Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 17

Шлойма на той час вже був доволі посереднім студентом філологічного факультету Ровенського педінституту, а також молодим перспективним поетом, тож їхні з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залізничників чи будівельників вона вже не з’являлася, літстудію при молодіжній газеті «Зміна» не відвідувала зроду, до педінституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двохсоттисячному місті й не зустрічатися ніколи — неможливо, тому якісь короткі спіткання все-таки траплялися, цілком випадково, у штовханині тролейбуса першого маршруту, або на вечірніх вулицях, — отямившись вже в статусі розлученої жінки, Обля жила інтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали і знову з’являлися чоловіки різних класів і ґатунків — військові й цивільні, грубуваті й інтелігентні, високі й низенькі, товсті й худорляві. За кілька років Шлойма, запустивши навчання, був відрахований з педінституту, загримів до війська, а після дембеля вступив до іншого інституту — Літературного, в тодішній столиці тодішньої батьківщини місті-герої Москві. Звідтоді десь півтора десятка довгих років він рідко навідувався до рідного міста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволі знаним автором («широко знаний у вузьких колах», як твердив колись засмальцьований дотеп), з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тоді ще єдиному Рівному, в середині дев’яностих. Він повернувся після інтенсивної (можливо, навіть — найінтенсивнішої) частини життя, прожитої по столицях — Росії, України, Польщі, повернувся в рідну провінцію, аби бути першим на селі, бо другим (а частіше навіть третім-четвертим) в Римі бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикімнатному помешканні на Струтинській, сестра вийшла заміж, тож вони з Оксаною поселились в одній з трьох кімнат, у тій, де вікно виходило на Бармацьку гірку, міське сміттєзвалище вдалині й на вулицю Гагаріна з тролейбусами через поле.

З Облею звідтоді він і справді не бачився, часом вона передавала цілком позбавлені підтексту, прозорі привіти через нечисленних спільних знайомих, тож він тримав її десь на маргінесі свідомості як особу, з котрою пов’язано шматок попереднього, дуже-дуже давнього життя, якийсь глибоко інтимний фрагмент, що ним він ніколи ні з ким не ділився. Найшвидше, це була та оголена дівчина, що лежала на анатомічному столі, прикрита цератою блідого тілесного кольору. Й ось тепер ця жива сторінка його біографії, не найважливіша, та все ще актуальна, вже добряче пожмакана біографією власною, сиділа перед ним, помішуючи чай скляною паличкою, що нею в лікарні, здається, беруть якісь аналізи. Вона всміхалась через стіл, час від часу опускаючи очі, неначе знала про нього щось кумедне, можливо, навіть непристойне… Чай вона заварила з пачки, на якій була етикетка зі слоником і напис «Чай цейлонский», але бурий колір напою в склянках викликав обґрунтовані підозри стосовно походження і якості дрібної порохнявої заварки. І ще ця райдужна бензинова плівочка, яка зафіксувалась на поверхні рідини нерівними пласкими острівцями.

— А ти як тут опинився? І що сталося з тобою?

— Я на один день. Отримав дозвіл на відвідання, приїхав з батьками побачитися, з Уляною. А це в парку якісь ублюдки причепилися… Сама онде бачиш, як я отримав. — Шлойма торкнувся пальцями запухлого лівого ока, котре, щоправда, вже починало потрохи стухати.

— Зараз у нас по парку краще самому не гуляти. Особливо надвечір. Такі часи настали. Я Наташку зустрічаю з танців і прошу хлопців, щоб її додому проводжали.

Шлойма взяв до рук склянку й відсьорбнув коричневої рідини. Чай пахнув рибою, пилом, ще чимось, тільки не чаєм. Зробивши над собою зусилля й проковтнувши те, що вже було у роті, Шлойма обережно поставив склянку на стіл. Тепер би не заговоритись і не надпити випадково цього напою знову. Бо наслідки можуть бути непередбачувані.

А говорити хотілося про все одразу. Сотні запитань гули у втомленій голові, як незаперечна ознака легкого струсу мозку. Ось, наприклад: чому він сьогодні приїхав сюди? Що вабить його в цьому світі? Чому він так поривався сюди? Може, Олена знає відповідь на це запитання. Та спитав він зовсім інше:

— Як ви живете тут?

Обля відповіла не одразу. Вона помовчала, бовтаючи паличкою в своїй склянці. Потім підвела погляд. В очах читався сум.

— Ти таке питаєш. Як би то сказати… Тьмяно… Тьмяно, як оті фікуси в діжках, розставлені по коридору. Ніби все є, а чогось не вистачає.

— Чого? Свободи?

— Я не знаю, не знаю, як це сказати… Ми хочемо цього і боїмось. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називається…

Шлойма подумав, що варто змінити тему розмови. Він не любив патетики і складних мисленних наворотів. І в житті взагалі, і в літературі зокрема. Чи швидше — в літературі передусім. Саме за це значна частина критиків вважала його неглибоким попсовиком і кон’юнктурником. Сам він до цих закидів ставився спокійно, не вельми надаючи їм значення. Писав, як писалося, радів від успіху, сумував від невдач, та ніколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий світ на білих паперових сторінках.

— А ти увесь цей час працювала в медицині?

— Так. Один час навіть разом з батьком, в патанатомії.

— А що тепер твій батько?

— Спивається потрохи на пенсії. Сидить удома, слухає своїх бітлів. Іноді проводжає Наташку на танці, туди, в парк, у концертний зал. Займається з нею англійською. Вона ж, дитя наївне, вчить мову, мріє виїхати до вас, у Західний сектор, а звідти ще десь далі, до Європи, стати фотомоделлю. Чи манекенницею, я точно не пригадую.

Ецірван спробував уявити собі сьогоднішнє життя в місті, по цей бік Стіни, звичайне повсякденне життя, його нудьгу і пліснявий туск. Торік на Різдво в Західному Рівному, в конгрес-холі готелю «Європейський-Гоф» дійсно проходив східноєвропейський півфінал одного з численних конкурсів краси, конкретної назви Шлойма вже не пригадував. Дівчина з Березнівського району, випускниця ПТУ, яка працювала в об’єднанні «Азот», пробралась до самої колючої огорожі Клеванського коридору, якимсь дивом перетнула дроти, скориставшися для цього двометровим шаром снігу, що його понамітало завірюхою, і вискочила на проїжджу частину, не помічена камерами стеження, просто перед автобусом з польськими телевізійниками, котрі їхали знімати півфінал. Ті підібрали поліську красуню, відпоїли гарячою кавою й довезли до міста. Там вона взяла участь у позаконкурсній програмі, отримала приз глядацьких симпатій, стала героїнею кількох репортажів місцевого й закордонного ТБ і залишилась працювати на рецепції готелю, хоча одразу після конкурсу й отримала кілька пропозицій від польських і західноукраїнських модельних агенцій. Та вирушати в подорож на Захід тим самим Клеванським коридором вона не ризикувала. Тим часом її родину з Березнівського району швиденько переселили десь на безводдя Миколаївщини, про що відчайдушна втікачка довідалась зі зловтішної статті в «Червоному прапорі» — «Виховали зрадницю». Газету цілком випадково залишив на столику в холі готелю хтось із відряджених у Західний сектор співробітників обкому КП СРУ.

Шлойма раптом зауважив, що вже кілька хвилин вони з Облею сидять мовчки, невідривно дивлячись одне одному в обличчя. Думок і запитань в голові вже не було жодних, лише розслабленість і відчуття затишної тиші навкруги. Обля зняла окуляри і через це мружилась, ніби всміхалася до нього.

— Мені так гарно! Чому мені так гарно?

— Тобі вкололи морфін. Це він так діє. Щоб тобі не боліло. Он, бач, і брову тобі зашили.

Справді? Шлойма помацав брову й відчув під пальцями шорстку смужечку пластиря, а під нею — шов, короткий і твердий. А він і не пригадував, коли над ним проробили таку операцію. Тим часом Обля встала з-за столу.

— Ну що, давай я тебе подивлюся. Потрібно перевдягтися. Зніми з себе усе й одягни на голе тіло цей халат. — Вона простягла йому халат, знявши його з плічок, які висіли на дверях. — Знімай усе, усе. — Обля помітила, що Шлойма завагався, дійшовши до трусів. — Ецірван, нам же не по дванадцять років!