Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 30

— Так-так, звичайно. — Пачка «Ґалуазу», вже добряче пожмакана й пом’ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і, припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й, піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.

В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигун, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.

Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі — кафе «Супутник», в нього так і не зайшлося, смак тістечка «Лимонне», присипаного цукровою пудрою, так і лишиться непізнаним і невпізнаним — до наступного твого приїзду сюди? (Після об’єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту…) З вітрин магазинчика «Одяг» на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в кримпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється — жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав’янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе…

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі — розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев’ятиповерхового будинку з ощадкасою на першому поверсі, Шлойма загнав «Мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз із салона. «Стоп, а куди ж тепер?»

Найперше треба купити сигарет. Вже ж тут, у Західному Рівному, це зробити — не проблема. Ось колишнє кафе «Сніжинка», в тому самому дев’ятиповерховому, через стіну від ощадкаси — тепер тут продовольчий супермаркет. Шлойма захряснув дверцята «Мазди» й підвів голову, дивлячись на дах будинку. Це був перший «хмарочос» у їхньому містечку й відповідно — перший будинок з ліфтом, предметом заздрості усіх дітей, до свідомості яких дійшла ця думка. Шлойма з Уляною якось після дитячого кіносеансу на десяту годину в «Юності», вже повертаючись на автобусну зупинку, по тривалих ваганнях таки наважились зайти у під’їзд, спробувати покататися. Пригадується, було літо чи пізня весна. Напівтемна прохолода порожнього під’їзду огорнула їх і трохи засліпила після залитої сонцем площі. Взявши Уляну про всяк випадок за руку, іншою рукою старший брат натис рубіново-зернистого кольору кнопку, яка одразу ж засвітилась у своїй глибині. Сьогодні Шлойма вже не міг пригадати, чи до того разу він вже їздив ліфтом, чи й для нього це також була ініціація. Пам’ятав тільки свій несильний, проте виразний страх бути застуканим, доки вони підіймались на дев’ятий поверх і опускалися вниз. Нічого цікавого — ти замкнений у фанерній вертикальній будочці, яка тремтить, гуде і кудись пересувається. Вже пізніше, навчаючись в педінституті, він дізнався, що його однокурсники з районів, мешкаючи в гуртожитках, мусять щодня ходити на верхні поверхи пішки — адміністрація вузу щороку відключала ліфти на вересень — жовтень, щоб дикуваті поліські діти не псували їх, катаючись вгору-вниз. Втім, цим самим займались і галицькі діти у Львові, й наддніпрянські у Києві, і слобожанські у Харкові, та про це у той час Ецірван не замислювався.

В його домі немає ліфта — всього лише п’ять поверхів, та й мешкає він сам на першому. Правда, сьогодні у батьків довелося піднятися… ні, тільки спуститися ліфтом. Але до чого це все пригадалося? Ах, так, там, у надрах, чи то у нетрях театру на тебе чекає сьогодні ще одна поїздка ліфтом. Як не хочеться думати про це. Як не хочеться робити це… Тобі наказали «відкрити» місто. І ти відкриєш його? І ти відкриєш його…

Шлойма відвів очі від сірого захмареного передвечірнього неба над «хмарочосом». І вже ступивши на поріг супермаркета, раптом рішуче розвернувся, перебіг Соборну й за кількадесят метрів, по вулиці 16 Липня (колишня Комуністична, а ще колись раніше, в часи війни — Гітлер-штрассе) зайшов до «Блюзу» — цілодобового кафе, помальованого ззовні і зсередини в біло-блакитні кольори «Ротманзу». Павло, власник «Блюзу», дубенський музикант, знайомий Шлоймі ще з часів якогось піонертабірного літа, коли вони разом працювали в лісах Олександрії, в «Орлятку» чи у «Вогнику», чоловік, на кілька років від Шлойми молодший, з густою щетиною, яка відростала протягом дня на його крупному обличчі, побачивши Ецірвана, без слів налив йому п’ятдесят грамів коньяку й підсів до столу. «Бачу, ти сьогодні якийсь не такий…» — вимовив він співчутливо. Шлойма попросив іще й «Ґалуаз» і виклав з кишені останню десятку. («Гроші більше нам не знадобляться. Фактично, як і має бути після перемоги комунізму…») Павло поклав перед ним на стіл червону пачку й запитав, чи не хоче він чогось іще. Шлойма випив, не відповідаючи. Смак виноградної горілки прокотився піднебінням, потім горлом і повільно попрямував униз, до глибин. Дивлячись Павлові в неголене обличчя, Шлойма подумав, що муситиме, забігши додому, також поскоблити підборіддя й по можливості прийняти душ. Він зиркнув на годинника — той показував 18:35. До сьомої залишалось менш як півгодини. Треба поспішати. Кивнувши Павлові: «Ну, ти ж будеш сьогодні», Шлойма, здираючи акцизну марку з пачки й на ходу припалюючи сигарету, швидко вийшов з «Блюзу» і поміж Будинком одягу та Воскресенським собором, повз гастроном, повз книгарню «Слово» почимчикував у напрямку дому. Навкруги лежало передвечірнє вересневе місто. Зелень дерев ще була досить свіжою, прожовть лише ледь-ледь позначилась у листі. Де-не-де вмикались ліхтарі, в розтулених дверях кафе виднілися столики, застелені білим, жевріли написи-неони над шинквасами, бовваніли постаті офіціантів у глибині залів. Люд після праці непоквапливо заповнював бари, кафе та ресторани. Можливо, серед цих перших відвідувачів були навіть його сьогоднішні майбутні глядачі, які заскочили за двадцять хвилин до початку вистави перехилити гальбу пива чи філіжанку кави.

Перекидаючи з руки в руку папку з рукописом С. Добромолець, Шлойма вийшов на Театральну площу. Тролейбуси, які прибували з Ювілейного, розвертались перед театром і відчиняли свої двері. З напівпорожніх салонів виходили рівняни, дехто вже дістаючи з кишень квитки чи запрошення на виставу. Зупинившись перед «Рубіном», Шлойма перевів погляд на фасад театру. З вершечка портика на всю площу посміхалась величезна картонна Ізабелла, щоправда, не в повен зріст, а лиш до пояса, потужно підсвічена, й літери назви його п’єси бігли попід нею світляною стрічкою. Колони театру по вертикалі були завішені транспарантами з фотографіями сцен зі спектаклю. Перед колонами вже стояло кілька мікроавтобусів з телевізійними екіпами, виставлялись камери, прожектори, лампи підсвітки. Якийсь прилизаний молодик щось говорив для проби в мікрофон. Публіка потроху тяглася до входу — святкова, урочиста. Дехто йшов навіть з квітами. Шлойма не дуже любив прем’єри через їхню метушливу атмосферу, але певні приємні моменти у них таки цінував.

Він схаменувся — треба поспішати додому. Папка з рукописом відтягувала праву руку. Маленький жовтий ключик пік у паху крізь кишеню. Шлойма перейшов усю площу по периметру й поза готелем «Європейський-Гоф» звернув до внутрішнього двору, туди, де шість п’ятиповерхових будинків стулилися в каре. Здалеку глянув на вікна свого помешкання — фіранки відтулені, кватирка відчинена, Боніфація на підвіконні не видно. Вже в під’їзді краєм ока (боковим зором, як і вранці) зиркнув на вічка поштової скриньки — там зяяла темрява.