Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 23

— Не зупинятись! Не зупинятись! — закричав Теодорит, і я уздрів, що він пішов стежкою прудко, ледве не побіг. За ним подалися Созонт і Павло, я вирвав із стежки свою палицю і також пішов наскільки міг швидко, бо стежка під ногами почала дрібно труситися — мав таке враження, ніби йду по спині сполоханого звіра, який ще стоїть на місці, але за хвилю рвонеться із жахом геть, і тоді я звалюся із нього зовсім так само, як Кузьма.

Теодорит уже доходив до берега, і я помітив, що берег круглий і що вздовж того круга стоїть кілька вельми подібних до Теодорита юнаків, бо одягнені всі були однаково в полотняні хламиди, розмістилися вони один від одного на певній віддалі. Один із них, котрий був посередині, подав руку Теодориту й витяг його на берег, так само допоміг вибратися із заводі всім нам, і ми відразу ж перестрашено озирнулися, але плесо було гладке, порожнє й цілком заспокоєне. Мені ж улізла в голову думка, що там, де впав зі стежки Кузьма, мала б плавати принаймні його палиця, але її, певне, міцно затис і пішов під воду разом із нею: заводь була чиста і змертвіла в блідавій масі своїй, з так само чітко означеним брунатним колом посередині.

— Я попереджав! — мовив задихано Теодорит. — Попереджав вашого супутника і всіх вас, що сюди можна пройти тільки з вірою. Він же богозневажував!

Ми були з Павлом схвильовані також; Павло навіть цокотів зубами, я ж відчував у тілі сковуючу млість, тільки один Созонт залишався цілком спокійний та врівноважений і, як свого часу апостол Петро від Ісуса, несподівано відрікся від Кузьми:

— Мусите знати, — сказав він, — що цей чоловік не був нашим співподорожанином, а тільки невдовзі пристав до нас у дорозі. Не знаю цього чоловіка!

І тут ми почули, як заспівав у глибині острова, на який ми вибралися, півень.

Розділ чотирнадцятий,

у якому розповідається про острів, де перебував Микита зі своїми учнями

Учнів було шестеро, і всі вони підходили по черзі до нас, кланялися й називалися, окрім Теодорита, котрий нас сюди привів. Перший назвався Антоній, саме він допомагав нам вибратися із води на сухе; потім підійшов вищий за інших юнак і назвався Симеоном; четвертий — Євагрієм, п'ятий — Никифором, а шостий — Георгієм. Ми також назвалися, а Теодорит при цьому зголошував, чому сюди прийшли. Після церемонії Антоній, який, очевидно, був тут за старшого, сказав нам, що тепер вони нас покинуть, бо в кожного є своє послушенство, і ми вільні робити що хочемо, тобто маємо знайти місце пробування. Коли в нас є харч, можемо харчуватися самі, а коли нема, маємо приходити до спільної трапези, але вона убога, пісна, і годують раз на день, тільки ввечері.

— Звідкіля здобуваєте харч? — спитав Созонт.

— З руки Господньої, — сказав Антоній, — тобто його нам сюди приносять як ялмужну[14] люди, котрі сюди приходять, а коли того не стає, купуємо його за гроші, які тут залишають як милостиню прибульці.

— Коли так, — сказав урочисто Созонт, — віддамо що принесли вам, а самі ходитимемо до спільної трапези.

— Ваше рішення достойне, — сказав Антоній. — Брат Євагрій відведе вас до поварні, там звільнитеся від того, від чого хочете звільнитися.

Уклонився нам і відразу ж рушив геть, за ним пішли один за одним решта, Євагрій залишився з нами. Був це юнак найнижчий від інших, присадкуватий, із короткими ногами, але оголені руки м'язисті, як у воїна. Голову мав круглу, ніби казанок, очі темні, з вельми густими й чорними бровами — годі назвати ті очі мертвими, як у Теодорита, — живі й жваві. Чуба викохав густого, чорного й кучерявого.

Созонт відразу ж узяв його в облогу запитаннями, наперед запитавши на те дозволу.

— Чи можемо скрізь вільно ходити? — спитав.

— Скрізь, лишень за огорожу входити й підійматися до святого не вільно, — відповів баском Євагрій.

— Чи можна пробуття мати поблизу загорожі, щоб бачити стовпа з блаженним?

— Це вільно.

— Де взявся тут півень? Чи, може, розводите тут курей?

— Крик півня нам вістить про час, устаємо від сну за ним на світанку, потім про час ранкової проповіді святого, на трапезу, решта його співів без значення.

Йшли протоптаною від берега стежкою, з чого я зрозумів, що люди сюди дістаються цим-таки шляхом. Созонт ніби підслухав мої думки.

— Чи тільки одна стежка, якою прийшли, приводить до вас людей? — запитав він.

— Тільки одна.

— Чи відведе нас назад провідник?

— Коли не захочете тут залишитися, відведе за волею вашою.

— Теодорит зголосив, чого я сюди прийшов. Щоб написати житіє святого й повісти його християнському людові. Чи зможу порозмовляти із самим блаженним?

— Якщо зболить. Але зі стовпа він рідко спускається і в розмови зі сторонніми рідко вступає. Для перемов із преподобним служимо ми, його учні.

— Як же він зцілює хворих?

— Тілесні хвороби він відмовився зцілювати. Духовні — через молитву. Для цього хворого заводять за загорожу під стовпа. Блаженний молиться за нього, не сходячи.

— Чи є на острові питна вода? Наскільки зрозумів, вода з болота для пиття не надається.

— Раніше тут не було питної води, — оповів Євагрій, — її приносили звіддаля, проходячи болото, або ж казали людям, котрі сюди йшли, брати із собою. А що була в ній постійна потреба, то помолився блаженний Богові, аби подав воду, як колись спрагненому Ізраїлю в пустелі. Тоді й утворилася ота криниця посеред Ока Прірви, яку ви переходили. Вода там чиста й солодка, з неї ми черпаємо й приносимо до діжки, яка стоїть біля поварні. Це робимо ми, учні святого: стаємо один біля одного й передаємо відра, а люди носять ту воду до поварні, поки не наповнять діжки.

— Чи можу позаписувати розповіді про святого від вас, його учнів?

— Розповіді про святого найвірогідніше тримає в своїй пам'яті Теодорит. Але коли Антоній дозволить, можемо оповісти немало й ми. Однак Теодорит має все те звірити, через що ліпше коли оповідатиме Теодорит. Звірити може й Антоній.

— Теодорит дорогою немало нам розказав. Чи є серед учнів преподобного такі, котрі вміють читати й писати?

— Один тільки Антоній.

— Отже, те, що я запишу, він має прочитати?

— Прочитає те Теодоритові, а той звірить.

— Звідки знає Теодорит історії про святого, коли він не зрячий; не бачив того, що діялося, і не може того прочитати?

— Йому оповів їх сам блаженний. Теодорит же те, що почує, ніколи не забуде й оповідей не змінює, а переказує їх слово у слово так, як це оповідав святий.

— Коли не маєте такої пам'яті, як у Теодорита, як звіряли його?

— Його звіряли не ми, а сам преподобний.

— Чи маєте тут Святе Письмо і читаєте його?

— Святе Письмо знає преподобний напам'ять. Менш знає Антоній. Теодорит знає те, що почув від обох; ми ж знаємо, що почули від трьох, власне, від Антонія й Теодорита.

— До святого допускаються тільки ці два?

— Зрідка хтось із нас, коли треба полагодити поміст чи стінки місця стояння святого чи коли прикличе котрого він сам.

Тим часом прийшли до поварні. Острів був зарослий де ревами досить високими, під ними росли кущі вільхи. Дерева вільхові, березові, але й було тут кільканадцять струнких сосон із золотими стовбурами. Острів піднято над рівнем болота досить високо, було тут сухо.

Євагрій попрощався й пішов, сказавши, що, коли в нас виникнуть запитання, можемо підходити до нього чи й інших учнів блаженного і, не соромлячись, розпитувати. Загалом він справив враження непогане, принаймні в ньому не було отієї пітьми, яка прочувалась у Теодориті. Відповідав на за питання чітко, ясно, без багатозначних утаювань, отож це була душа простіша. Я подумки чудувався спокою Созонта після жахкої трагедії із Кузьмою в Оці Прірви — вівся так, ніби того Кузьми ніколи не існувало і ніби не було страшної загадки його смерті. Більше того, відразу ж почав у звичний свій спосіб розшук і вже одного з учнів Микити поспитував. Я ж досі не міг загасити трем у тілі, а у вухах усе ще стояв Кузьмин крик, через що слухав розмову Созонта із Євагрієм упіввуха і, може, не зовсім точно її тепер передаю, хоч маю пам'ять, здається, не гіршу, як у Теодорита.