Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 3

— Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!..

— І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені — знахідка… — Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з’їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати. Всередині легенько смоктало.

А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв’ю з ватажком терористів. Георг вимахував руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише «лінкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпіль». Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. «Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька», — з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в’їзд туди, за Стіну, про клопоти, з усім тим пов’язані, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»

Дратуватися й нервувати і справді було від чого. В’їзд і виїзд поза межі Стіни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виїзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Західний сектор і був украй складним. Через кожен з двох пропускників на схід, а містилися вони в місцях перетину Стіни й вулиць Соборної-Ленінської та Бандери-Московської, дозволявся необмежений і безперешкодний проїзд як громадян СРУ, так і громадян Західної України. Вважалося, що вони проїздять транзитом, і це полегшувало всі процедури. Але для мешканців самого Західного Рівного існувала величезна кількість обмежень та заборон, — мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямішому значенні цього слова, СРУ якось покарати цих запроданців-відступників, котрі окопалися прямо у них під носом, під прикриттям ворожого війська. Щоправда, військо було переважно польським (одна рота десантників) і зовсім ледь-ледь німецьким (взвод технічного обслуговування і кілька офіцерів-консультантів), що, втім, не заважало компартійній ровенській газеті «Червоний прапор» називати Західний сектор міста не інакше, як «окупованою територією».

Саме цілком випадковій інспекційній поїздці спостерігачів НАТО на Тучинський військовий полігон, котра співпала з наступом українсько-російського альянсу зі сходу, й завдячувало Західне Рівне своїм існуванням. Налякані європейські офіцери встигли на своїх джипах дістатись до обласного центру і з офіцерського містечка вже за мостом через Устю зв’язатися зі своїм керівництвом у Брюсселі. Брюссельські генерали, порадившись і з’ясувавши, що уряд України вже вилетів з Києва до Львова, потрактували ситуацію аж надміру серйозно. Чотири терміново вислані військово-транспортні пузаті «Боїнги», переповнені вояками в камуфляжі, за півтори години після вильоту важко приземлялися один за одним на бетонці Рівненського аеропорту, який, за щасливим збігом обставин, також знаходився у західній (точніше — південно-західній) частині міста, обіч від Дубенського шосе. Війська щойно утвореної СРУ, увійшовши до міста, зупинились у його центрі, спостерігши антени рацій бельгійських і французьких десантників за акуратно вкладеними лантухами з піском по той бік площі Незалежності. А за кілька місяців Рівне перетнула Стіна.

З боку Східного Рівного, чи то пак Ровно, як знову офіційно іменувалося місто, в’їзд до «Західного сектора», за твердженням все того ж обкомівського друкованого органу «Червоний прапор», був «вільним і практично необмеженим», чим доволі часто — двічі-тричі на місяць — могли користуватися вищі посадовці обкому партії з дружинами, а також співробітники спецслужб — по двоє, але без дружин. Вони щедро оформляли собі відрядження до ЦК Соціалістичної партії Західного Рівного й потім витрачали добові на розваги та подарунки, підхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними і м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадіону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнітофони для автомобілів. Якоїсь помітної, суттєвої шкоди вони не чинили, тож місцева влада теж не надто переймалась цими візитерами, сприймаючи їх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на західних туристах, котрі прибували й прибували, прагнучи на власні очі побачити, сфотографувати й помацати нову стіну, яка знову перегородила Європу. Світові туристичні агенції розробляли нові маршрути, які пролягали навпростець з Берліна в Рівне, а вже потім — до Львова, Франківська, Чернівців чи інших містечок ЗУР. «Вперед у минуле!» — закликали рекламні проспекти.

«Потрібно купити джинси», — чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся від недоречності: які джинси? Ти п’ять років не бачив рідних, випадково заночувавши тієї фатальної літньої ночі в гостях на Ювілейному. На ранок місто розділилося, і тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тільки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потім потрохи вас, «західних», почали пускати туди, в східну половину вашого міста. За весь цей час ти отримав два коротких листи від матері, здвоєні аркуші зошита в клітинку, поплямлені чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собі, як вони там живуть, що роблять і чого потребують.

Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи поміж собою, нарешті почали крок по кроку посуватись до виходу із підземної зали. У їхній розмові раптом виникали україномовні фрагменти — слова й цілі речення. Та це був лише текст п’єси — п’єси Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», яку сьогодні увечері творчий геній Георга Маульвюрфа має нарешті явити на сцені театру, отут, у них над головами, і де Ізабелла мала головну роль — теледикторки Олесі. Цю п’єсу Шлойма несподівано для себе створив торік, коли три його комедії, які він сам інакше як «п’єсами для читання» не називав, з несподіваним успіхом навіть не пройшли — прокотилися сценами Німеччини, Франції і Нідерландів. Маульвюрф був постановником однієї з тих комедій у мюнхенському Каммершпілє, вони познайомились, коли Шлойма приїхав на прем’єру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цікавився ситуацією в обох частинах України й особливо — в розділеному місті Рівному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приїхав, справив у міській раді якнайкраще враження й під своє гучне ім’я отримав можливість постановки у Вільному театрі міста Рівного, як вже офіційно іменувався на той час колишній облмуздрамтеатр.

Отримавши кошти на постановку від департаменту розвитку культури в Західному Рівному, Маульвюрф, на загальний подив, обійшовся місцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи і сварячись. Лише виконавицю головної ролі він запросив з-за кордону. Ізабелла у свої неповні тридцять була вже знана в Європі й трохи поза її межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлівудських мелодрамах. Бульварні видання типу газет «Вечірнє Рівне» доволі гучно коментували її прибуття до Західного сектора, але на час підготовки до вистави преса дала актрисі спокій, бо Ізабелла не вешталась нічними клубами, не робила гучних заяв і не заводила коханців. Вона ґрунтовно й ретельно взялась опановувати українську мову і вже за місяць говорила доволі пристойно, навіть з легким поліщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши від Оксани, що чоловіка немає вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець і наказав Ізабеллі не мавпувати жінок, що продавали чорниці на базарі, а слухати радіо й телевізійних дикторів.

Майбутню прем’єру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднішній вечір було запрошено журналістів з багатьох світових пресових органів та інформагенцій, величезні рекламні щити — біґборди — з кучерявою голівкою Ізабелли стріляли по очах обивателя ледь не на кожному перехресті Західного Рівного, кабельне телебачення на всіх своїх каналах щопівгодини крутило тридцятисекундні ролики довгоочікуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок — постановка спектаклю місцевого автора у географічній точці на самому вістрі «буферної зони». Бо ж його такий гучний і скандальний імідж, ретельно плеканий упродовж років, останнім часом починав підупадати.