Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 47

— Може, він чинить так, уникаючи слави людської?

— Швидше відповідальності, — сказав Созонт, — бо наука їхня в ім'я Боже, а діла темні. Власне, все йде від їхнього учення про смерть і бажаність смерті як розрішення. Отже, коли Смерть так вивишується, вона бажана й послужити задля неї не гріх. Відтак вони оминають заповідь Божу: «Не убий!» — загалом, не вбиваючи саморучно, а сприяючи смерті: Кузьму ковтнуло Око Прірви, Павла затруїла змія — не вони.

— А розбійник?

— Розбійник попросив смерті сам, вони ніби йому допомогли. Отже, дотримуються своїх суворих правил чи заповідей, схожих до Христових, але порушили в тому міру, от же, власну правду чи її розуміння поставили вище Божої, а це і є злочинність. Учинивши так раз, вони й почали плести хитромудру мережу, у якій зав'язли й рабами якої стали, як уловлена риба. Ось тобі найпевніша розгадка цієї Прірви, її Око.

— Павло перед смертю радив нам якнайшвидше звідси тікати, — мовив я. — Чи ж він знав?

— Не так знав, як прочував, він був тепла душа, — свистячим шепотом говорив Созонт. — Але ми цілком у їхніх руках. Без них через Око Прірви не перейдемо, через острашку в цьому вони й виставили вартового.

— Трохи побоююся, брате, що в твоїх розмислах забагато здогадів, — сказав я, — хоч доказів і збільшилося.

— Правду кажеш, брате Михайле, я сам цим мучуся. Але достеменніше про них не довідаємося. Те ж, що побачив цієї ночі, хоч і підтвердило цілком їхню лицедійність, але не під твердило злодійності, а лицедійність і злодійність не одне і те ж. Навіть смерть Павла можна приписати випадку, бо змії в болоті чи біля нього водяться — за руку того, хто її пустив, ми не піймали. Отже, залишається одне для доказу правди — моя загибель в Оці Прірви, — він замовк посутенівши. — Коли там загину, це напевне значитиме: вони злякалися моїх вислідів і хочуть остерегтися. Отже, і в смерті Кузьми винуваті. Здається, ними керує голова, яка не шукає крові задля крові, а все чинить із необхідності: Кузьму вбили у науку, розбійника для переконання у чудодійності слів Микити. Я ж виставив себе творцем їхньої слави, і вбити мене можуть тільки зі страху, що щось вивідав і це вивідане напишу чи винесу. Вони-бо усвідомлюють власну злодійність і бояться викриття, отже, розум ними керує не Божий, а сатанинський.

— Але тоді вони повинні вбити й мене, — мовив я.

— Не знаю, брате, не хочу брехати, — прорік Созонт, — але маю надію, що тобою злегковажать. Ти у їхні справи не влазиш, та й Микита поставився до тебе найлагідніше.

– І ти згоден так легко піти на смерть? — з жахом спитав я.

— А що мені залишається? Покаятися перед ними, то вони тим паче мене звідси не випустять, але і в них щодо мене тільки здогади — не докази.

— Страшна й фатальна ведеться гра, — прошепотів я.

— Так, брате Михайле! І в цій грі виграє не той, котрий загине, бо судитимуть не люди, а Господь. Виграє правда, яку він заповів, а я був і є її жерцем. Але, щоб виграти, потрібна умова: хай таким жерцем станеш ти, щоб виніс не житіє, записане на папері, воно без вартості і хай загине зі мною, а записане в голові — його й тобі передаю.

— А коли знищать і мене?

— Оце і є той крайній випадок, коли треба звертатися за поміччю до Бога. Вірю, що він мою молитву вислухав.

— Отже, ти молився не за себе, а за мене?

— Так, бо відчуваю, що моє призначення стати жертвою. Сподіваюся також, що вони не цілком утратили міру в дотриманні Божих заповідей. Ти ж постав для них як такий, що помер для світу.

— Отже, тонка ниточка?

— Тонка, але вона є. На неї й сподіваюся, а ще більше на Бога.

— А що, коли Око Прірви щасливо перейдеш?

— Питав уже таке, — сказав Созонт. — Тоді признаю свою поразку, свої здогади виплодом хворого розуму, а їх назву благочестивими лицедіями. І поширю житіє Микити, яке написалося, за дійсне.

— Але сам казав: вони списали його із житія Симеона Стовпника.

— Вони за тим житієм живуть, а житіє Симеона Стовпника признала дійсним церква. Я ж супроти її приписів і руки не піднесу. Зрештою, всі житія списані із житій давнішних, але убрані вони в місцеву одежу і вписані у сучасне життя — мав змогу у тому переконатися, отже, певною мірою достовірні. І про це я казав і зараз повторю: живучи за приписами Христа, ми не Христом стаємо, а християнами, коли ж вони за приписами святого Симеона живуть, то вони не Симеон, а тільки симеоніди.

Я замислився, мені аж у голові потріскувало від усього цього.

— А що, коли розум Симеона, учня Микитиного, такий великий, що зрозуміє це і відпустить нас вільно?

— Тоді він має надію на покаяння, — сказав Созонт. — Але природа злочинця така, що, почавши творити зло, зупинитися він не може.

В цей час ми почули кроки, стежкою йшли Микитині учні: всі шестеро, в тому числі й Никифор, який мав би стояти в цей час на чатах біля Ока Прірви.

Розділ двадцять третій,

у якому розповідається, як ми переходили через Око Прірви

Побачивши нас біля випростаного на землі трупа Павла, прибульці вражено зупинилися.

— Що сталося із братом Павлом? — спитав Антоній.

— Помер від укусу змії, — спокійно відказав Созонт.

— Змії? — здивовано спитав Теодорит. — Але тут, силою слова святого, змії не водяться, навіть вужі.

І тут Созонт мовив річ, яку, здається, не треба було казати:

— Коли може словом відганяти зміїв, чому не може їх прикликати?

Микитині учні спохмурніли.

— Чому так сказав? — спитав Антоній.

— Бо саме святий прирік Павлові смерть, — мовив Созонт.

— Святий не накликає смерті, — мовив холодно Антоній. — Він її тільки може проректи, аби приречений мав час покаятися.

— А приречення не може бути накликанням? — спитав Созонт.

— Аж ніяк! Святий не може порушувати однієї з найбільших заповідей, — мовив Антоній. — Де ця змія?

— Отам, біля куща, — сказав Созонт. — До речі, це вже друга, ту першу я скинув із грудей сплячого брата Михайла.

— Дивовижа, — мовив Антоній, перекидаючи палицею мертву гадюку. — А першу теж убили?

— Першу начебто вбили, але вона зникла, мабуть, відповзла, — мовив я. — А може, це та ж таки.

— Треба буде попросити святого, — тривожно сказав до своїх супутників Антоній, — щоб прогнав зі святого острова цю нечисть. — І раптом спитав: — Може, маєте приховані, потаємні лихі думки, що навели сюди гаддя?

— Коли б навели гаддя ми, не нас воно вбивало б, — сказав Созонт.

— Ну, це у волі Божій! — мовив Теодорит.

— Гаддя — поріддя дияволове, і коли б ми були лихоносні, то пробували б у дияволі, отже, з гаддям були б заодно, — сказав, Созонт, і я подумав, що й цього не треба було йому казати.

— Можливо, воно налізло випадково, — сказав байдужно Симеон. — Таке в нас уже траплялося. Що робитимете із тілом?

— Спробуємо забрати з собою, адже не маєте цвинтаря.

— Це так. Могила в нас тільки одна — матері святого, ви це знаєте, — сказав Теодорит.

— Як нестимете? — запитав Антоній.

— По сухому ношами, водою волоком.

— Гаразд, — сказав Антоній, — так само чинять й інші, котрі покійників забирають. Ми не боронимо.

Тоді Созонт підняв до мене сіре в ранковому світлі обличчя, зрештою, він дві ночі не спав:

— Зрубай, брате Михайле, двійко деревець.

Я рушив у кущі, вишуковуючи пригожі до нош тичини, вони ж біля Павлового тіла про віщось іще говорили. Приготував тичини, тоді зрубав менші для поперечок, приніс те усе на посілля. Созонт поприв'язував короткі дрючки до тичин, на них ми й поклали Павлове тіло. А що лице його стало одутле й синє до чорноти, накрили його великим лопуховим листком. Відтак пішли попереду, а за нами двинули стіною Микитині учні.

— Даремно трудитеся, — сказав Созонт, який ішов за ношами ззаду, — не такі ми важливі персони, аби нас усім проводжати. Досить було б провідника.

Я зрозумів, чому Созонт сказав ті слова — остерігався.

— Немалі ви для нас гості, — сказав Антоній, — тож немалу хочемо віддати вам честь. Всі пішли провести вас самохітно.