Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович - Страница 14

— Невже ти не захочеш зі мною дружити?

— А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись, — Чи буду я від того ситніший і здоровіший?

— Ти тоді когось полюбиш, — задзвенів голосок, — і не будеш такий непотрібний у цьому світі.

І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.

— Бо так, — дзвенів десь збоку голосок, — ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?

На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.

— Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи, — Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?

— Мені не треба нічиєї дружби! — заревів Котило і знову кинувся на Бігунця.

І диво дивне вчинилося на тій галяві, на якій зупинився був Котило. Чудисько кидалося туди й сюди, як оглашене, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами, толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п'яточки і чувся дзвінкий сміх. Було таке враження, наче Котило змагався із сонячними зайчиками, а чи можна подолати сонячні зайчики, коли вони такі прудкі і безтілесні? Зрештою, зовсім знесилів Котило і важко ліг, висапуючи повітря.

— Іди геть, проклятий хлопчиську! — ледве вичавив він крізь дихавицю.

Тоді сумно спинився Бігунець і подивився на зморене, охляле й майже переможене чудисько.

— Дуже жаль, — сказав Бігунець, — Я прийшов до тебе як приятель, а ти напав на мене, як на ворога.

— Бо ти і є мій ворог, — видихнув важко Котило, — Тяжкий і заклятий ворог.

На те похнюпився Бігунець, повернувся і справді пішов геть, бо це він уперше зустрів істоту, яка не захотіла з ним дружити. Ішов він отак і йшов, і сльози стояли в нього на очах. Через ті сльози побачив він уявно маленьку, хвору Берізку, що сумно покивувала вітами і тихо ронила на траву краплі-сльозини. І сиділи під тією Берізкою троє її запечалених друзів: Мурашка, Метелик і маленький, незграбненький і надутенький Жучок. Мурашка сумно награвала на сопілочці, Метелик — на цимбаликах, а Жучок — на бандурці. Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку. Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки. Бігунець зупинився на галявині і на все те дивився. І прослухав він музику всю до кінця, перш ніж зважився сказати Берізці своє слово.

— Мені дуже жаль, — сказав він, — не зміг я тебе, Берізко, звільнити. Не зміг я подружитися з Котилом, а прогнав він мене з-перед очей. Не зміг я знайти добрих, лагідних слів для нього і розплавити кригу біля його серця, нічого я, Берізонько, нічого не зміг.

— Є ще один спосіб, щоб мене звільнити, — сказала Берізка, — Тільки для того треба так прудко бігати, щоб самого видно не було.

— Я це зумію, — сказав із надією в голосі Бігунець.

— Треба для того, мати такі сині очі, щоб не були вони ні синіші, ні блідіші неба.

— Саме в мене такі очі! — скрикнув уже радісно Бігунець.

— Коли так, то подружи із Сонцем.

— З Сонцем? — вигукнув здивовано Бігунець.

— Авжеж, із Сонцем, — сказала Берізка, — Бо тільки Сонце знає, де знайти чарівну воду, яка звільнить мене. А я знаю щось таке, що навіки звільнить цей ліс від погибелі…

— Хіба цей ліс має загинути?

— Його з'їсть Котило, — сумно сказала Берізка.

— То скажи мені щось таке, що навіки звільнить цей ліс!

— Е, ні, — захитала головою Берізка, — Це слово сховано в мені, як метелик у гусені. Ти ж знаєш, як родяться метелики? Спершу несуть яєчка, з яких виплоджується гусінь…

— Я знаю, — сказав Бігунець, — Гусінь загортується в павутину й засинає.

— А прокидається Метеликом, — сказала Берізка.

— Таким, як я, — відгукнувся згорда Метелик.

— То оте слово, що має звільнити цей ліс від Котила, наче гусінь, що перетворилася в лялечку. І тільки тоді, коли я звільнюся, тільки тоді я здатна буду сказати його тобі.

— Я зроблю все! — сказав дзвінко Бігунець, — Мчатиму, хай би трісло в мене в грудях серце. Здолаю гори, хмари і простір. Пролечу всі ті мільйони кілометрів, бо я дуже, дуже й дуже хочу звільнити тебе, Берізко!

Тоді заплакала Берізка від зворушення, що нарешті знайшовся такий сміливець, який на все йде заради неї, а музиканти в траві заграли козачка. І затанцювали довкола листки, трави й комахи, затанцювали два вовки, що проходили мимо, один ведмідь і лисиця. Затанцювали птахи на деревах, а Бігунець підпер долонькою підборіддя і сильно задумався, адже легко щось пообіцяти, а важко зробити. Він же був такий, що на вітер слів не кидає… Потім він пішов покупатися перед дорогою, і так він купався, що бризки горою стали і над нею схрестилося аж три веселочки.

Після того Бігунець сидів на березі і знову думав, поклавши підборіддячко на коліна, і цього разу побачив щось таке дивне в уяві своїй. А побачив він маленьку, гарненьку хатку, складену із шліфованих водою камінців, і зелені вікна з листками замість шиб, а на деревах довкола висіли стебла винограду. Він ішов до тієї хатки, обережно ступаючи, наче боявся когось збудити чи потурбувати, і було так дивно й цікаво йому на серці. Хатка все ближчала й ближчала, і він починав уже й хвилюватися: а що там, у хатці, і хто? Спинився на порозі і не зважувався вступити… Але він не міг не зайти в хатку, яку сам тільки-но придумав, сидячи на березі й поклавши підборіддя на колінця. Ступив через поріг і побачив таку ж крихітну, як і сам, дівчинку. І сяяла вона такою красою, якої ніввік він не бачив. Довге волосся було сплетено в коси. Вигравали кольорами і розсипалися по спині стрічки: червоні, сині, зелені та жовті. Очі в неї були карі і такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.

— Звідки ти взялася, дівчинко? — спитав він.

Брови в дівчинки були тонкі й довгі, і вигнулися вони дужками, а червоні, гожі вустоньки сказали йому:

— А вгадай!

— Невже це ти та Берізка? — спитав Бігунець зачаровано, а дівчинка покивала перед його носом пальчиком.

— Хитрий ти, хитрий! Хочеш одразу і вгадати!

І більше нічого не сказала та гарна дівчинка, а розчинилася, як дим, і щезла разом із хаткою. Залишився Бігунець сам на березі річки, задуманий і смутний. Нарешті він заворушився, встав, розімнувся. Тоді набрав гальки в кишені й за пазуху, наклав її повно в лопушиний листок, закинув його за плечі і поніс до своєї печерки. До сонця він полетить завтра вранці, а поки ще є час, шліфованих камінців наносить.

А що ж Котило? Котило залишився лежати там, де й лежав, бо був дуже зморений, а ще більше здивований, а ще більше вражений. Сталося-бо таке… Диво дивне, диво величезне сталося. Адже це вперше, ну, звісно, ніколи ще такого не бувало, щоб хтось, та ще й такий малий, як муха (насправді ж він був величиною в людський палець), та й раптом не злякався. Та ще й кого — його, могутнього, страшного, непереможного Котила! Нездоланного і найсильнішого, такого, як гора або як найвище дерево. Котило аж зубами скреготнув від люті, і в його голові, в якій плавали не думки, а сірі хмари, з'явилося щось таке дивне… Він розплющив очі і задивився на ліс, що стояв перед ним. Там дзвінко й радісно співали пташки, перед очима хиталася весела зелена барва.

«Що ж сказав отой малий ґедзь? — згадував Котило. І треба було йому дуже напружуватися, щоб те згадати, — Ага, він сказав, що коли не дружиш ні з ким… ага, то не робиш ніякого… якось він так дивно сказав… ага, добра, а коли не робиш добра… як це воно там було? Ну, звісно: тоді ти… тоді ти непотрібний!»

— Як це я непотрібний?! — рявкнув раптом Котило, аж луна прокотилася лісом, і всі птахи нараз позамовкали.

І така лють охопила чудисько, що кинулося воно знову на дерева, траву, комах, птахів і тварин, які йому траплялися, і плямкав, клацав зубами і їв, їв, їв. І тривало це доти, доки знову не проклався за ним ще шмат чорної мертвої дороги.