Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 101

101

Изменить размер шрифта:

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші —

Найдорожчий папір.

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку.

Вже жовті плями в кленів на щоках.

Блювотина осіннього світанку

Стікає жовто по моїх шибках.

На обрії, на шпичаках чорнолісу

Докорчуються трупики ідей.

Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,

З туману виповза осінній день.

Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей —

Не вічний двічі.

Першість завше тлінна.

Мої слова загрузли по коліна

У синьому снігу твоїх очей.

Вмерзають, мов очеретинки, в лід.

Й ця осінь — до незвичності холодна,

І на небес розчахнутому тлі —

Відбілені розлукою полотна,

І я — самолюбивий до плачу,

В стремлінні до пріоритету впертий, —

Я сам собі ледь чутно шепочу:

«Якщо вже бути снігом — то не першим…»

І білий сніг, холодний хліб зими,

Торкаючи замерзлими вустами,

У долі я прошу: «Благослови

Цих світлих днів розтоптані кристали…»

Листопад 1980 р.

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому

З нами життя обійшлось:

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Кожному незнаменитому —

Слави фужер лимонадний,

Кожному Мартіну Ідену —

Власний ілюмінатор.

Кожній біді непрошеній

Протиставляють волю,

А голові непорожній —

Крука над головою.

Кожній дрібноті службовій

Є мрія про вознесіння.

Кожній великій любові —

Пишне, бучне весілля.

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Що ж мені, що ж мені, що ж мені?

Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі.

Той самий — не синиця у руці.

Як проти сонця глянути на мене,

То наче сонце взято на приціл.

Щось шемрало мені в громах полемік:

«Хіба ж це та, омріяна зоря?

Ти ж — журавель, а не нічний метелик,

Чому ж летиш на світло ліхтаря?»

Хіба їм зрозуміти, недотепам,

На попелищах нетривких святинь,

Коли навколо ніч, холодна й темна,

А той ліхтар — він все-таки світив!..

Це потім лиш, безсонними ночами

Я зрозумію з болем і з жалем,

Що навіть з перебитими ногами

Я все-таки лишаюсь журавлем.

Сніги січневі і сади травневі,

Я вас чекав, я довго вас шукав.

Я вільний журавель. Я знову в небі.

Твоя синиця — у твоїх руках.

1984 р.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо…»

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо,

Кулаки стискаючи в кишенях, —

Знову цілять не по тих мішенях,

Людство знов когось не вберегло».

Так вже споконвіку повелось,

Що свистить каміння у повітрі

І новітні грані непомітні

У мистецтві відкриває хтось.

Ось прийшов і в небесах повис

Високосний номер телефону,

Наче заголовок фейлетону:

«Альпініст не озирнувся вниз».

І пілот не озирнувся вниз,

Висоту хапаючи очима,

Та з тієї самої причини

І поет не озирнувся вниз.

Голосами наших матерів

Кличе нас колишнє і минуле,

Але що позаду ми б не чули,

Ми повинні бути угорі!

Пейзаж з вікна казарми

Планета снігом отруїлась…

На землю впав замерзлий птах.

А десь далеко — Україна

Згоряє в голубих снігах.

Ламає річка білий берег,

А у проваллі берегів

Стоїть самотній Пітер Брейґель

В німому розпачі снігів.

Палітра кругла, наче плаха,

А на блідому полотні —

Забронзовілий контур птаха,

Який безгучно впав у сніг.

Грудень 1980 р.

Трамвай

Жовтий трамвай — релятивна система.

Не відривай цю хвилину від себе,

Наче провину, наче кровину,

Душу цю світлу, ні в чому не винну.

Дівчинка з профілем Беатріче,

Зміненим трохи й повтореним двічі

Склом запітнілим старого трамваю —

Я тебе знаю?

Що за причина за цими сльозами.

А за плечима: «Що ви сказали?»

Вірш, мов конспект по теорії спектру,

Скептик-аскет в перспективі проспекту.

Вулиць знайомих не розрізняю.

Я тебе знаю…

— Закомпостуйте.

— Будь ласка.

— Спасибі…

Законспектуйте на листі осики:

Скоро вже стане

Поміж мостами

Осінь остання з твоїми вустами.

Гляну в обличчя — і не впізнаю.

Я тебе знаю!..

1981 р.