Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 33

— Не знаю, — сказав Лебідь, — Ніколи на Хмарі не сідав. Черкну крилом і повертаюся назад. Дай-но мені ще напитися, дівчинко! Не маю я ще сили й розмовляти…

І знову маленька повзала на колінах, бруднячи золототкану плахточку, і збирала для Лебедя по краплині росу.

— Чудова це вода, чарівна, — сказав Лебідь, напившись удруге, — Мені вже прибуло сили, і я скоро знову готовий буду летіти. Кажеш, на тій Хмарі є чудовий палац?

— Так кажуть, — мовила дівчинка, — І ще одне, Лебедю. Чи можна оживити квітку, яка майже зів'яла? І чи можна оживити ляльку, яка раптом стала холодна, німа й глуха, але яка по-справжньому мене любить?

— Мене ж ти оживила, хоч я майже зів'яв, — сказав Лебідь, звівся на ноги й пройшовся.

— На Хмарі є чудові криниці, — сказав, — Вони голубі, як небо, бо це і є небесні криниці. І в тих криницях не вода, а напій чудовий і цілющий. Дай-но мені втретє напитися, дівчинко, бо далеко нам летіти і нелегко мені буде нести ще й тебе з твоїми подругами.

Цього разу маленька повзала ще довше, бо сонце підбилося високо і роса з трави пропадала. Але зібрала вона й цього разу жменьку зеленої води і, висмоктавши її, змахнув Лебідь крильми.

— Я готовий, — сказав він, — Бери свою квітку й ляльку і сідай. Полетимо!

Дівчинка взяла квітку і ляльку Галю і сіла Лебедю на шию. І білі крила замахали біля неї, як сон, котрий вона снила, білий простір оповив її довкола знову ж таки, як сон, що його вона снила, і припала маленька до птаха, охопивши міцно його руками, притисла, щоб не впали, зів'ялу квітку і німу, холодну ляльку Галю. І полетіли вони так, як це буває в усіх снах, що їх снять утомлені діти, а Лебідь вряди-годи викидав із горлянки довгі, пронизливі крики й набирався щоразу нової сили, бо йому й справді нелегко було летіти з тягарем на спині. Але він летів і летів, і блискуча, срібна Хмара наближалася до них. Побачила маленька спершу голубі криниці, до яких вони й полетіли. І оповив їх неземний запах, і, наче жива, стрепенулася біля грудей у дівчинки квітка й ожила, напруживши стебло й пелюстки. І так само стрепенулася в неї біля грудей лялька Галя і засвітила вже двома очима і зарухала вже двома руками.

— Квітка й лялька ожили, Лебедю, ожили! — закричала радісно дівчинка й побачила себе вже майже біля Хмари.

І видно стало на Хмарі срібні стіни срібного міста, і срібний палац вивищувався в голубому, тремтливому, осяйному просторі, а навколо заграла тисяча барв, заіскріла й заполум'яніла, і зовсім виразно уздріла дівчинка срібну, лискучу стежку, по якій назустріч їй заспішила висока й гарна жінка. І була в неї така чарівна усмішка, що дівчинка заплакала від щастя, бо цього разу вона напевне знала, хоч і спала, що не помилилася, адже йде їй назустріч таки та, котру вона так довго й безнадійно шукала і кращої й добрішої за яку нема й не буде в усьому великому й широкому світі.

— Не зникай, мамо, не зникай, — шепотіла дівчинка крізь сон, бо насправді лежала вона під кущем, укрита лопушиним листком, — Я знаю, що це все мені тільки сниться, але не зникай! Знаю, що, прокинувшись, я знову виглядатиму стежку до тебе і знову буду тебе шукати, але трохи ще біля мене побудь. Знаю, нелегко тебе в цьому світі знайти, тож дай я на тебе трохи подивлюся, дай надивлюся, мамо, — не зникай!..

Біла стежка тяглася через велике, порожнє поле. Жовте, піщане поле, де-не-де поросле рідкою травою. Гуляв над тим полем жовтий вітер, а по стежці дибцяла маленька дівчинка років на сім, а може, й менше. Тулила ота дівчинка до грудей ляльку без одного ока і без однієї руки, щось шепотіла й говорила до неї, і лялька щось тоненько їй відповідала. А стежка вела її все далі, адже бувають у цьому світі такі стежки, яким немає кінця, зате не піти по них також годі.