Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 28

— Але є трава, і небо, і світ, — прошепотіла дівчинка.

— Все те з'єдналось у металі і в коштовному камінні. Трава — у смарагді, сонце — у золоті, хмари — у сріблі, а небо — в аметисті. Світ же — це щось непевне й химерне: маючи те, що ми маємо, непотрібний він нам.

— Але ж усі діти, — сказала трохи з відчаєм дівчинка, — повинні не тільки сидіти, але й бігати. І то на свіжому повітрі.

Подивилася на неї пильно королева й задумалася.

— Я теж про це десь чула, — сказала вона непевно, — Хтось мені про це колись уже казав… Не знаю, як бути…

— Але це й справді так! — гаряче сказала дівчинка, — Навіть королева Печалі відпускала мене побігати й побавитися на свіжому повітрі.

— Тому ти від неї і втекла, — сказала королева Багатства.

— Але ж я не збираюся від вас тікати, — сказала дівчинка.

— Ну гаразд, — мовила королева, — Була б ти дуже дурненька, коли б утекла від такого багатства, яке маю. Йди надвір і погуляй. За два тижні пізнаєш мою справжню радість, ніяка гульня її тобі не замінить. Одягнемо найбільші світові прикраси. Хочеш?

— Ой, тьотю-мамо! — плеснула в долоньки дівчинка, — Тоді я стану така ж доросла й гарна, як Ви!

— Еге ж. Тоді тебе не вабитиме до гульні. Іди, іди!

І вона знову вдарила кісточками рахівниці, і знову поповзли їй із рота чорні жуки цифер, і ще сильніше порозводили щелепи, позіхаючи, чотири Нудьги. Дівчинка ж хутенько прослизнула в двері, щоб не передумала королева, адже там, під деревом, її давно зачекалася лялька Галя, адже там, за дверима, — трава, сонце і світ. Вона скинула на порозі золоті туфельки і, розкинувши руки, помчалась у світ дерев, сонячного проміння й синяви, що спадала з неба голубими хвилями.

Потім вона впала у свіжу траву, поклала перед собою ляльку Галю, обіперши її об стовбур квітучого дерева, змружила серйозно брівки й спитала:

— То що, Галю, здається, ми в непогане місце потрапили?

— Не знаю, — сказала лялька, — Я живу під деревом. Мочить мене дощ і з'їдає роса.

— Я попрошу господиню, щоб забрала тебе до хати, — сказала дівчинка, — Вона гарна і добра, чи не так?

— Золота, — сказала лялька.

— Вона не сварить мене і не б'є, — мовила дівчинка.

— Еге ж, бо вона золота, — сказала лялька.

— Я оце навіть подумала: вона дуже й дуже схожа на мою маму.

— Не знаю, — відповіла лялька, — З двору мені не видно.

— Ну, не сердься, — сказала дівчинка, — Хіба можна сердитися на таку гарну й золоту!

— Золоту, — зітхнула лялька, — А золотим одноокі й однорукі не потрібні.

— Одне лише недобре, — шепнула дівчинка, — Мені за тим рахуванням нудно.

— Еге ж, — сказала лялька, — А мені хіба не нудно тут?

— Але я стараюся, я дуже стараюся. Хочу, щоб вона мене полюбила.

— Старайся, — сказала лялька.

— Втомилася я блукати по світі, — зітхнула дівчинка.

— А я стомилася валятися тут, під деревом.

— Ех ти ж хитра! — вигукнула дівчинка, — Все про себе, все про себе. А про мене ти подумала?

— А про мене ти подумала? — спитала лялька.

— Така ж ти вредна, Галю! — спалахнула дівчинка, — Вредна й нерозумна.

— Нерозумна, бо вредна, — зітхнула лялька.

— То й сиди собі під цим деревом, — згорда сказала дівчинка, — Нащо ти мені, багатій, така обдерта потрібна!

— Еге ж, я обдерта, — прошепотіла лялька, — Без руки і без ока. Покинь мене.

— Моя нова мама, — довірливо прихилилася дівчинка до ляльки, — вбере на мене найбільші світові прикраси, уявляєш?

— Ні, — відповіла лялька.

— А я уявляю, бо вже бачила ті прикраси. Диво-прикраси! Тоді я стану гарна-гарна! Як вона!

— Еге ж, золота станеш! — єхидненько мовила лялька.

Тоді розсердилася дівчинка, скочила на ноги, тупнула ніжкою, гордо розпрямилася, задерла носика, зирнула на свою ляльку Галю, мізерну, брудну, мокру й покалічену, губи в дівчинки здригнулися погордливо і, не озираючись, пішла вона в дім, де все ще сиділа й лічила королева Багатства, аж дзенькіт монет сюди долинав…

І так уже вона чекала, щоб минули ці два тижні, так чекала, що аж у вікно перестала дивитися, і вже не бачила ні жуків-цифр, ні чотирьох Нудьг по кутках. Так же вона старалася, так уважно лічила, аж потеплішав зір у її нової мами. Навіть сни у дівчинки змінилися, й снилася вона тільки сама собі, та все в отому уборі пишному, та все у тому камінні коштовному. Прожила вона сім літ на світі і добре знала: є на світі гарне й негарне, а нема такої дівчинки, котра хотіла б бути негарною. Тому заплющувала очі, коли з кутків голосно позіхали Нудьги, і сиділа якийсь час, мріючи. По тому збиралася на силі й знову лічила, бувало, й помиляючись. У такі хвилі зводила на дівчинку золотисті холодні очі королева Багатства і прикрикувала владно і гостро, а маленька, ховаючи очі, просила вибачення, і тільки раз пробурмотіла, що дітям потрібно трохи й побігати, і на свіжому повітрі побувати. І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.

— І нехай! — сказала вона, — Дуже ти в мене прошена!

Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.

Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.

— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.

— Авжеж, — мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.

— А що, не забула вона мене?

— Вона нікого не забуває, — сказав Місячний хлопчик.

— Сердиться на мене?

— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.

— Ні, — сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.

— А от і неправда, — сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.

— Гаразд, заходь, — шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!

Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік…

І ось прийшов той день, якого так чекала. Сонце було велике, аж сміялося, королева була гарна, аж світилася. Здавалося дівчинці, що саме в той день побачить вона в королеві Багатства високу й гарну, що знову почала їй снитися, адже королева в той день справді мала бути (так воно й сталося) найгарнішою з гарних, а хіба мама не є найгарнішою з гарних, думала дівчинка. Сподівалася вона, що, надягши прикраси, потепліє королева й усміхнеться до неї так, як того дівчинка давно сподівається, — як ота висока і гарна зі срібної стежки. Тільки тоді маленька знайде справжнє щастя.

Королева встала того дня вранці-рано. Була урочиста й поважна і цілу годину вмивалася у джерельній воді, яку сама принесла у золотому глеку. Маленька ішла побіч неї із меншим, срібним глеком, і їй здавалося, що цілий світ навколо неї заспівав. Їй подобалося йти по вранішній росі, тримаючи на плечі глека й зберігаючи на обличчі таку ж поважність, яка була у королеви. Але цілу годину вмиватися (а вмивалися вони кожна в своїй кімнаті) не мала терпіння, тому підійшла до вікна й задивилася на сяючий простір найяснішого з ясних ранку. А коли дивилася вона у вікно в цьому домі, щось з нею конче приключалося. От і тепер очі її мимохіть зупинилися на блискучій Хмарі, що стояла посеред неба, відтак прилетіло до її серця щось мале й волохате і вкусило, наче комар. Невідь-чому згадала дівчинка свою німу й покинуту ляльку Галю і пошкодувала, що не побачить та її у пишному вбранні.

Але сьогодні був надто урочистий день, і дівчинка перестала дивитися на ту Хмару і перестала згадувати ляльку Галю, хоч серце її й продовжувало легесенько щеміти — пішла вона у дзеркальну кімнату, де вже й королева Багатства була. Прегарне лице вона побачила, що цвіло двома свіжими рум'янцями, і золотаві холодні очі, що мигнули до неї відсвітом золота.