якій було розкидано зористе каміння, — вічна ріка потекла перед його зором. Побачив самотню тінь на тій річці-дорозі, що брела, ледь ворухаючи ногами, і повторив відтак просту істину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з якоїсь книжки: «Любов світ цей ушляхетнює».

Микола знову стояв серед товаришів, у роті в нього цвіла цигарка, а нога мимовільно притупувала в такт музиці. І здалося йому, що стоїть серед порожнього поля, навколо тільки кущі й колосся й немає ні душі… (Те саме почуття він переживе значно пізніше, через багато років, коли йому й справді доведеться бігти через порожнє поле і коли прошиє його, перерізавши навпіл, кулеметна черга. Тоді він ще довго стоятиме на місці, могутній його організм не хотітиме здатися, і він тільки й думатиме про це поле, і матиме таке ж відчуття порожнечі й пустелі…) Йому гірко було в роті, бо вже нінащо було тут стовбичити й виглядати вітра в полі, міг спокійнісінько покинути цей тлум. Але було йому й жаль — стільки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликів, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнішої із дівчат, яку досі ще ніхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед інших пар і мав у своїх руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя із презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дітися з тією колодою, хай і завзято вона гопцювала — їй теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вічі дівчині, вона витримала його погляд і не затремтіла, як інші: побачив плоскі зорки, кринички, замерзлі до дна, а на споді те, чого мав би остерігатися — ця жінка зробить усе, чого він запрагне, народить йому дітей і варитиме їсти, але все їхнє життя стане її помстою за те, що її взяв.

Він покинув дівчину, трохи здивовану й розсерджену, і вийшов. На бульварі повільно гуляли пари, парубки тримали під руки дівчат і статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав і тремтів коло них, наче дзвоник, сміх, рокотів смішком баритон, змигували в світлі ліхтарів туфлі, і він упізнав на кількох чепурухах туфлі свої. Були кращі й ошатніші за інших, і Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав він у своїх руках ті такі виточені ніжки.

Був утомлений і вичерпаний. Уже навіть мріяв про завтрашній день, коли знову сяде на шевський стілець. Тоді його руки знову вчинять диво з кількома шматками шкіри, уладивши їх так, що знову вона засяє і стане магнетична для жіночих очей.

«Не було й не буде у нас майстра над тебе!» — скаже йому старий начальник цеху й подумає, що цьому чоловікові шити б взуття для тих, у кого замість серця лід та пустеля. А ще він подумає про свої літа і що його старша дочка вже теж одягла такі туфлі: хто зна, може, пора йому ставати дідом?

Микола входив у свій завулок. Від річки кумкали жаби, а навдокіл заливалися натхненно цвіркуни. Все спало, залите неживим, міражним сутінком, — стояв серед неба великий і голий місяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули двері, темна постать спинилася на порозі.

— Чому не спите, мамо? — тихо запитав він.

— Не прийшов обідати, то й серце в мене не на місці, — так само тихо озвалася мати.

— Хіба може зі мною щось статися? — засміявся він.