Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 96

Ігор відчинив службові двері й вискочив на сходи. Саме час було тікати, зникати, рятуватися. От тільки куди? Найпевніше — додому, там залягти, віддихатись, зібратися з думками. Тільки не трамваєм, у жодному разі не трамваєм. Там не витримаєш тих півгодини, не кліпаючи, від самої згадки про це неприємно занили повіки. Пішки, тільки пішки!

— Ігоре! Ігоре-е-е-е! — звідкись із боку господарчого двору долетів гучний виразний шепіт. Перехилившись через поруччя, Ігор зауважив біля прибудови, у якій тримали старі декорації, постать у сірій туніці. Семен Маркович махав йому рукою, при цьому роззираючись і втягаючи голову в плечі. Він був уже без пов'язки, струпи злізли йому з очей і чола, тільки вибляклі смуги зеленки ще сповзали з лоба, ніби пасма неіснуючого чуба. Старий актор явно мав щось повідомити, може, попередити, може, застерегти. Принаймні Ігор відчув до нього ту саму довіру, що й раніше. Тому швидко зісковзнув зі сходів і, навіщось пригинаючись, перебіг на госпдвір.

— Ігоре! Ходіть сюди… Йдіть за мною!.. — скомандував Семен Маркович і нечутно попрямував за прибудову, у бік гаражів, де вже багато років нерухомо стояли дві вантажівки, закріплені за театром.

Ігор наздогнав його в кілька кроків. Старий уповільнив ходу й різко взяв його під руку, за лікоть. Міцно обхопивши пальцями передпліччя, Семен Маркович збивчасто заговорив, зазираючи Ігореві в обличчя знизу вгору і якось трохи ніби скоса:

— Ігоре! Тепер, я гадаю, ви все зрозуміли? Я давно за вами спостерігав, і я одразу помітив. Як у вас почало… починалося… це… Ви знаєте, про що я кажу? Так от, Ігоре, тепер, коли це сталося… ви повинні бути з нами! Ви наш! Розумієте, Ігоре? Тепер ви наш!..

Ігор слухав його, намагаючись прийти до тями й водночас хоч трохи відпочити від тих несподіваних і страшних подій останніх півгодини. На мить заплющив очі й ковзнув поглядом по паркану, до якого саме підводив його старий. За парканом розгледів металевий куб якогось чи то автобуса, чи вантажного автомобіля-фургона, а поряд — три чи чотири кремезні чоловічі постаті. Постаті виглядали туманно й розпливчасто. Ніби драглі, розмазані по не дуже чистій тарілці, їхні обриси коливались і зливались, проте можна було розгледіти, що при собі вони мали чи то палиці, чи якусь навіть серйознішу зброю.

— Ви тепер маєте бути з нами! — продовжував переконувати Семен Маркович. — Бо ми маємо триматися разом. Я ж зауважив, як ви на мене під час репетиції подивилися. Отим, нашим, таємним зором! Ігоре, ви навіть не уявляєте, на що ви тепер будете здатні!..

Вони спинилися. Семен Маркович відпустив Ігоревого ліктя, зате міцно взяв його за куртку спереду, просунувши долоню поміж ґудзиками. Водночас він спробував розвернути Ігоря спиною до паркану, можливо помітивши його осторогу чи навіть перехопивши погляд, якого Ігор так і не відводив, хоч дивився тепер уже розплющеними очима.

— Семене Марковичу! Скажіть мені — ви свій? — Ігор вирішив іти навпростець. Він міцно стиснув руку старого актора, якою той намагався втримати його за вилогу куртки.

— Авжеж, я свій! Свій я, ви ж це й сам чудово знаєте!.. — Старий благально й дещо перелякано заусміхався. — Чому ви питаєте? Ви хіба досі не переконались?

— А оті люди за парканом — вони теж свої? — Ігор кивнув головою і перехопив Марковича за руку вже обома своїми долонями.

— O-o-o! — захоплено простогнав той. — Ви вже настільки навчились користуватися новим зором? Та ви просто геній, Ігоре! За такий короткий час ви все зрозуміли й зуміли залишитися невикритим?

Старий актор дивився йому просто в обличчя, і в очах Ігор бачив страх. Заплющуватись він наразі не хотів, щоб не наткнутись, як було на сцені, на об'ємну, засмоктуючу пітьму.

— Хто ці люди? Швидко! — Ігор струсонув Марковича за його зап'ястя.

— Ігоре! Ви тільки зрозумійте мене правильно… — Старий актор перейшов на довірливий шепіт. — Вам треба поїхати з ними… з нами… Нічого не треба боятися. Вам там нічого не зроблять. Це державна служба по роботі з епідеміками!.. Вони не якісь там варвари… Невже ви волієте бути вбитим на вулиці оскаженілою юрбою? Ми ж з вами обрані, хіба ви не розумієте? Ви мусите берегти себе! — останні слова Маркович уже аж викрикнув. Ігор зиркнув заплющеними очима в бік паркану — з тамтого боку фігури завмерли, ніби напружилися.

Семен Маркович, у свою чергу, теж твердо вперся ногами в землю і перехопив міцніше Ігоря за куртку. Скидалося, що він готується до якоїсь боротьби і не збирається тієї боротьби програвати.

Раптом старий гучно й різко свиснув — аж Ігор відсахнувся, тобто відсторонив обличчя, голову, бо вирватися з чіпких пальців йому не вдалося. Він смикнувся й через плече Марковича побачив, як на паркан видряпуються дві, а за мить уже й три фігури в сіро-синьому камуфляжі й круглих шоломах на головах.

Ігор загарчав і вже не тільки пальцями, а й нігтями вчепився у кисті старого. Маркович у відповідь теж загарчав, але тоненько, з підвиванням, пустив очі під лоба й почав підгинати коліна, сподіваючись упасти й повалити разом з собою і супротивника. Ігор ударив його ногою в пах, один раз, другий, третій… Фігури в камуфляжі вже перевалювали через паркан свої ноги в грубих кирзових черевиках. Ось-ось вони зіскочать, підбіжать… Ігор ударив ногою ще раз, вкладаючи всю силу Маркович глухо кавкнув і послабив хватку. Він зігнувся в попереку, затим нарешті відпустив Ігореву куртку й боком повалився на вологу землю. Ігор відскочив від нього на кілька кроків, роззирнувся: троє в камуфляжах щойно зістрибнули з паркана, при цьому двоє з них упали й тепер саме підводилися. Третій топтався на місці, не зважуючись діяти самостійно. Ігор сплюнув з рота гірку слину й кинувся бігти.

Біглося йому на диво легко. Озирнувшись, він розгледів позаду трьох переслідувачів, які, відліпившись нарешті від паркана, тепер зупинились над Семеном Марковичем. Старий уже сидів, тримаючись однією рукою за груди, а другою вказував услід йому, Ігореві. Голови в шоломах повернулись у його бік, але гнатися не поспішали. Тому й Ігор перейшов на неквапний чвал, втім зберігаючи сили, аби щомиті знов припустити чимдуж.

Він вибіг на міст, озирнувся іще раз. Удалині повільно сунулась проіржавіла туша трамвая. Повагавшись лише мить, Ігор усе ж вирішив не їхати: у тій тисняві й справді дуже легко спалитися. Рішення виявилось доречним, бо з-за театру таки вигулькнуло трійко постатей у камуфляжах. Вони зупинились і дивились Ігореві услід, потім таки почали бігти, але так само неквапом, як і він. Ігор припустив, за хвилину вже був на середині мосту, а трамвай ще навіть не доїхав до зупинки. В кінці мосту можна було ризикнути й причепитися до трамвая, бо вони всі там пригальмовували, на стрілці. Та поміркувавши іще, Ігор вирішив таки бігти — лише з мосту звернути у бік розвилки, де він минулого вечора розпрощався з Віктором, іще живим і веселим Віктором, і звідти діставатися додому так само, як учора, поза гаражами.

Йому вдалось досягти кінця мосту й розчинитись у кварталах понад річкою швидше, ніж ті, у камуфляжах, перетнули міст до половини. Відірвавшись від них і кілька разів пересвідчившись, що погоня відстала, Ігор перейшов на швидку ходу. Руки запхав до кишень: робилося дедалі холодніше. Згори полетіли якісь крупні білі клапті — сніг із дощем. «Цього ще тільки не вистачало…» — подумав якось зовсім уже байдуже, піднімаючи коміра і натягаючи шапку глибше, до самих брів. Бетонні паркани заводів брудно сіріли по обидва боки провулка, яким він зрізав шлях додому. Сіре небо низько висло над містом, стікаючи на нього холодними струменями…

Підходячи до будинку, ще біля комірчин Ігор зупинився і, заплющивши очі, провів поглядом по зовнішній стіні. Сусід знизу щось їв, сидячи в кухні за маленьким продовгастим столиком біля самого вікна. Інші постаті теж нерозбірливо метушилися в нетрях багатоповерхівки, переміщаючись короткими переходами, інколи стикаючись, розминаючись або залишаючись на певний час злитими воєдино. У своєму помешканні Ігор устиг розгледіти дві фігури — більшу й меншу. Значить, Ліда таки забрала Марину від батьків. Що ж, добре бути до цього готовим. Треба непомітно проскочити до туалету, відшукати ту баночку з-під пудри і ще раз — востаннє! — спробувати скористатися гримом. Бо тональний крем у гримерці театру вже зробився недосяжним. А що потім? Та те, що й зараз, — тікати, ховатися, рятуватися, виживати!.. І хай буде, як буде!