Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 91

Хотілося все добре обдумати. У трамваї це зробити навряд чи вдасться. Тому варто дочекатись наступної зупинки й таки справді пройтися пішки. Хай там що, ну, спізнишся ти на початок репетиції — невелика біда. Все одно твоя роль поки що полягає лише у відтисканні від підлоги й перебіганні з кутка в куток сцени. Нічого нового для тебе Метелецький досі не придумав.

Навіщо йому взагалі ця постановка нікому не відомого, забутого драматурга? Він що, не міг і далі працювати, як інші режисери, ставлячи кожні два-три місяці черговий твір про трудові здобутки та бойові звитяги? Особливо зараз, коли наближається черговий ювілей Великої Перемоги? Онде скільки всяких гарних творів з'являється в літературній періодиці! Щоправда, сам Ігор їх не бачив, але у ті хвилини, коли вмикалася радіоточка на кухні, то окрім попереджень про епідемію та порад, як себе убезпечити від зараження, звідти також линули інтерв'ю з далекими, столичними письменниками, котрі саме й розповідали, як їм нелегко працювалося над черговим романом, чи поемою, чи п'єсою, що її ось-ось поставить котрийсь із відомих, академічних театрів. Лунали фрагменти творів — переважно в авторському виконанні, хоча інколи і з залученням акторів у студії. Актори… Колеги… Перед очима неначе пробіг репертуар рідного театру, щодня бачений на великому полотняному щиті поміж колонами головного входу: «Правда сталевара Терещенка», «Розквітне абрикос на териконі», «Вага серпневого колоса», «Четвертий реактор ввімкнено» і п'єса для дітей «Як звірята спільну хатку будували» по неділях об 11.30. У більшості з цих спектаклів Ігор був зайнятий на другопланових ролях, лише в «Четвертому реакторі» грав досить значну постать інженера з техніки безпеки — щоправда, постать негативну, бо його персонаж намагався перешкодити робітникам у критичний момент піти в радіаційну зону без захисного одягу й устаткування, що його підступно вивів з ладу ворожий агент. Утім, попри його спротив, робітники таки ішли і ліквідовували несправність, хоча й ціною власних життів. У дитячій постановці Ігор задіяний не був, про що часом трохи жалкував, бо, як розповідали колеги, саме на ті недільні спектаклі до буфету інколи привозили вафлі з шоколадною начинкою і їх можна було купити, якщо в антракті, не розгримовуючись, прибігти й вистояти чергу разом з глядачами. До всього, глядачі частенько пропускали акторів без черги. Мами шепотіли чадам: «Диви, оно сам Ведмедик сюди прийшов. Пропусти Ведмедика, він теж їстоньки хоче…» Тоді Віктор, який і грав роль Ведмедика, звідкись із-під шкури-костюма видобував зібгані банкноти й, не знімаючи маски з голови, гарчав до буфетниці: «Валю, мені три пачки цих вафлєй і стакан соку, того, з-під прилавка!» Під прилавком у буфетниці зазвичай стояла пляшка коньяку або доброї горілки, що призначалася для відвідин керівництва та інших надзвичайних ситуацій. Тому Валентина лише криво всміхалася: «Переб'єшся» — і клала на прилавок три хрусткі паралелепіпеди, загорнуті в напівпрозорий сіруватий папір з надрукованим на ньому корабликом. Вафлі потім пречудово ішли у гримерках як вишукана закусь.

Ігор крокував уздовж трамвайної колії, запхавши долоні якнайглибше до кишень куртки. Колючий ранковий вітер обвівав обличчя, ліз за комір і спіднизу крізь светр намагався дістатись до поперека. Всередині було колюче й гірко. Страх повернувся й тихо клубочився повсюдно в тілі — у голові, в грудях, у животі, в руках і в ногах. «Що робити?..» «Мене викриють… Якщо не кліпати, можуть і не помітити…» Від останньої думки повіки самі собою густо-густо закліпали, позбуваючись м'язової втоми, такої невідчутної й непомітної до певного моменту. Поряд прогуркотів трамвай — напхом напханий, аж крізь вікна просвітку не видно, трудящий люд поспішав на ранкову зміну. Десь на сході, трохи вище обрію, між хмарами проясніла рожева смужка — не сонце, а лише натяк на нього, нагадування про світило, котре котиться собі по небосхилу десь там, високо і далеко. Воно таки є і колись набереться достатньо сили, щоб прорватися сюди, освітити й зігріти цей сірий буденний світ. Недарма ж ти й учора надвечір бачив подібний знак, повертаючись у кузові вантажівки з тих важких польових робіт…

Страх потрохи вщух, згорнувся у грудях, проте не зник остаточно. Він тільки притупився, неначе задрімав. «Що зі мною зроблять, коли викриють? Убиватимуть, як і всіх епідеміків… Битимуть усі разом жорстоко, одночасно. По голові, в живіт, по спині, по нирках. Як вистояти, як не датися? Як перетривати? Поки що рятує пудра. А далі? У гримерці є тональний крем. Спробуєш, гірше не буде. Тільки не переборщити, не надміру, не забагато. Бо тоді вже напевно викриють…»

Удалині в ранковій морозяній паволоці вже бовваніли господарчі будівлі театру. Ігор прискорив ходу.

Трамвай, котрий щойно обігнав його, різко скреготнув і зупинився. Відчинилися двері. Спершу в них вискочило троє чи четверо переляканих пасажирів, які стояли ближче до виходу. А потім повільно викотився цілий клубок тіл, розмахуючи навсібіч руками й ногами. Ігор зупинився і придивився.

Це знову били епідеміка. Проте цього разу плямки на очах виявились у здоровенного чолов'яги, широкоплечого, смаглявого і чорнявого. Він легко струсив із себе кількох нападників, і вони захекано завмерли попід вагоном, невпевнено перезираючись. Сам здоровило, здається, особливих пошкоджень не зазнав. Він лише широко розставив перед собою свої ручиська і трохи сповільнено, якось ніби здивовано водив головою з боку в бік. Один рукав його теплого півпальта був надірваний біля плеча, і ще на щоці й на шиї швидко набрякали кілька довгих подряпин. Здоровань помацав собі шию долонею і підніс пальці до очей. Побачивши кров, заревів, проте не обурено, а надалі так само здивовано.

Тут з передніх дверей вискочив чоловік у спецівці — напевно, вагоновожатий — із розвідним ключем у руках. Він підлетів до здорованя і з розмаху вдарив його ключем по нозі, трохи нижче коліна. Велетень здавлено завив і похилився на одну ногу. Та він усе ж встиг у ту саму мить вирвати важкого металевого ключа з рук нападника і заїхати йому знизу вгору під саме підборіддя. Вагоновожатий відлетів спиною вперед метрів так на два і важко впав, дриґнувши ногами. Здоровань же стис у правиці ключа й, накульгуючи на вражену ногу, почав з гарчанням ганятись за своїми переслідувачами, котрі пирснули врозсип уздовж вагонного тіла. Когось із них він таки наздогнав у хвості вагона, з розмаху тріснув і поклав, потім, так само підволікаючи ногу, пожбурив ключа — той дзеленькнув об рейку й незручно впав у масну калюжу на колії — і почвалав геть, озираючись та потираючи правицею подряпини на шиї.

Він ішов по протилежному боці дороги й, розминаючись з Ігорем, зиркнув у його бік. Ігор теж поглянув ліворуч, кліпнув — і побачив крізь рожево-тілесну паволоку пудри на очах роз'ярілу червону троянду, яка ворушила своїми пелюстками перед і позад себе, повільно пливучи у просторі. Троянда була вологою, сочилася краплями чогось липкого і, мабуть, солодкого. Краї пелюсток мала чорні, наче трохи обгорілі. А її зібгана середина теж ворушилася, пульсуючи, ніби рот великої риби, котра у спекотний день піднімається до поверхні води й вистромляє з неї голову — не лише затим, щоб ухопити повітря, а ще й визирнути в інший світ, маловідомий і важкодоступний.

Коли Ігор дійшов до трамвая, навкруг якого все ще клубочились і стогнали пасажири, то вагоновожатий, що сидів на приступці відкритих дверей, прикладаючи до розбитого підборіддя якусь брудну шматину, спідлоба подивився на нього й прохарчав, тримаючи обличчя догори:

— Чого ти його не затримав? Га? Чого?

Ігор лише гмикнув і побрів далі. За вагоном якісь сердобольні жінки відходжували іншого прибитого велетнем нападника. У спину Ігореві долинули чиїсь розгублені слова:

— Це ж тепер кудись треба повідомити, доповісти, що такий хворий вирвався, пішов! Він же тепер скількох людей заразити може! А куди? Якась державна служба повинна цим займатися!.. Санітарна, чи що?

У театрі на службовому вході висіло оголошення про ремонт системи опалення. Вчорашньої жінки-вахтерки не було, замість неї у будці сидів старий вахтер у тісно застебнутому піджаку і теплому светрі під сподом. Він з недовірою подивився крізь скло віконця на Ігоря, та той із зухвало-незалежним виразом обличчя, не вітаючись, пройшов собі досередини. Вже піднімаючися сходами до репетиційної зали, почув угорі, над собою, голоси. Притишив ходу. Спинився, вчепившись долонею в поручень.