Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 77

— Еге ж… Так. Добре, я не проти. — Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. — Я просто так запитав…

— Отож, шановний! — Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. — Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

— Ага. Тобто так, авжеж, згода… — Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: — А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…

— Аванс? — Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. — Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.

— Дякую! — Ігор просяяв. — Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні — на сцену?

— Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. — І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.

В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.

Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув — і видіння минулося.

— Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. — Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли — тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так — спільне вдихання нікотину.

— Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. — Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. — Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він — син царя. І сам він цар, розумієте?

— Не зовсім… — Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.

— Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…

— А чому «страшного»? — Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. — Що в цьому страшного?

— Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.

— То ви?.. — Ігор нарешті починав щось розуміти.

— Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.

— Та ні. Я не про те. — Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. — Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

— …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… — Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. — Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.

Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.

— Ось! Наші головні герої вже тут! — він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. — Два царі! Два Едіпи!

— Їх що, буде два? — запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.

— Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! — режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. — До речі, щоб я потім не забув, — він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, — я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…

— Дякую! — Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:

— А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…

— Оракулом… — поправив режисера Кушнір.

— Ну, нехай оракулом, — поморщився Метелецький.

— Де я стою? — запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.

— Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..

— Так, чую, — відгукнувся Ігор.

— Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?

— Розумію… — знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.

— Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?

— Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.

— Мало! — Режисер трохи спантеличено замислився. — А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! — раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. — Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?

Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.

— Тоді справді потрібен поводир! Або — поводирка! — Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. — Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..

— Але ж я начебто Іокаста… — несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.

— Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! — Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. — А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!

— Оракула, — знову поправив його Кушнір.

— Ну добре, оракула, — погодився з ним режисер. — Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..

Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:

— Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.

Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.

Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтіли. Відтиснутися за час репетиції довелося разів, мабуть, зо двісті — не підряд, звичайно ж. Нічого він із задуму режисера не розумів — зрештою, і сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого він хоче від акторів. Крім проходів по сцені Кушніра з Ларисою та відтискань Ігоря від підлоги, жодних свіжих ідей йому цього дня до голови так і не прийшло. Тому він після години занять відпустив усіх, крім Кушніра, в якого намагався випитати якнайбільше реплік з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.